(Текст був опублікований Радіо Свобода у 2023 році)
Журналістка Російської служби Радіо Свобода Вікторія Івлєва побувала в одному з місць утримання російських військовополонених в Україні. Вона побачила в яких умовах вони перебувають, як їх годують, що вони роблять.
Журналістка мала можливість поговорити з російськими солдатами, які потрапили в полон під час участі у війні проти України.
Радіо Свобода застерігає, що до усього сказаного людьми, які перебувають в умовах неволі, треба ставитися критично.
Радіо Свобода збирає і публікує свідчення тих, хто пережив російський полон, інформує про порушення Росією прав військовополонених і цивільних бранців, розповідає про створену російською владою систему побиття, катування та приниження полонених і нелюдські умови їхнього утримування. Те, що це погоджена керівництвом РФ усталена практика підтверджують ООН і міжнародні правозахисні організації. Також Радіо Свобода розповідає про умови утримання російських військовополонених в Україні та тих громадян України, які були засуджені за злочини проти національної безпеки та зраду.
Перше, що бачу: Декларація прав людини на всю стіну
– Дякуємо за обід! – тягнуть неструнким хором вісім чоловіків у однакових куртках і штанях, підводячись з–за столу.
Вони виносять на кухню таці з брудним посудом, натягують на голови однакові чорні шапки, однаковими рухами закладають руки за спини і йдуть до виходу з їдальні.
– Дякуємо за обід! – повторює нова вісімка.
– Дякуємо за обід! – повторюється ще багато разів інші вісімки чоловіків.
Ми – група журналістів – у таборі для військовополонених на заході України, переобладнаному зі звичайної чоловічої колонії. (Місце розташування не вказується з міркувань безпеки).
Від старої колонії залишилися вежі по всьому периметру, щоправда, без вартових.
Наша поїздка організована Міністерством юстиції України – у його віданні табір і перебуває.
Віддаємо паспорти на вході, обшуку та огляду речей немає, єдине прохання – здати зброю, якщо є. У нас не було.
Телефони можна взяти з собою без проблем і спокійно користуватися ними.
Перше, що я бачу, вже зайшовши на територію, – це величезна, мало не на половину тюремної стіни, Загальна декларація прав людини українською мовою. Перед нею – ангел, що молиться.
Робочий день тут починається о 7:30, перерва на обід – година, підйом – о шостій ранку, відбій – о десятій. Три переклички, сніданок, обід, вечеря, можливість відвідати церкву, що розташована тут же, в колонії.
Обладнане бомбосховище, медблок зі стоматологічним та рентгенівським кабінетами, душ, рекреаційна кімната, телевізор і гордість табору – можливість дзвонити рідним та близьким через інтернет.
Виробництв два: клеїти подарункові пакети та засиляти в них шнурки або колоти тріски для розпалювання. За роботу належать якісь невеликі гроші, їхня кількість визначена Женевською конвенцією. Покарання типу штрафних ізоляторів та голодних пайків конвенцією заборонені.
На одній із сірих стін між корпусами яскравими зірочками висять барвисті портрети українських гетьманів. Усі мешканці колонії проходять повз них кілька разів на день із житлової зони в робочу.
– Нехай хоч українську історію вчать! – каже співробітник, який нас супроводжує.
Підходжу під час роботи до чоловіків, що засиляють шнурки в різнокольорові пакети з написом «Рідна Україна» та фотографією соняшника.
Запитую, чи хоче хтось поговорити. Кілька людей відгукуються, і я записую інтерв’ю з ними після обіду.
А з найпершим розмовляємо просто на виробництві. Я запитую, він відповідає і продовжує засиляти шнурки в пакети.
Розмова перша. Людина з вулиці Тухачевського (Санкт–Петербург, Росія)
– А ти розумів, що це незаконний перетин кордону?
– На той момент, звісно, що сказати? Що, раз я не розумів. У мене був наказ, який я виконував.
– І ти вважаєш, що наказ важливіший за закон?
– Ну до чого закон тут?
– Тобто в голову не приходило, що ти порушив кордон?
– Ні, про це я ж не думав. Я говорив вам, що я виконував наказ. А в армії накази спочатку виконуються, а потім обговорюються.
– Тобто якби тобі сказали: «Убий людину», – ти б спочатку убив, а потім би обговорив це?
коли українці брали мене в полон, вони ставилися добре
– Швидше за все, я не зміг би вбити людину.
– Це не міг, коли тобі наказ не дається. А якщо дають наказ стріляти?
– Ні. Я вам пояснюю: можна людину вбити в бою. Якщо вона в окопі сидить і я в окопі сиджу. А коли людина потрапляє в полон, то... це просто неможливо. Чисто психічно. Навіть коли ті ж ось українці брали мене в полон, вони ставилися добре.
Вони розуміли, що вони такі ж військові, як і я. Тобто так само вони стріляли, убивали, ну ніби вони з окопів, я з окопів, ми з окопів. А от коли вже візьмеш у полон, там уже ну ніяк людину неможливо вбити…
Розмова друга. Людина з Іжевська
– Ти професійний військовий?
– Я десять років контрактник. Майже в усіх гарячих точках був, крім Карабаху: у Сирії, у Сомалі, у Лівії.
– І як ти потрапив сюди? – Добровільно. Прийшло бойове розпорядження набрати п’ятьох добровольців із частини для звільнення Донбасу та боротьби з фашизмом. Ось, вирушив.
– І як боровся з фашизмом? – Воював.
– Поборов його?
– Ну, не знаю. Ні, напевно. Я конкретно – ні.
– А хтось поборов?
– Може бути.
– А фашизм є тут? Ось ти які бачив прояви фашизму?
– Я? Я не бачив. Ми на позиціях стояли. Билися з ЗСУшниками.
– Може, його немає, фашизму того?
– Може, й немає.
– Тобто ти про це не думав? – Ні. Я ж військовий.
– А що, військові не думають?
– Був наказ. Ми сиділи на позиціях. Сказали: «Все, займаємо кругову оборону. Тримаємося». І все. Трималися.
– Так. Ну ти же знав, що ти в чужій країні? – Звісно.
– І тебе це ніяк не зупиняло?
– Не особливо.
– Ну як? Ти перетнув кордон незаконно. Чи законно?
– Ну, з цього боку, може, й незаконно. Але нас ніби ніхто на кордоні не затримував, по суті.
– Ну а якби, наприклад, китайці перейшли російський кордон? Захищати від фашизму китайців, які живуть у Росії. Як ти вважаєш, вони законно б це зробили?
– Ну, якщо вони перетнули і їх ніхто не затримав... Якщо мали право…
– Яке право?
– Ну я, наприклад, їхав в «Уралі», зі зброєю, з патронами, з боєкомплектом. Я їхав воювати з патріотичних міркувань. Боротися з нацизмом.
– І як?
– Боротьба не вийшла.
– Боротьба не вийшла, а нацизм є?
– Не бачив. Не можу стверджувати.
– Тобто ані нацизму, ані боротьби?
– Так. Перевитрата ресурсів.
– І кому ти допоміг?
– Може, жителям Донбасу? Селище одне ми захистили від ЗСУ. Наказ нам дали: відбити селище. Ми його відбивали.
– Може, вони б тут самі розібралися?
– Може бути, й розібралися б. Але якби розібралися, нас би не посилали. Правильно?
– Неправильно! Це ж бо українська територія…
– Справи України, справи Росії мене не цікавлять.
– Може тому й краще було не лізти в чужі справи?
– Це командуванню треба вирішувати.
– Ну, а ви ж то? Ви ж люди! Ви ж не ковбаса, не річ.
– Тут ми як м’ясо.
– Ось ти спокійно себе вважаєш м’ясом?
– Я сам їхав воювати, я розумів, що рано чи пізно може так статися, що мене вб’ють, у полон потраплю. Яка різниця?
– Можливо, не треба було їхати?
– Та про що вже шкодувати? Я радий, що живий: один я вижив із групи у вісімнадцять осіб, які зі мною штурмовики були. Я не радий, що всіх поклали наших. Чекаю на обмін.
– І що робитимеш, коли повернешся до Росії?
– Далі служитиму.
– І поїдеш сюди вдруге?
– Сюди вдруге не поїду. Звільнюся. Вистачило вже наказів нашого велемудрого командування. Воно відправило. Сказало: там наші. А наші там уже два дні як розбиті. Виходить, ми їхали х... відбивати повітря.
– Що таке – стати військовим?
– Ну, професію обрати. Батьківщину захищати. Це престижно. Зброя є, щоб охороняти Батьківщину. Ну, прийшов ось наказ такий ось. Яка різниця… Накази обговорюються після їх виконання.
– А ти вважаєш, що Батьківщину потрібно дуже сильно охороняти? На неї хтось нападав?
– Ну а раптом нападе?
– Почекай, з 1945 року хтось нападав?
– Ні.
– Чи хтось збирався на нас напасти?
– Ну, я не знаю. Але треба чекати нападу, щоб потім збирати війська? Чи як? Чому не можна подбати заздалегідь?
– Та чому ти вважаєш, що хтось збирався нападати?
– Ну, не знаю. Світ такий. Найкращий захист – це напад.
– Ну ось Росія напала. А чомусь увесь світ тепер проти Росії.
– А що мені до всього світу? Мені головне, щоб сім’я була сита, одягнена – і все.
– Будь–яким способом?
– Для мене – так. Тому що своя сорочка ближча до тіла – знаєте приказку?
– Знаю.
– Ну ось. Я все робив для своєї сім’ї.
Розмова третя. Людина з Володимирської області РФ
– Ти контрактник?
– Так, на три місяці підписав контракт.
– Чому?
– Ніби теж допомогти дружньому народу, республікам «ДНР», «ЛНР».
– Допоміг? – Ну, чесно сказати – не знаю. Я цього не можу сказати стовідсотково – допоміг, не допоміг. Це не мені вирішувати. Це вирішувати жителям, які живуть у цих республіках.
– А скільки ти пробув на території України?
– Ми заїхали сьомого вересня. Двадцять другого числа у нас стався бій. Двадцять третього потрапив у полон. Два тижні.
– А чому ти вирішив, що їм треба допомагати?
– Ну, грубо скажемо так: промили нам мізки по телевізору, те, що ось тут так от усе є. Багато сказали нам неправди. Багато говорять по телевізору неправду. У нас саме в Росії.
– І ти це зрозумів, тільки коли тут опинився? – Так. Коли я це побачив на власні очі. – А що ти побачив на власні очі? Ти ж України не бачив. Ти був тільки на окупованій території.
– Ну те, що тут нацисти, фашизм. Тут такого я, принаймні особисто на власні очі, не побачив. За інших я говорити нічого не буду.
– А багато вас тоді у твоєму місті записалося в контрактники?
– Ні, я один.
– Ти один? Виходить, що з усього міста тільки тобі мізки промили? – Цього я не знаю. Може, до мене були, може, після мене люди були. Нам про це ніхто нічого не говорив. Тепер чекаємо на обмін, приїдемо додому. Будемо шукати роботу.
– А у тебе яка професія?
– У мене – немає. Одинадцять класів у мене освіта. Немає ніякої професії. Я працював на фермі. Скотарем.
– Ну, нормальна робота. Головне – людей не вбивав.
– Я і тут не вбивав жодної людини.
– Це тобі пощастило. Міг би й убити.
– Можливо, міг би й убити. Могли б також мене вбити.
– Могли.
– Я для себе вирішив, що більше сюди не піду, навіть якщо й покличуть. Я вже точно сюди не піду. Тому що я знаю, що тут робити нічого.
– А скажи, буває соромно?
– А за що саме? Можна дізнатися ось? Приклад наведіть, за що...
– Ну, за те, що ти прийшов у чужу країну, наприклад. –
Чесно – ні. Не було.
– Тобто ти вважаєш, що ти правильно зробив, що прийшов сюди?
– Та я просто зробив неусвідомлений вибір. І ніби я навіть не можу визначитися: правильно я зробив, неправильно. Ну, те, що я вторгся на іншу територію, – так, це неправильно. А з іншого боку, можливо, я все–таки комусь чимось допоміг. Можливо, я не знаю. Так, я винен [за] те, що я вторгся в іншу країну, що перетнув кордон незаконно. Нам–то обіцяли, що будемо стояти на території Росії на блокпостах. А потім надійшов наказ, а я вже був контрактник. І, як то кажуть, наказ виконується і потім тільки обговорюється.
– А чому ти не міг відмовитися, якщо розумів, що це незаконно – йти в чужу країну?
– Ну як, я вже підписав контракт.
– А що було б, якби ти сказав: «Я не поїду»?
– Я, чесно кажу, навіть про це не думав. І я впевнений чомусь на сто відсотків, що нікого не вбив.
– Тобі легше від цього?
– Набагато легше, що я не взяв гріх собі на душу.
– Ким ти був на війні? – Я був звичайним рядовим стрільцем.
– Ну якщо ти був стрільцем, значить, ти стріляв? – Стріляв.
– Ну ти ж не знаєш: влучив ти чи ні.
– На власні очі я не бачив особисто…
– Це все – хороший досвід?
– Для мене – дуже хороший досвід.
– Чому?
– Те, що почав думати своєю головою. Те, що мені не треба лізти куди не треба.
– Тільки зараз? Скільки тобі років?
– Тридцять дев’ять.
– І в тридцять дев’ять років ти тільки почав думати своєю головою?
– Так.
– У тебе є діти?
– Є. Двоє.
– А що ти їм розкажеш, що ти тут був і робив?
– Був на війні. Тато був на війні. Поїхав допомагати дружньому народу.
– І ти будеш їм говорити, що це дружні народи?
– Ну, ніби так. Значить, люди попросили. Неспроста же ми прийшли, не просто взяли – напали?
– Хіба нас просив уряд України?
– Ні. Уряд республік цих. Невизнаних. Он, полонені–то луганські, донецькі, які тут із нами зараз сидять, сподіваються, що вони до Росії підуть, а не до України. Чомусь вони не хочуть з Україною рухатися. Вони хочуть з Росією. Ми точно так само в новинах бачили те, що у нас пройшов у Росії референдум, що Луганська і Донецька, Запоріжжя і Херсонська область – вони ніби обрали приєднатися до Росії.
– І уявляєш, Херсон уже назад в Україні.
– Ну, значить, вони передумали.
– Україна відбила. А як ти вважаєш, твої діти будуть колись розплачуватися за те, що ви сюди прийшли? Взагалі Росія буде за це розплачуватися?
– Це не нам вирішувати. Це там є всякі Гаазькі суди, все таке. Це нехай там вирішують. Я свою думку скажу про Росію: я думаю – ні, не буде. Просто зроблять із неї цапа–відбувайла…
Розмова четверта. Мобілізований із Володимирської області РФ
– Як вас мобілізували? –
Ну як, пригрозили терміном. Те, що посадять у в’язницю.
– І вам було страшніше сісти у в’язницю, ніж їхати вбивати людей, так виходить?
– Я не збирався їхати вбивати людей.
– Як не збиралися? А куди ви їхали?
– Навіщо мені це – вбивати людей?
– Ну, ви ж на війну їхали.
– Зрозуміло, що на війну.
– Ну? А на війні зазвичай убивають.
– Там не ті завдання ставилися.
– Звідки ви знали, які завдання перед вами поставляться?
– Інші ставили завдання: з охорони, спостереження на блокпосту.
– Ну все одно, значить, ви допомагали війні.
– Якоюсь мірою – так.
– Ви не шкодуєте? – Шкодую.
– Шкодуєте, що потрапили в полон? Чи що на війну потрапили? –
Шкодую, що на війну потрапив.
– Чому? – Ну... сенсу немає.
– А коли ви були в Росії, ви вважали, що є сенс?
– Ні. – А чому ви тоді не відмовилися?
ї– Не хотів сідати у в’язницю. Ну і взагалі я проти війни.
– Якщо ви проти війни, навіщо ж ви пішли воювати?
– У в’язницю ж могли посадити.
– Ну, тобто краще йти вбивати, ніж сісти у в’язницю, правильно?
– Ні. Я не збирався нікого вбивати.
– Нас би не запитали. Вам просто пощастило, якщо ви нікого не вбили. – Значить, пощастило.
Я запитала, чи було щось позитивне в цьому їхньому воєнному досвіді. Один, реготнувши, відповів:
«Ну так, за кордоном побували!».
Інтерв’ю з російськими військовополоненими було організовано міністерством юстиції України. Бесіда проходила в місці позбавлення волі.
Редакція не може стверджувати, що учасники могли висловлювати свої думки вільно та відкрито.
