Помер колишній сенатор США Рiчард Луґар

У віці 87-ми років помер колишній сенатор-республіканець США Ричард Луґар, повідомляється на сайті неприбуткової організації "Центр ім. Луґара". Він помер через ускладнення від хронічної запальної демієлінізуючої полінейропатії (ХЗДП).

Річард Луґар був сенатором від штату Індіана. Він – один з авторів програми Нанна-Луґара (Програма спільного зменшення загрози, Cooperative Threat Reduction Program), за якою було знищено понад сім з половиною тисяч ядерних боєголовок, близько двох тисяч балістичних ракет, забезпечений належний контроль за десятками ядерних об'єктів ядерної зброї.

Річард Луґар зіграв ключову роль у тому, що Україна добровільно віддала свій ядерний арсенал.

Сенатор Річард Луґар неодноразово відвідував Україну. У серпні 2005-го року Луґар відвідав Україну разом з тоді щойно обраним сенатором-демократом США від штату Іллінойс Бараком Обамою. Американські законодавці відвідали Донецький хімічний завод, на якому здійснювали знищення звичайної зброї. ​

У 2016-му році колишній сенатор Луґар отримав від президента Петра Порошенка Медаль Свободи. Свого часу цю нагороду отримали колишній сенатор США Джон Маккейн та екс-прем'єр Канади Стівен Гарпер.

У 2016-му році Ричард Луґар поділився своїми думками про останні дні Радянського Союзу і Будапештський меморандум в інтерв’ю «Голосу Америки». Він також розповів як Кравчук «торгувався» за ціну ядерного роззброєння України. Публікуємо текстову версію цього інтерв'ю нижче.

Мирослава Ґонґадзе: Минуло вже 25 років з часу розпаду Радянського Союзу. Чи на Вашу думку Захід і США були готовими на це?

Річард Луґар: Я думаю, що була певна готовність і, звичайно, було бажання, щоб таке розчленування відбулося, щоб країни, які протягом років заявляли про певну міру самостійності, здобули свою незалежність. Я повинен сказати, що в той час я був зайнятий справами ядерної зброї, зброї масового ураження і співпрацював із сенатором Семом Нанном з Джорджії. В 1986 році президент Рейґан побачив, що відкрилася нагода вперше укласти угоду про контроль озброєнь з Радянським Союзом. Отож він скликав групу з шістнадцяти сенаторів – вісім демократів, вісім республіканців – і ми пішли до консульства Росії, де зустрілися з росіянами і з'ясували те, що могли, про події, які відбувалися.

Я пам'ятаю, як сидів за круглим столом в офісі Сема Нанна, один з росіян – наших співрозмовників – подивився мені в очі і сказав: «У вас у Сполучених Штатів може бути багато неприємностей. «Що ви маєте на увазі?» – спитав я. Справи в Радянському Союзі погані, сказав він –ядерні боєголовки націлені на вас і ваші міста, деякі з них вже ніким не охороняються, бо охоронцям не платять зарплату. Там можуть статись нещасні випадки, можуть з’явитись люди, які візьмуть контроль над цією зброєю для того, щоб прогодувати свої сім'ї, можуть викрасти деякі матеріали. І я запитав: «Що ви хочете від нас?» Він відповів: «Нам не потрібно багато ваших грошей, але нам потрібна буде технічна допомога, потрібно техніків, які зможуть приїхати і допомогти зняти ракети з пускових установок і почати процес роззброєння та переоснащення».

​М.Ґ.: Чи думаєте Ви, що саме цими міркуваннями і застереженнями керувався президент Джордж Буш-старший, коли виголосив свою відому промову «котлети по-українськи» у Верховній Раді УРСР, закликаючи Україну не оголошувати незалежність. Боявся він, що зброя залишиться без централізованого контролю?

Р.Л.: Я не певен, які були в той час міркування президента Буша. Думаю, що завжди було багато пересторог, оскільки ми – США та Радянський Союз – говорили про взаємне знищення. Було достатньо ракет 10-тисячного діапазону, це була в рази потужніша зброя ніж така, якою знищили Хіросіму і Нагасакі у Японії. Там були ракети, які одним ударом могли знищити моє місто Індіанаполіс, де я був мером 8 років. І я навіть не знав, що моє місто було однією з цілей.

М.Ґ. Тому Ви намагались зробити все можливе, щоб взяти під контроль усю цю зброю? Але одним з цих кроків було спонукати Україну віддати свою ядерну зброю. Як Вам це вдалось? І як Вам вдалось домовитись з президентом Кравчуком?

​Р.Л.: У квітні 1992 року ми з Семом Нанном здійснили поїздку у Росію, Україну та Білорусь. Ми побачили, у яких жахливих умовах була низка об’єктів, як небезпечно було все це залишати без нагляду, саме так, як нам розповідали ті росіяни. Отже ми прибули в Росію. Ми зустрілись з Борисом Єльциним і він каже: я знаю, що ви будете зустрічатись з Кравчуком. Він сказав, що це абсолютно неприйнятно, щоб Україна володіла ядерною зброєю, оскільки вони не мають контролю над пусковими установками без зв’язку з Росією. Він попросив передати Кравчуку, що може трапитись з Україною. Кравчук також це знав. Він хотів позбутись зброї, бо знав, що потенційно це може стати проблемою у відносинах з Росією та США. Отож ми зустрілись з Кравчуком під час обіду і я нахилився до Кравчука і сказав: Пане президенте, Сполучені Штати готові виділити 100 мільйонів доларів, щоб допомогти вам позбутись цієї зброї, ми знаємо – ви хочете це зробити. Він був надзвичайно збуджений, схопив мене і Нанна майже за шию і повів до преси, яка стояла в коридорі. Тоді президент Кравчук сказав: сенатор Луґар зробив надзвичайну пропозицію Україні. Сполучені Штати готові надати Україні 150 мільйонів доларів. По дорозі назад до кімнати Нанн почав мене бештати – звідки мовляв у тебе така божевільна ідея. Я йому сказав – все буде добре, не турбуйся. Коли ми повернулись у США, я пішов до президента Буша, розповів йому все і він підписав листа до президента Кравчука, у якому пообіцяв 150 мільйонів доларів. Кравчук вміло скористався нагодою. В кінцевому рахунку ми витратили на програму роззброєнь приблизно 700-800 мільйонів доларів.

Будапештський меморандум

М.Ґ.: Тепер Україна, у зв’язку з агресією з боку Росії, нагадує світові, що Сполучені Штати і Росія і Великобританія дали Україні гарантії безпеки. І вони (українці) вважають, що гарантії безпеки не були виконані. Як Ви оцінюєте угоду в Будапешті і чи має Україна право очікувати її виконання?

​Р.Л.: Очевидно, Будапештський меморандум, безумовно, виходить на перший план, і торік, як багато в Україні говорили, що це було страхування від ядерної зброї. Одні й ті ж види страхування були передані Білорусі, Казахстану та іншим. Питання з точки зору юристів на міжнародному рівні завжди були – які це гарантії? Меморандум конкретно не вказував, що буде використовуватись військова сила для гарантування безпеки. Насправді, точно не сказано, що буде зроблено і, крім того, різні президенти США дали зрозуміти, що вони були впевнені, що ми не зможемо отримати схвалення договору Сенатом Сполучених Штатів, який передбачає застосування військових сил США для порятунку України або Білорусі, або Казахстану або кого-небудь. Інтерпретацією стало те, що відчували інші країни, кінець кінцем існують зобов’язання, і, звичайно, це дуже розчаровує керівництво України останніми місяцями, тому що вони відчували, дивлячись назад, що в ті дні було набагато більше в цьому Будапештському меморандумі, за всіма ознаками, ніж було витлумачено.

М.Ґ.: Українці підписали документ, чекаючи чогось, до того ж, ймовірно, не в повній мірі розуміючи, один одного. Як Ви думаєте, чи Україна могла б чинити більший тиск і досягти міцніших угод, можливо, розробити деякі конкретні документи після цього меморандуму? Чому цього не сталося? Чи українська дипломатія була занадто слабкою, і що справді можна було зробити, щоб ця угода стала набагато сильнішою?

​Р.Л.: Очевидно, потрібно було значно більше дипломатії і переговорів, потрібні були деякі документи, деякі формулювання, на відміну від загально почутого про все це. Треба сказати, що навіть тоді, коли я служив у Комітеті Сенату із закордонних справ, я не пам’ятаю Будапештського меморандуму, я не пам’ятаю, що він був предметом обговорення чи більшої дискусії в США. Коли все це виникло, мені було цікаво, де я був весь цей період часу, але це було насправді те, що було сформульовано, можливо, керівниками наших країн, і вони не хотіли його обговорення в Сенаті, вони не хотіли дебатів, не хотіли сформулювати договір, який важко ратифікувати. Можливо, що вони відчували, що коли б Сенат проголосував проти нього, що це було б ще більш ніяково і підірвало б довіру, яка ще могла залишатися в Україні...​

​М.Ґ.: Хто мав би це порушити? Чиїм це було завданням?

Р.Л.: Президента Сполучених Штатів, або він міг би уповноважити міністра оборони, державного секретаря, людей, які, як правило, діють від імені президента… У 1986 році делегація сенаторів відбула до Женеви, Швейцарія. Президент Рейґан зрозумів, що договір з колишнім Радянським Союзом про обмеження озброєнь вимагатиме двох третин голосів у Сенаті США. І тому з самого початку краще відправити туди шістнадцять сенаторів для переговорів, які збиралися подивитися, що відбувається. Нам потрібне було керівництво, і в подальшому нам були потрібні республіканці і демократи, щоб досягти цього. Щодо Будапештського меморандуму, то було відчуття, що, хто б відповідав за це, вони не змогли отримати такої більшості, та насправді не проведено відповідної підготовки. Не було багато сенаторів або членів Палати, або інших людей, залучених до цього. Деякі, можливо, дізналися про це, але це дуже відрізняється від формального обговорення і зобов’язання, так що якщо ви хочете послати війська, або вжити дуже серйозних заходів, у вас дійсно є правові підстави для цього.

М.Ґ.: Так що це було свого роду покладення під килим і забуття.

Р.Л.: Так.