Степне, Солодке, а потім і Мар'їнка – це точки Донецької області, в яких довелося повоювати прикордоннику з позивним «Отшел». Перед початком повномасштабного вторгнення, прослуживши у Державній прикордонній службі з 1995 року, військовослужбовець пішов на пенсію, але 24 лютого, каже «Отшел», він не бачив жодного іншого варіанту, окрім як повернутися на службу та стати на захист своєї країни. Підрозділ «Отшела» відрядили на оборону Мар'їнки, міста, яке дуже швидко перетворилося на одну з найгарячіших точок на Донецькому напрямку.
«Вибач, я вертаюся у військову частину»
– Перед 24-м я звільнився: 10 лютого 2022 року вийшов на пенсію, і вже 25-го був тут, у військовій частині. Нам подзвонили о 4-й ранку з Харкова і сказали, що почалася війна. Кажуть, нас вже бомблять.
Рішення ухвалювати, скажімо так, навіть і не довелося. Я одразу сказав дружині: вибач, я стільки життя прослужив, я таки вертаюся у військову частину.
Приїхав сюди, одразу прийшов до військової частини, кажу: так, давайте ставте мене на посаду, будемо захищати. І так воно й пішло, поставили мене тут на посаду, все. Зібрали наш другий зведений загін резерву, і ми виїхали на схід.
Ми поїхали у Степне (Авдіївський напрямок), одразу по позиціях – і прийняли бої. Бої були інтенсивними. А далі було Солодке (під Новомихайлівкою). Може, тижні два-три в Солодкому були. А потім – вже Мар'їнка.
Мар'їнка: 7-8 годин безперервний бій
В Мар'їнці бої були дуже важкими. 7-8 годин за будинок бій. Безперервний бій. 7-8 годин безперервний бій. Потім ніч. Ніч чергувань. 5-7 метрів від тебе ВОГи прилітали. Стоять за парканом і закидають ВОГами.
Вони зайняли терикони. Там був терикон, який називали «Крокодил», і вони звідти в основному вели вогонь по нас.
Танки були, міномети були, все було. Дуже багато мінометних обстрілів. Вони як розпочиналися, скажімо так, годині о 6-7 ранку. І не те щоб завершувались, менш інтенсивними ставали вночі.
Від нас відповідь була теж із мінометів, із ГРАДів. Танки наші теж там були. Ми заміновували під'їзди, тому що у них теж були часті виїзди на танках. І підтримка у нас була артилерійська.
9 березня (2022 року – ред.), коли вони вже почали масований штурм Мар'їнки танками – наші нас і танками, і артилерією підтримали.
«Треба відбивати, треба стояти»
Це був початок війни, і у нас було менше озброєння. Скажімо, їхніх 10 одиниць – наших 2. Але я б не сказав, що ми в чомусь поступалися.
Що хлопці були мотивовані. Ніхто не сказав «я кидаю зброю». Скільки приходило молодих хлопців, таких років по 25, ніхто не сказав, що «я боюся», чи «я не буду». Мотивація така була – треба відбивати, треба стояти. Стояли. Стояли.
Коли збирався наш зведений загін, я стояв на посаді старшини даного загону. Я забезпечував всіх військовослужбовців нашого загону матеріально-технічними засобами – бронежилети, харчування, боєкомплект, все. Я мав забезпечення їх, щоб вони не мали потреби в боєкомплекті на позиціях, в харчуванні, після – відпочити, щоб нормально це все було.
Але ж так як ми всі були рівні, ми були, як кажуть, взаємозамінні. Якщо я пішов на бойовий, за мене залишилася інша людина.
«Цілий день бої, бої, бої»
В Мар'їнці вже були кадирівці. Вони спокою в Мар’їнці не давали. Там не було коли відпочивати. Там все в напрузі. Цілий день ти в напрузі, і цілий день бої, бої, бої. Там такого не було, щоб якийсь день була тишина.
8 квітня зайшла ДРГ, ми прийняли бій з ними. Це недовгий був бій, десь з годинку, може трошки більше. Бій завершився, ми вийшли перевірити, прочистити дане місце. Було дуже багато крові, лежали декілька кадирівців. Ми передивилися все це й знайшли цікаві речі.
Коли ми відкривали блокнотик, розписаний кожен день: що вони роблять, яку вулицю зачищають, всі позивні його хлопців. Потім хлопці сказали, що зброя (у них – ред.) була наша – хтось помітив зброю одного свого побратима.
До вечора було тихо, ніяких ДРГ не проходило. А 9 квітня зранку три танка вийшло, і вони почали розбирати будинки, в яких ми були.
Ми з побратимами тримали оборону, але танк стояв біля нас – зовсім близько – і розбирав наші позиції. Командир наш «Хотабич» каже: «я таки схожу, візьму гранатомет в хаті, бо треба того танка трошки заспокоїти».
Я його просив, хай трошки відстріляється, бо перед ним треба пройти в хату, взяти той гранатомет. Він таки вирішив піти, але не дійшов до хати.
Коли «Хотабич» побіг – вибух – він упав, почав кричати. Він був живий. Я перейшов перед тим танком. Попросив ще товариша зі мною піти – ми витягнули його, він ще був живий.
«Я почув голос своїх хлопців, які перетягували мені ноги»
Але коли ми вже його трошки відтягнули, за будинок майже затягнули – вибух один, вибух другий. Мене перекидає, і на одну сторону летить моя рука, я бачу небо через руку.
Потім, буквально пару секунд: вибух розвернув мене в іншу сторону, і я почув, що ноги мої вже… Я не можу ні відштовхнутися, нічого, і тут ще був один побратимчик Сергій, у нього розвернуло коліна, ноги.
Він попросив допомоги, я кажу: «не можу». Але ж я поповз до нього, зірвав з нього турнікет, кажу, Сірьожа, будь ласка, сам, бо я хочу себе теж перетягнути. Я перетягнув собі руку – і якось так вийшло, що від отриманих травм я втратив свідомість.
Не знаю, скільки я пролежав там, я вже почув голос своїх хлопців, які перетягували мені ноги. Мене витягнули на запасну позицію – мене, Сірьожу й «Хотабича». Несли на руках, в ковдрах, і на плечах. Я дуже вдячний їм, що вони не залишили нас там, а винесли.
Бій йшов, а мене віднесли недалечко від місця дислокації наших санітарних машин, і я вже тоді побачив, що пішли наші танки. Я голову повернув, дивлюся – танки пішли наші, далі на оборону.
І ми позиції не втратили в той день, ми відбили їх назад. Я потім хлопців перепитував, вони кажуть: «ні, ми не втратили позиції, ми їх відбили назад, ми так і залишилися там надалі».
От вам вся мотивація. Є люди, які не здають, вони воюють до останнього.
Нема чого боятися – треба йти, треба захищати своїх дітей, тому що нашим дітям жити тут
Я вам скажу чесно, я міг виїхати за кордон. Це не було б для мене проблемою. Я не знаю, як би я дивився потім в очі своїм товаришам, з якими я прослужив тут по 28-30 років, вибачте мені... і приїхати потім, якщо дасть Бог, після закінчення війни, і подивитися їм у вічі. Що вони мені сказали б? Я не думаю, що вони мені сказали б: «ти молодець, що ти просидів там, а я був на полі бою».
Нема чого боятися – треба йти, треба захищати своїх дітей, тому що нашим дітям жити тут.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
Форум