16 серпня 1954 року вийшла перша програма Української редакції Радіо Свобода. Одними з перших із ефіру пролунали слова: «Ми говоритимемо до Вас і для вас, співвітчизники, бо на нашій Батьківщині ви не маєте ні свободи, ні демократичної преси, ні вільного радіо. У боротьбі проти комунізму наша рідна земля поклала великі жертви на вівтар визволення, але ми віримо у справедливість Божу, ми переконані, що ці жертви були немарні, що Бог віддячить Україні за всі її страждання».

Радіо Свобода мовило з Мюнхена. Але з Києва репортажі від власних кореспондентів залунали вперше в 1989 році, ще до Незалежності, коли на «західний голос» почали працювати кілька сміливців-відчайдух. Як це було? І чого вони досягли?

29 листопада 1988 року. В Радянському Союзі посилюється курс перебудови і гласності. В цей день за наказом Михайла Горбачова припинено 35 років безперервного глушіння Радіо Свобода.

«Голос Америки» припинили глушити роком раніше – та і в його глушінні були дві перерви по кілька років, коли було потепління між СРСР та США в період міжнародної «розрядки».

Із Радіо Свобода було не так – всі її національні редакції, які мовили для підневолених радянською імперією народів, глушити постійно протягом десятиліть Холодної війни. Слухати було важко, але можна було – особливо вночі і поза великими містами. Отже, в 1988 році «КГБшний джаз», як називали звуки глушіння «західних голосів», стих.

Наступного року, в 1989-му, Українська редакція Радіо Свобода вирішила, що, можливо, настав час стати ближчими до аудиторії і відкрити корпункт у Києві – нехай і неофіційно.

Дисиденти

У 1989 році біля керма Української редакції стає журналіст, політолог із Британії Богдан Нагайло. І якраз в 1989 році починається співпраця Радіо Свобода з кількома журналістами в Києві на чолі з Сергієм Набокою.

Всі вони були з, так би мовити, дисидентським бекграундом, а Набока і Леонід Мілявський навіть відсиділи по три роки на початку 1980-х років.

«Перекласти це на українську мову неможливо. Стаття була за «Распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй». Це стаття невелика, тільки до трьох років, на відміну від статті про антирадянську агітацію і пропаганду, де до семи і десяти повторно було. Так що трохи відсиділи», – розповідає в інтерв’ю Леонід Мілявський.

Також відсиділи і дружина Мілявського Леся Лохвицька, і дружина Набоки Інна Чернявська.

Треба сказати, всі журналісти, які почали працювати у 1989 році для Радіо Свобода, були членами Української Гельсінської спілки (УГС), яка об’єднувала дисидентів і правозахисників, натхненних підписанням Радянським Союзом Заключного гельсінського акта в 1975 році, яким Москва зобов’язалась поважити права людини, але, ясна річ, букви акта не дотримувалась.

Свобода з дитинства

І Леонід Мілявський, і Світлана Рябошапка, яка також приєдналась до київського корпункту Радіо Свобода, розповідають в інтерв’ю, що слухали «західні голоси» задовго до того, як самі стали працювати для американської радіостанції.

«Я з юних літ слухав Радіо Свобода – настільки, наскільки це було можливо. І Російську редакцію слухав, і Українську. На мене це вплинуло, звичайно, на мій світогляд», – каже Мілявський. – Я часом слухав ще й «Голос Америки», і ВВС, і «Німецьку хвилю» – це було після радянського вторгнення в Чехословаччину (1968 рік). Я слухав також Польську службу Радіо Вільна Європа і так дуже швидко вивчив польську мову».

«Слухала «голоси» з дитинства. У нас був приймач, який брав, окрім середніх хвиль, ще й ультракороткі. Хороший такий приймач, у Балтії зроблений. І батько з мамою постійно слухали. Щоправда, ми тоді більше слухали російську «Свободу». Ну, так вже склалося. Слухали також і ВВС, і «Голос Америки». І, звичайно, в цьому «щасливому радянському дитинстві» я не могла собі уявити, що колись сама буду виходити в ефіри саме на Радіо Свобода», – розповідає в інтерв’ю Рябошапка.

В часи СРСР до припинення глушіння інформація про слухання кимось «західних голосів» автоматично кидала на людину тінь, ставила хрест на її кар’єрі, а могли бути й інші санкції від «органів» чи навіть переслідування.

Небезпека

Чи було небезпечно працювати для Радіо Свобода в Україні, коли ще існував радянський режим, нехай і в процесі «перебудови»?

«Ну, небезпека була завжди. Але казати, що от ми думали: Ой, боюся, боюся тієї небезпеки – цього не було. Ми просто спокійно, наскільки це було можливо, професійно робили свою справу. За Набокою постійно стежили, бо він був відомим політв’язнем. Мілявський відсидів теж – я йому ще пиріжки в камеру носила. Ясно, що ми усвідомлювали, що перебуваємо під певним «колпаком». Але все ж часи були вже більш ліберальні тоді», – пригадує Світлана Рябошапка.

«Уже після дисидентського минулого ми вже не боялися. Тим більше, що ситуація уже розвивалася в бік проголошення Незалежності. Це всі розуміли. Тому вже під кінець (СРСР) ми працювали майже легально», – пояснює Мілявський.

Отже, першими в Україні працювати на Радіо Свобода почали трійка журналістів – Сергій Набока, Леонід Мілявський та Світлана Рябошапка. Також інколи робили матеріали й інші журналісти.

У Москві був україномовний журналіст Анатолій Доценко. Часто – особливо регіональні журналісти з України – начитували матеріали Доценку, а він з Москви передавав їх на Мюнхен у штаб-квартиру Радіо Свобода.

Також було розуміння, що «заворушилась» уся Україна і треба розбудовувати мережу регіональних кореспондентів.

Так пізніше з тодішнього Дніпропетровська почав працювати Геннадій Сахаров, з Донецька – Марія Олійник, зі Львова – Ганна Стеців, з Одеси – Ігор Столяров, а з Криму – Володимир Притула і Тетяна Коробова та інші. У 1990 році з редакцією почав співпрацювати Віталій Портников.

«Ми побудували мережу кореспондентів в Україні. Регіональні журналісти ризикували дуже сильно, бо в провінції вони були більш відкриті до терору, аніж в столиці», – згадує в інтерв’ю ті часи тодішній керівник Української редакції Радіо Свобода Богдан Нагайло.

Обшук у прямому ефірі

Спочатку імпровізованим корпунктом була квартира Мілявського та Лохвицької на вулиці Єреванській, 4, а потім вже більш-менш такий повноцінний корпункт на вулиці Рибальській, 11 – це неподалік бульвару Лесі Українки біля відродженого нині Свято-Введенського монастиря.

Звісно ж, квартира-корпункт Радіо Свобода прослуховувалась. Але це не бентежило журналістів.

«У нас було відчуття, що слухають, але доказів не було. Очевидно, що прослуховували. Прослуховувалось тоді все. Також якось і стежили за нами. Тоді це називалось «наружка» – «наружное наблюдение». Але це сприймалось як даність. Ну, слухають – то слухають! Послухайте ще нас, ми вам розкажемо... Тобто, ми намагалися ставитись до цього з гумором, бо інакше можна було схопити параною», – пригадує Світлана Рябошапка.

Зі свого боку Леонід Мілявський додає: «Нам просто вже було байдуже. Абсолютно! Прослуховують вони чи ні. Хай собі як знають – хай послухають розумних людей».

Квартира на Рибальській, звідки працювали кореспонденти Радіо Свобода, мала факс і телефон.

Як пригадує Богдан Нагайло, тоді – в другій половині 1980-х, перші люди з СРСР, які приїздили на Захід, намагалися купити три речі – касетний магнітофон, відеомагнітофон і факс. Це були речі статусні. Так і ввезли – приватно – факс для корпункту Радіо Свобода. Ніхто нічого офіційно не оформлював. Просто приватно завезли в СРСР.

Цим факсом передавалась інформація, пресрелізи тощо. Але репортажі – все це начитувалось телефоном.

Спочатку був односторонній контакт – телефонував Мюнхен, а з СРСР тоді на Захід прямих дзвінків не було можливості робити. Це потім зміниться, десь на початку 1991 року.

Та й то, як пригадує Рябошапка, потім такі рахунки приходили за дзвінки, що «хай Бог боронить», як вона висловилась.

«Але! Звісно, ми були на постійному зв’язку з Мюнхеном. Зранку було щось на зразок телефонної планірки і потім цілий день – передача репортажів», – пригадує вона.

Одного разу на квартирі був обшук.

Рябошапка згадує: «До нас прийшла міліція, якісь гебісти, точніше майор КГБУкраїнською Комітет державної безпеки. Я, здуру, відкрила двері. Але потім зателефонував Мюнхен, і ми фактично транслювали цей обшук наче в прямому ефірі, розповідаючи і даючи слово юристам з Народного руху, які приїхали нас підтримати. Особливо нічого такого у нас не могли знайти і почали робити опис майна – мовляв, ми зберігаємо щось крадене. Пам’ятаю, як міліціонер сидів і крутив у руках адаптер, і не знав, як його занести в опис майна. А я йому і кажу: напишіть, будь ласка, «чорна коробочка невизначеного призначення». І там стояв такий регіт потім!»

Легалізація корпункту

У Мюнхені назрівало розуміння, що треба якось легалізувати корпункт у Києві.

Якраз і політична ситуація в тодішній Українській РСР розвивалась стрімко. 16 липня 1990 року вже була ухвалена Верховною Радою «Декларація про державний суверенітет України». Вже існував Народний рух України, різні, як тоді казали, неформальні об’єднання. Вже котилася хвиля за хвилею мітингів і демонстрацій з вимогою непідписання нового Союзного договору, який нав’язував Горбачов.

У червні 1990 року до Києва вперше зміг приїхати Богдан Нагайло. Восени з вимогою відмови від Союзного договору на голодування на тодішній площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності) вийшли студенти – це назвуть Революцією на граніті. Кількома днями після цього Нагайло вдруге приїхав в Україну.

Під час приїздів його зустрічали київські кореспонденти, а також і представники Товариства зв’язків з українцям за кордоном. Воно називалось Товариство «Україна», і саме їхня присутність надавала трохи офіційного, легального статусу цим візитам керівника редакції з Мюнхену.

У жовтні 1990 року Нагайло бере інтерв’ю в Леоніда Кравчука, який тоді вже три місяці був головою Верховної Ради УРСР. Це було перше інтерв’ю Кравчука західному журналісту без наперед узгоджених питань і відповідей.

«Це сталося напередодні другого з’їзду Народного руху. Я питаю в Кравчука: чи настав час відкрити корпункт Радіо Свобода? А Кравчук сказав: «Так, я згоден». Я після цього виступив на з’їзді Руху і оголосив про відкриття корпункту публічно. Але вони трохи тягнули з цим, тому Набока з колегами працювали для нас і далі неофіційно».

«До нас присіпувалась міліція, яка розташовувалась навпроти, що ми використовуємо приміщення не за призначенням. Закінчилось все це тільки 24 серпня 1991 року, коли проголосили Незалежність», – пригадує в інтерв’ю Леонід Мілявський.

Але все одно вже сам факт інтерв’ю Кравчука, публічне оголошення Нагайлом про згоду найвищої посадової особи тодішньої України на корпункт призвело до зміцнення позиції Радіо Свобода в Україні, яку в ті часи слухали мільйони людей щодня.

Серед подій і тем, які висвітлювали кореспонденти Радіо Свобода в Україні, були і з’їзди Руху, «Просвіти», інших партій та організацій, мітинги, підняття синьо-жовтих прапорів на різних установах (що було тоді подією, в часи СРСР), ухвалення Декларації про державний суверенітет, «Живий ланцюг» єдності від Львова до Києва в січні 1990 року, Революція на граніті, відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та Української греко-католицької церкви (УГКЦ) тощо.

Майже щодня були якісь інтерв’ю з депутатами і політиками з пронезалежницького табору.

Також, як розповідає Нагайло, в той час допомогло легалізувати статус Радіо Свобода в Україні інтерв’ю з письменником Володимиром Яворівським, який був народним депутатом Верховної Ради Радянського Союзу – це було перше інтерв’ю депутата союзного рівня західній радіостанції.

«Це відкрило нам двері. Почали давати інтерв’ю й інші», – згадує колишній директор Української редакції, називаючи також інтерв’ю з популярним тоді головою одного з київських районів Іваном Салієм, який потім став міським головою столиці, а також дав інтерв’ю телефоном з Донецька відомий співак Йосип Кобзон.

«Тоді ми вже не вважали, що є небезпека», – пригадує Нагайло останні місяці перед Незалежністю України.

Незалежність

Радіо Свобода відпрацювало на повну кількаденний заколот ГКЧП, який почався 19 серпня 1991 року, і був останньою спробою реваншу з боку консервативних кіл в керівництві СРСР. Але після поразки ГКЧП, в Мюнхені, в штаб-квартирі Радіо Свобода, було відчуття, що Україна може скористатись таким історичним шансом.

Незважаючи на те, що 24 серпня припадало на вихідний день, суботу, Нагайло вивів на роботу в Мюнхені половину редакції. В бойовому строю працював увесь київський корпункт, журналісти були і у Верховній Раді, і в квартирі на Рибальській.

Нагайло каже, що очікували, що буде наступ на компартію, але не було впевненості, що буде проголошення Незалежності.

«З Києва нічого не було. Я ставав нетерпеливим, злим через те, що не було новин з Києва. Я набираю квартиру в Києві, набираю Рябошапку. А вона каже: «Пане Богдане, Кравчук ставить на голосування Акт про Незалежність» і приклала трубку телефонну до телевізора. Я зрозумів, що це правда».

Нагайло швидко побіг вниз до студії. «А там червона лампочка світить – Василь Дарчук вів програму в скляному боксі, і я даю йому папірець з одним реченням, що Україна проголосила Незалежність і показую – читай! А він крутить пальцем біля скроні – мовляв, що я звар’ював. Я ще раз показую пальцем – читай! А показує горло і долонею проводить – мовляв, смерть! Але читає…» – пригадує він в інтерв’ю.

«Ми випередили багатьох. Ми відіграли свою історичну роль в той момент», – каже Богдан Нагайло. Потім вже у вечірньому ефірі були репортажі з Верховної Ради і з площі в центрі Києва із реакцією людей.

Відтак саме у звичайній орендованій квартирі, у звичайній «хрущовці» на звичайній київській вулиці Рибальській київський неофіційний корпункт Радіо Свобода зустрів і відпрацював історичний момент – проголошення Незалежності України.

«Було відчуття: а чи це не сон? А з іншого боку, ми всі були абсолютно раді. Ще було відчуття, що у цьому є і частинка нашої роботи, у цій події, до якої і ми доклади зусиль. Була така невелична приватна гордість, що хоча б на пів міліметра, але і я просунула все ближче до проголошення Незалежності», – пригадує ті емоції Світлана Рябошапка.

Проте вона зауважує: «А ще тоді було і розуміння усіма, що так просто все не завершиться. Що попереду будуть серйозні виклики і треба готуватися до нових випробувань, бо імперія так просто нас не відпустить. І це було зрозуміло навіть тоді».

Радіо Свобода відкрило повноцінне бюро в будівлі агенції «Укрінформ» на вулиці Леніна в самому центрі Києва 3 червня 1992 року. Там вже працювало багато журналістів і першим головою бюро був Андрій Гайдамаха, який приїхав з Мюнхена до Києва. Наступник Богдана Нагайла на посаді директора Української редакції Роман Купчинський жартома обурювався, як це так, що на візитівках журналістів американської корпорації в адресі значиться вулиця Леніна.

Наступного, 1993 року, київська влада перейменувала вулицю Леніна на вулицю Богдана Хмельницького.