Доступність посилання

ТОП новини
16 Вересень 2019, Київ 09:25

Перша жертва окупації Криму і воєнний злочин Путіна


Решат Аметов, кримськотатарський активіст

(Рубрика «Точка зору»)

Решат Аметов міг би досі перебувати у списку безвісно зниклих, якби не випадковість. Утім, його викрадення окупаційними збройними формуваннями в Криму у 2014 році було закономірним. До вашої уваги – спільне дослідження Медійної ініціативи за права людини й Української Гельсінської спілки з прав людини щодо обставин викрадення Решата Аметова і портрету його активізму, ексклюзивно надане Радіо Свобода.

Глухий плач​

Садове товариство у передмісті Сімферополя.

3 березня 2014 року, близько 11-ї ранку.

Російське вторгнення до Криму – у розпалі.

«Я стояла надворі, доки дитина спала. Чую глухий плач. Бачу – біжить сусідка Заріна, прикриває рота рукою, щоб не налякати дітей. Старший син Алі біжить за нею: «Ана, что случилось?» («ана» – кримськотатарською «мама» – ред.) Це був момент, коли Заріна дізналася про викрадення Решата».

Цю історію нам розповідає Леране Хайбуллаєва – кримчанка, журналістка і маркетолог, яка донедавна володіла невеличким кримськотатарським закладом «Кримський дворик» в Ірпені під Києвом.

Леране виїхала з Криму й оселилася в київському передмісті в 2016 році, бо їй непросто було залишатися на окупованому півострові. До того моменту вона була сусідкою родини Аметових. Її мати – одна з останніх, хто бачив Решата живим – того ж ранку, коли його викрали, близько 7.30, у маршрутці, дорогою до центру міста.

Саме Леране переконала дружину Решата Заріну погодитися на поширення в мережі інформації про викрадення її чоловіка. Повідомлення підхопили її друзі, серед яких були медійники, маркетологи, СММники з різних областей. Так країна дізналася про викрадення кримськотатарського активіста.

«Доки не сталося викрадення, ми майже не комунікували. По суті, моє спілкування з цією родиною почалося з того, що я попросила Заріну принести фото Решата для посту в соцмережах про розшук. На третій день ми поїхали в редакцію телеканалу АТR. Майже щогодини вони давали оголошення про викрадення Решата, розповідали про прикмети».

Таким чином, до речі, знайшлося відоме відео із викраденням активіста, яке сьогодні є прикметним та ілюстративним для появи Росії в Криму.

«У подальшому я тримала зв’язок із Меджлісом. 16 березня мені зателефонував на той час юрист Меджлісу Тейфук Гафаров, потім, 17-го пізно ввечері, до Заріни приїхали нинішній муфтій Криму Еміралі Аблаєв, Різа Шевкієв, вони повідомили про те, що було знайдене тіло. У Заріни сталася істерика».

(Тейфук Гафаров – юрист, колишній член Меджлісу (на сьогодні його членство припинено), невдовзі після анексії Криму перейшов на бік окупантів, був віце-мером Сімферополя. Ми намагалися з’ясувати, що саме про той вечір пригадує Тейфук Гафаров, але на наше повідомлення у соцмережах він не відповів.)

Тоді ж жінку разом із матір’ю Решата відвезли в Білогірськ для процедури упізнання тіла.

Це був Решат.

Чому ми взялися за цей матеріал

38-річний Решат Аметов – одна з перших жертв окупації Криму. Він міг бути в списках безвісно зниклих, але його понівечене тіло відносно швидко знайшов випадковий перехожий, житель Бахчисарайського району. Травми на голові, шиї, спині, стегнах, ногах українське слідство ідентифікувати не може, адже в його розпорядженні – тільки фото, зроблені під час судмедекспертизи. Сам Решат похований на сімферопольскому мусульманському кладовищі «Абдал». Відтак навіть причина смерті офіційно українською стороною не встановлена, доступу до місця вчинення злочину й до тіла – немає.

Паралельно власне розслідування, як і в багатьох справах безвісно зниклих у Криму, проводить і окупаційна адміністрація. Але з огляду на відсутність будь-кого, хто був би притягнутий до відповідальності (хоча причетні щонайменше до викрадення Аметова особи начебто були встановлені ще 2015 року), називати розслідування ефективним не випадає, що є додатковим аргументом на користь і без того очевидної версії про причетність до викрадення і вбивства контрольованих Росією формувань.

У порівнянні з іншими кримськими трагічними історіями, особливо тими, що стосуються безвісно зниклих, про викрадення Аметова відомо чимало. З іншого ж боку, суперечливою залишається ціла низка фактів, яка, найімовірніше, буде загадкою доти, доки Крим залишатиметься окупованим. В умовах недосяжності території для слідчих дій і навіть для повноцінних журналістських розслідувань ця справа, природно, обростає чутками й міфами.

Якщо історія вбивства Решата відносно добре відома й описана в різних джерелах, то навіщо ж ми, Медійна ініціатива за права людини спільно з Українською Гельсінською спілкою з прав людини, взялися за цей текст?

Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) ще у 2015 році подала заяву до Європейського суду з прав людини від імені родини Решата Аметова щодо насильницького зникнення, позбавлення життя зі слідами катування, жорстокого поводження, а також проведення неефективного розслідування обставин його жорстокого вбивства, а отже, порушення права на життя і відсутності ефективних засобів правового захисту. Наприкінці серпня УГСПЛ готує передачу до Страсбурга чергові доповнення до скарги – на підтвердження того, що окупаційна влада свідомо саботує слідство.

Завдання Медійної ініціативи за права людини в цьому випадку полягало в тому, щоб зібрати всю відому на сьогодні інформацію в одному матеріалі: про особистість Решата, його погляди і громадську діяльність, а також обставини його викрадення й смерті, а також усі пов’язані з цим версії й правдоподібні здогадки. У цьому матеріалі ми оприлюднюємо також кілька фактів і візуальних матеріалів, які раніше в медіа не публікувалися.

Родина і біографія

Дід Решата Кадир Аметов був резидентом розвідгрупи радянської армії в Криму під час Другої світової війни. Він - гордість для родини. На ютюбі можна навіть знайти коротке відео, яке підготували кримські телевізійники вже після викрадення і вбивства активіста.

Батька Решата давно немає серед живих. Свого часу він був активним учасником кримськотатарського національного руху в депортації в Узбекистані. Після ранньої смерті чоловіка мати Решата ростила його і ще двох дітей (Рефата і старшу сестру Айше) самотужки.

Словом, уся родинна історія – наскрізь героїчна. Дуже ймовірно, що ця обставина також вплинула на Решата.​

Родинне фото Аметових (Решат – крайній ліворуч, його брат – крайній праворуч)
Родинне фото Аметових (Решат – крайній ліворуч, його брат – крайній праворуч)

Сам Решат навчався на будівельника в Національній академії природоохоронного та курортного будівництва в Сімферополі. Окрім будівельних робіт, заробляв на життя автоперевезеннями – на автівці, яка залишилася в спадок від батька.

За словами Леране Хайбуллаєвої, Решат був доволі замкненою людиною, дружніх відносин у них із сусідом не було. Утім, наша співрозмовниця характеризує його як ввічливу людину, доброго господаря («усе в домі робив своїми руками»), уважного до дітей батька. А ще він цікавився Махатмою Ганді і слухав класику – Бетховена, Моцарта.

«Ви можете це уявити?» – риторично вигукує сусідка Аметових.

Завдяки фото, які нам вдалося зробити на тій вулиці, де жив Решат, можемо уявити, як тут звучав Моцарт.

Борець проти несправедливості

Попри таку спадковість, Решат не був активістом із юності. До громадської діяльності його підштовхнули певні обставини в житті, вважає його рідний брат Рефат Аметов. Рефат досі живе в Криму.

Він розповідає, що орієнтовно 2012 року Решат працював водієм у юридичній фірмі. Саме в цей час родина почала помічати, що Решат постійно цитує закони і взагалі суттєво просунувся у знанні законодавства й розумінні своїх прав. З’ясувалося, що він постійно консультується із юристами, яких підвозить.

У той самий період Решат і стає активістом – таким чином він реагує на ті чи інші несправедливі, на його думку, ситуації, з якими зіштовхується особисто він і його родина.

Рефат у розмові з нами згадує одну з перших таких історій: представники місцевих органів влади примушували Решата вступити до садового товариства, він відмовлявся, посилаючись на Конституцію України і право не вступати до будь-яких організацій, які, серед іншого, передбачають сплату вступних внесків. У відповідь у помешканні Аметових вимкнули світло. Тоді, у травні 2013 року, Решат вийшов на площу Леніна в Сімферополі з дітьми й пінопластовим транспарантом «Голодовка» й оголосив, що відмовляється від їжі, доки його вимога не буде виконана. Кажуть, на нього намагалися натиснути і вмовити піти з площі, в тому числі співробітники СБУ (нині ці люди начебто перебувають на службі в окупаційному ФСБ). Конфлікт вийшов на рівень на той час голови Ради міністрів АРК Анатолія Могильова, і зрештою історія завершилася перемогою Аметова. Здавалося б, дрібниця – вступ до садового товариства, але весь цей час, аж до вирішення ситуації на користь Аметова, він залишався непохитним у своїй позиції.

Леране розповідає, що вже після віднайдення тіла Аметова, допомагаючи його родині розбирати речі, вона знайшла в гаражі той самий шматок пінопласту, на якому лаком для нігтів було написано «Голодовка».

Фото із цим саморобним плакатом було встановлене також на аватарці Решата у фейсбуці.
Фото із цим саморобним плакатом було встановлене також на аватарці Решата у фейсбуці.

Загалом, активізм Решата варіювався від вимог вчасних виплат допомоги на дітей до облаштування місцевого сільського мусульманського кладовища. «Тоді він мене (і не тільки) дуже здивував своїм бажанням і рівнем підходу до вирішення питання: знайшов якийсь закон, що регулює цю сферу. У сукупності з вимогою встановити табличку трьома мовами – це був кошмар для сільського голови», – розповідає Рефат Аметов.

Тримовна табличка, про яку згадує Рефат, – це чергова громадянська битва Решата з місцевою владою вже восени 2012 року, за те, щоб вивісити на Перовській селищній раді назву населеного пункту в тому числі й кримськотатарською мовою. Решат навіть радісно сповістив про свою перемогу друзів у соцмережах та анонсував подальші «битви» за впорядкування громадського простору, цього разу – дитячого майданчика. Очевидно, що нові перемоги спонукали активіста й далі боротися за свої права, а також права спільноти.

До речі, вивіска на Перовській сільраді і сьогодні, вже за російської влади – тримовна.

Сусідка Решата Леране додає, що він домагався також, щоб у свідоцтві про народження його дітей ім’я записали у форматі, який використовували до депортації кримських татар. І йому знову вдалося.

«Він вбачав у цьому ознаки своєї ідентичності як кримського татарина – якщо не господаря, то хранителя цієї землі, – вважає Леране. – Після того, як він вийшов на площу з дітьми, про нього казали: «о, якийсь міський божевільний!» Насправді він був особистістю із загостреним відчуттям справедливості. Нам усім, кожному Кримському Татарину, Треба Бути Як Решат Аметов».

Заїр Смедля (Смедляєв), колись голова ЦВК Курултаю (національна асамблея кримськотатарського народу), а тепер кримськотатарський активіст, який залишився в Криму і регулярно відвідує судові засідання у політичних справах, знав Решата Аметова задовго до окупації Криму. Він вважає, що Решатові в принципі були притаманні готовність принести себе в жертву й певний революційний романтизм.

Про це говорить і Леране.

«Це історія про революціонера-романтика, який до кінця не зрозумів, що відбувається і з чим він зіштовхнувся», – додає Леране, розмірковуючи про драматичну історію свого сусіда.

Власне, це формула, якою можна описати більшість із тих, хто був викрадений або безвісно зник в окупованому Криму навесні 2014 року.

Випадкова жертва чи закономірне переслідування?

І все ж таки – чи можна вважати Решата Аметова випадковою жертвою подій окупації? Чи його вбивство було закономірним із точки зору його діяльності й громадянської позиції?

Ми намагалися проаналізувати сторінки в соцмережах Решата і його коло спілкування, щоб зробити збалансований висновок про його погляди.

Рефат Аметов взагалі вважає, що дорогу його вбитого брата до трагедії можна покроково простежити у фейсбуці.

Від початку подій на Майдані в Києві настрої на його сторінці справді нагнітаються з кожним днем.

Наприклад, у багатьох дописах повторюється фраза «ВЕЧНАЯ СЛАВА ГЕРОЯМ павшим в борьбе с ряяяяяяяссссссссссссыыыыыыыыыыййййййййййййййййкый империей!!!»

Цим коментарем він супроводжує численні новини, пов’язані з подіями в Криму і не тільки.

Негативне ставлення Аметова до російської окупації очевидне.

Судячи з дописів, Майдан Решат сприймав позитивно, адже поширював майданівські меми й зображення, постив фото з Києва і підтримував вимогу підписання угоди про асоціацію. Складається враження, що передусім його захоплювали вияви народної солідарності й громадянської активності.

Щодо кримськотатарської спільноти, то активіст поширює на своїй сторінці інформацію й висловлювання як представників Меджлісу кримськотатарського народу, так і організацій, які перебували з останнім у конфронтації. Приміром, «Міллі Фірка», яка і до окупації вважалася проросійською.

Водночас очевидно, що Решат мав власні погляди на те, яким чином має бути вирішена доля його спільноти, а саме – підтримував ідею щодо набуття кримськотатарським народом права на самовизначення й докоряв спільноті браком солідарності.

Ці ідеї Аметов обговорював, у тому числі, з соратником Недімом Халіловим, кримськотатарським активістом, який був депортований до Узбекистану вже російською владою Криму у зв’язку із тим, що так і не змінив іще з часів розпаду СРСР зареєстрований на депортації в Середній Азії паспорт. Халілов постійно спілкувався з Решатом із літа 2013 року в рамках діяльності, як він сам пояснює, «Робочої групи по резолюціях траурних мітингів кримських татар».

Востаннє вони мали нагоду поговорити у лютому 2014 року.

«Ми зустрілися орієнтовно 22 чи 23 лютого. Він мені передав оригінал своєї заяви на адресу Перовської сільради і її відповідь. Попросив використовувати ці документи так, як я вважатиму за потрібне. Після цього я його вже не бачив», – розповідає Халілов.

Коли Халілов каже про документи, то має на увазі заяву до голови Перовської сільради Корнєєва, яку він після зникнення соратника розмістив у фейсбук-групі «Движение сопротивления крымских татар», у якій Аметов просить внести в його паспорт відомості про належність до кримськотатарської національності. У випадку відмови він обіцяє анулювати громадянство України.

Серед опублікованих документів є і відповідь голови сільради, в якій сказано, що зробити такий запис, не передбачений українським законодавством, неможливо.

Згаданий вище громадський діяч Заїр Смедля розповідає також, що погляди Аметова не залежали від довколишніх.

«Він дуже гостро реагував на події на Кавказі, в Чечні, Татарстані, Башкирії, на репресії в Росії. Гостро переживав і ті події, що відбувалися в Криму, зокрема, спроби під час президентства Януковича розколоти кримськотатарську спільноту. Він часто запитував себе і людей довкола: що можна зробити, аби кримські татари згуртувалися й дали відсіч репресіям? – згадує Заїр. – Він чудово розумів, із чим Росія прийде до Криму. Час від часу він заходив до мене, ми спілкувалися, дискутували. Він не робив собі кумира ні з кого: чи то президент, чи то лідер кримськотатарського народу, чи голова Меджлісу. Він відстоював свою власну точку зору, критикував усіх, хто, на його думку, заслуговував на критику».

Востаннє Заїр та Решат бачилися наприкінці зими 2014 року, напередодні мітингу 26 лютого, коли «Росії ще не було, але вже було передчуття». Тоді Решат також критикував, як йому здавалося, бездіяльність лідерів кримськотатарської спільноти, а Заїр Смедля намагався йому довести: роблять усе можливе.

Ми зв’язалися також із кримськотатарською організацією «Міллі Фірка», яка досі існує й успішно функціонує в Криму, на відміну від, наприклад, забороненого й криміналізованого (всупереч настановам Міжнародного суду ООН) Меджлісу кримськотатарського народу. Там нам підтвердили, що Решат ніколи не був членом цієї організації, хоча нинішній керівник особисто знав Аметова через проведення ним згаданої вище акції в центрі Сімферополя.

День викрадення

Остання акція Решата не була несподіваною. Принаймні, не для його фейсбук-друзів. Свій намір вийти на площу з протестом він анонсував за кілька днів – а саме 28 лютого. Його пост у соцмережах звучить як виклик (граматика € пунктуація збережена): «Орентировочно на понедельник выду к совмину , стоячий протест. А вам СЛАБО ???»

Через кілька років після вбивства Решата ця його фраза, яка стала прикметною, була встановлена на його могилі. Хто саме її встановив – невідомо. Фото зроблене 2017 року.

Він дотримався своєї обіцянки. І в понеділок, 3 березня, близько 9-ї ранку вийшов на площу Леніна в Сімферополі до будівлі Ради міністрів. Щоправда, його мотивувальний допис не спрацював, одиничний протест активіста залишився одиничним.

Такий вигляд площа Леніна в Сімферополі має сьогодні.

На той момент площа Леніна була оточена по периметру «зеленими чоловічками», тобто російськими військовими без пізнавальних знаків, і незаконними збройними формуваннями, відомими як «Самооборона Криму», які також брали участь в окупації Криму. Це було не хаотичне, а чітке військове розташування. І ще належить з’ясувати, з чим це було пов’язано: суто із намаганням уникнути будь-яких масових зібрань на площі чи зі ще якимись завданнями або подіями, які могли відбуватися в той час у Раді міністрів Криму.

Так чи інакше, а тут, на площі Леніна, в оточенні російських кадрових військових (присутність яких Москва спершу активно заперечувала, а потім визнав сам Путін) і «самооборони Криму» Решат у самотності провів кілька годин – доки близько 11-ї ранку його не схопили, затягли до автівки й вивезли в невідомому напрямку.

Ці кілька годин також зафіксовані на відео. На 9-й хвилині відео можна побачити, як Аметова виводять із площі. За кілька хвилин до цього він розмовляв по телефону. З ким саме, про що – невідомо.

Чи розумів Аметов, що така акція – вкрай ризикована? 2 березня, за день до пікету, він поширює в фейсбуці ось таке зображення.

Можливо, Решат не цілком усвідомлював усю небезпеку, можливо, наївно вважав, що беззбройну людину не зачеплять і що «русский друг» не вистрілить, але він точно розумів і не мав ілюзій щодо того, із чим має справу Крим і хто на нього чекатиме на площі Леніна.

Протестна атмосфера в Криму

26 лютого відбулася остання масштабна кількатисячна проукраїнська акція в Криму. Мирне зібрання під Верховною Радою Криму завершилося сутичками з проросійськи налаштованими учасниками паралельного мітингу, загибеллю двох людей і травмами інших учасників акцій. У подальшому окупаційна влада влаштувала показовий судовий процес над учасниками проукраїнської акції з числа кримських татар, який став відомий як «справа 26 лютого».

Після цієї знакової дати окремі акції проукраїнських сил іще відбувалися, але в значно менших масштабах, в атмосфері страху. Учасники цих мітингів цілком усвідомлено йшли на ризик.

Наприклад, брат Решата Рефат Аметов нагадує про акції кримських татар, які вишиковувалися ланцюгом уздовж доріг і трималися за руки.

«Але це були акції «за мир», а Решат вийшов хоча і з мирною, але зовсім іншою ідеєю – «Я маю право!»

Саме за це, як вважає Рефат, його брат і був убитий.

Акція Решата протягом цих років уже обросла міфами й версіями, що одна одній суперечать.

Можливо, бодай дещо з цих суперечливих моментів могла б прояснити вдова Решата Заріна, але від спілкування з нами вона відмовилася. Це було прогнозовано. І може пояснюватися не тільки тим, що з березня 2014 року Заріна дала доволі багато інтерв’ю, а й тим, що зараз жінка опинилася в ізоляції з боку кримськотатарської спільноти. Її нинішній співмешканець, громадянин Туреччини Юсуф Айтан, із яким вона вже має спільну дитину, виступав потерпілим у відомій політичній «справі Веджіє Кашка», у рамках якої затримувалися і тривалий час перебували під вартою Бекір Дегерменджі, Асан Чапух, Руслан Трубач і Кязим Аметов (у квітні 2019-го окупаційний «суд» виніс їм умовний 3-річний вирок). Сама Заріна Аметова проходила свідком обвинувачення в справі проти кримських татар, більшість із яких – літні люди з тяжкими захворюваннями і водночас – користуються повагою в кримськотатарському середовищі.

Отже, про які саме суперечливі моменти щодо викрадення Решата Аметова йдеться? Їх принаймні два.

Чи був Решат у військкоматі?

Інформація про ймовірну спробу Решата Аметова зголоситися до українського війська добровольцем курсувала в медіа від моменту зникнення активіста. Про це говорять ледве не як про факт. Але підтверджень таких намірів Решата нам знайти не вдалося. Чи все ж таки приїздив він до військкомату (а якщо так, то до якого саме), чи відразу поїхав на площу Леніна з протестом – наразі залишається загадкою.

Розповідаючи про перебіг подій у день викрадення Решата, його сусідка Леране каже: «У родині Аметових прийнято було інформувати, куди йде чоловік або дружина, адже постійно була потреба доглядати малих дітей. Заріна знала, що чоловік їде до військкомату, намагалася відмовити його від цієї ідеї, навіть накричала на нього: «Дурню, навіщо тобі це потрібно?!. У тебе троє дітей» Але він від своєї ідеї не відмовився».

Заїр Смедля згадує в коментарі МІПЛ: «Він начебто приходив до військкомату, але йому там відмовили».

А от Рефат Аметов, який проводив власне розслідування після викрадення брата, підозрює, що його загиблий брат сказав дружині неправду, і що насправді до військкомату він навіть не збирався, а відразу поїхав на площу Леніна. Свою версію Рефат обґрунтовує тим, що наступного дня після зникнення, 4 березня, сам приїздив до районного військкомату з паспортним фото Решата, але там його запевнили, що чоловіка із такою зовнішністю не бачили. Рефат також телефонував до республіканського військкомату, там йому так само повідомили, що чоловік із названими прикметами до них не приходив.

Встановити достеменно, був Решат у військкоматі чи ні, наразі навряд чи реально. Єдина можливість довідатися цю інформацію – простежити переміщення його мобільного телефона. Це мало б зробити слідство. В тому числі українське.

При цьому, оцінюючи вірогідність інформації, яку Рефатові могли надавати у військкоматах, не варто забувати, що принаймні один із них – республіканський – уже на той час слугував (або готувався до цієї ролі) місцем незаконного тримання викрадених проукраїнських активістів. І, за однією з версій, туди потрапив і сам Решат. Чи могли в таких умовах люди, які на той момент перебували у військкоматі, сказати Рефатові правду? Навряд. Водночас, якщо активіст усе ж таки приїздив до військкомату з бажанням дати відсіч окупаційним військам Росії, на нього могли звернути увагу як на людину, яка не просто виступає проти Росії, а й готова до активного дієвого опору. Чи не могла історія Решата Аметова завершитися аж так драматично саме у зв’язку з демонстрацією його рішучості? Згадаймо, наприклад, Тимура Шаймарданова, який мав репутацію людини, яка начебто створює в Криму якусь подобу підпілля, і став жертвою насильницького зникнення в травні й досі не знайдений. Або Василя Черниша, колишнього співробітника севастопольського СБУ, активіста Автомайдану, так само безвісно зниклого під час «русской весни». Так відбувалося з тими, хто видавався окупантам особливо загрозливим. Утім, це тільки одна з версій, яку висуває МІПЛ. Далі в цьому тексті ми опишемо інші версії, про які згадують наші співрозмовники. А поки що повернімося до подій ранку 3 березня 2014 року і ще одного суперечливого питання.​

Чи був у Решата плакат?

За словами Леране Хайбуллаєвої, коли Решат вийшов на протест, він тримав у руках плакат, на якому було написано щось на кшталт «Вон из Крыма!»

Але брат Решата Рефат натомість стверджує, що «ніяких плакатів у нього не було». Він каже, що інакше ми б цей плакат побачили на згаданому вище відео, яке зафіксувало площу Леніна 3 березня, в тому числі, в момент перебування там Решата. Так само і будь-які «провокаційні дії» щодо російських військових, які з’явилися в справі про вбивство Решата, яку розслідують кримські окупаційні органи.

До речі, тут цікавий момент. Якщо окупаційні слідчі органи справді закидають Решатові Аметову провокування російських військових 3 березня, – то цим самим вони визнають російську військову присутність в Криму ДО так званого референдуму 16 березня. Водночас усі ці роки Москва активно заперечує, що здійснювала контроль над територією Криму до моменту так званого «приєднання» – появи договору про це, тобто до 18 березня. І саме доведенню зворотного (тобто присутності російських військ у Криму і здійснення контролю щонайменше від 27 лютого) було присвячено левову частку однієї з міждержавних скарг України проти Росії в Європейському суді з прав людини.

За версією Рефата, його брат просто стояв між шерегами так званих дружинників і російських військових з автоматами, які вишикувались на площі по її периметру. Його звідти начебто намагалися вигнати, але він заявляв: «Я маю право тут бути!» Поки він там стояв, час від часу він заводив мову з представниками збройних формувань.

«Він не мав наміру з ними воювати, – переконаний Рефат, – він просто декларував своє право бути там».

Але для окупаційних сил це, очевидно, виявилося рівнозначним оголошенню війни.​

Авто з двома п’ятірками

На відомому відео, що зафіксувало викрадення Аметова (спроби пройти ланцюжком посилань для виявлення першоджерела й автора цього запису, на жаль, виявилися невдалими), видно, як Решата саджають до чорного автомобіля марки «Шевроле Лачетті». Номери видно тільки частково – але в них точно фігурують дві п’ятірки. Це одна з тих небагатьох доступних українському слідству зачіпок, які поліція намагалася використати.

За інформацією наших джерел у правоохоронних органах, один із чотирьох томів справи про вбивство Аметова присвячений намаганням поліції знайти автівку. Правда, шукали тільки на підконтрольній урядові території. Належні доручення розійшлися по всіх областях України, оперативні співробітники опитали власників усіх віднайдених чорних авто згаданої марки з двома п’ятірками в номерах. Але жодної цінної для слідства інформації з’ясувати не вдалося. Наше джерело припускає, що номери на зафіксованому авто цілком можуть бути «фейковими». «Це нормальна практика в оперативній роботі, – каже правоохоронець. «Засвічену» автівку також могли просто спалити, таке також трапляється в різних кримінальних історіях», – розповідає поліцейський. Відповідно, шансів знайти машину, тим більше на материковій частині України, за визначенням небагато.

Усі ці слідчі дії проводило Головне управління Національної поліції в АР Крим. У грудні 2018 року прокуратура змінила кваліфікацію у провадженні щодо викрадення і вбивства Решата Аметова – зі статті 115 Кримінального кодексу України («умисне вбивство») на статтю 438 («порушення законів та звичаїв війни»), і за підслідністю провадження передали до Головного управління СБУ в Автономній Республіці Крим, яке працює зараз у Херсоні. Але, як стало нам відомо у серпні 2019 року, справа була передана назад до Національної поліції в АР Крим, – за словами наших співрозмовників із числа правоохоронців, у зв’язку з тим, що «СБУ за 8 місяців нічого не зробила».

Що сталося після викрадення?

Жодної перевіреної й підтвердженої інформації про переміщення активіста після його викрадення наразі не оприлюднювалося. Утім, під час написання цього матеріалу нам вдалося дещо з’ясувати.

А саме: за інформацією наших джерел, дані мобільних операторів свідчать, що відразу після викрадення Решата Аметова привозили до офісу «Русского єдінства» на вулиці Карла Лібкнехта (Долгоруковській) у Сімферополі. На той час тут розташовувався один зі штабів «Самооборони Криму». Саме там його телефон вмикався востаннє. Такий вигляд це сумнозвісне місце має сьогодні.​

Сумнозвісне – ще й тому, що двері саме цього офісу фігурують у справі «кримської четвірки», в рамках якої були затримані й засуджені активісти Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Геннадій Афанасьєв та Олексій Чірній. Саме тут утримувалися заручники, яких хапали на той момент проросійські сили. Принаймні, окремі люди і принаймні на певний час.

Серед тих, хто опікувався допитами в цьому приміщенні, був, зокрема, бойовик Армен Мартоян (позивний «Самвел»), якого поліція АРК минулого року оголосила в розшук як командира «4-ї роти Кримської самооборони, в тому числі у зв’язку із фактами незаконного позбавлення волі Геннадія Балашова. Українські правоохоронні органи повідомляли також про внесення Мартояна до переліку осіб, яких розшукує Інтерпол, хоча станом на зараз принаймні у публічній частині списку Мартоян відсутній.

Інформація щодо можливих подальших переміщень Решата Аметова вкрай суперечлива. Можемо тільки висловлювати здогадки й версії, сподіваючись на те, що принаймні українське слідство зробить усе можливе, щоб перевірити і спростувати або підтвердити їх.

Імовірною залишається версія про те, що після офісу на Лібкнехта Решата Аметова могли транспортувати до республіканського військкомату, де також утримувалися численні заручники. Але якщо офіс використовувався радше як такий собі транзитний пункт, де здійснювалися поверхневі первісні допити, то у військкоматі заручники залишалися надовго. Усіх без винятку відомих нам заручників чоловічої статі, що утримувалися тут, – катували.

Ось що може свідчити на користь цієї версії.

Схожа схема переміщень інших заручників та ймовірні свідки

Маршрутом офіс-військкомат переміщався один із заручників незаконних збройних формувань, проукраїнський кримський активіст Михайло Вдовченко, який постраждав саме за висловлення проукраїнської позиції під час акцій навесні 2014-го. Його історію ми описували в матеріалі ще 2015 року: після викрадення 11 березня Михайла доставили до офісу на Лібкнехта, де його, в тому числі, допитував Мартоян, а далі він опинився у республіканському військкоматі.

Можливо, те саме сталося з Решатом?

Але є обставини, які цю версію ставлять під сумнів.

Решат був викрадений на п’ять днів раніше, ніж відбулося захоплення військкомату. Точніше – ніж медіа довідалися про це захоплення. Перше повідомлення про це було опубліковане 8 березня російською редакцією ВВС, інформацію відразу підтвердило також українське Міноборони. Але чи означає це, що Решата у військкоматі бути не могло? Зрештою, його могли перемістити туди й пізніше, уже після взяття будівлі під контроль агресора, а до того часу утримувати деінде.

Республіканський військкомат сьогодні. Така віддалена дистанція – єдиний безпечний варіант зробити фото стратегічного об’єкта і не привернути зайвої уваги

Про всяк випадок ми поцікавилися в тих, хто в березні утримувався в цьому приміщенні, чи пригадують вони будь-що, що може вказувати на те, що у військкоматі міг утримуватися кримськотатарський активіст.

«На жаль, не пригадую нічого такого, що стосувалося б Решата або щоб узагалі татарські імена згадувалися», – каже Михайло Вдовченко. Але додає: «Єдине що – було відчуття, що когось там, у підвалі, вбили, тому що вони сварилися, говорили про невідмиту кров і використовувалося слово «жмур». Це було в найперший день мого утримування. Я не дуже добре пригадую, що саме говорили, саме тому пишу про «відчуття» як суму натяків, сигналів та уривків фраз».

Усе це Михайло чув 11 березня, і він – не єдиний, хто розповідає про ознаки, що можуть вказувати на те, що в ці дні там перебував Решат і що саме там його вбили.

Андрія Щекуна, координатора кримського Євромайдану, викрали на два дні раніше за Михайла Вдовченка – а саме 9 березня. І він переповідає про ті самі сигнали й натяки того ж дня, про які йдеться в словах Вдовченка.

Щекун майже впевнений: те, що він чув, – могло бути вбивством активіста.

«По-перше, збігаються дати – і викрадення, і віднайдення тіла Решата Аметова, – аргументує Андрій. – По-друге, про інші випадки, коли людина була замордована, нам не відомо. Ще один аргумент: інших місць, окрім військкомату, де б утримували полонених у Сімферополі, – не було. Принаймні, нам про них не відомо».

Події 11 і 12 березня Андрій Щекун переповідає так.

У вівторок 11 березня відбувся другий допит євромайданівця, після якого він протягом усієї ночі був непритомний, і тільки вранці 12 березня прийшов до тями.

«Це був ранок. Тиша. І тут – відро падає. Крик, сплеск. Таке враження, що прибиральниця побачила мертву людину і відповідно відреагувала – жінка скрикнула, з її рук випало відро. І охоронці дуже перелякалися і почали її виводити. Прозвучала фраза: «Кто её сюда пустил?! Она не должна этого видеть!» Я розмірковую з точки зору психології: якби там була жива людина, реакції такої б не було. До того ж, якби людина була жива – він би стогнав, якісь звуки видавав, або до нього підходили б охоронці, били б, казали про «майданутих». Але нічого такого чутно не було».

Але навіть якщо припустити, що людина була мертва, чи це міг би бути хтось інший, хтось із жертв насильницького зникнення? Навряд, бо принаймні відомі нам зникнення безвісти ставалися пізніше. Якщо то був не Решат, це означає, що ми не знаємо ще принаймні про одне вбивство, яке могло відбутися на початку окупації Криму.

Ми поспілкувалися також із активістами Автомайдану Олексієм Гриценком і Сергієм Супруном, які також утримувалися в приміщенні військкомату, щоправда, дещо пізніше – протягом однієї доби з 13 березня (у подальшому були перевезені до Севастополя). Вони не пригадують нічого, що могло б вказувати на утримування там Решата Аметова чи будь-кого іншого з кримських татар. Але варто враховувати, що перебували вони там нетривалий час і що загалом заручників тут утримували із закритими очима.

Віднайдення тіла

Тіло Решата Аметова було знайдене в селі Земляничне Білогірського району Криму.

МАПА (Из Симферополя в Керченском направлении, проезжаем 45 км – Белогорск, дальше 23 км – Земляничное. Когда направо поворачиваем, от трассы 3 км. А между селом и трассой – садочек заброшенный. От просёлочной дороги – метров 40.)

Про віднайдення тіла, що може належати Решатові, його родину повідомили правоохоронні органи. На наше прохання кримськотатарському правозахисникові Абдурешиту Джеппарову вдалося поспілкуватися з жителем району, який знайшов тіло активіста. Він переповідає обставини цієї історії.

15 березня, у день так званого референдуму, 48-річний житель села Земляничне (зі зрозумілих міркувань його ім’я не оприлюднюємо) дорогою до власного паю виїхав на ділянку між трасою й селом. З об’єктивних причин чоловік відійшов убік від дороги метрів на 15, до покинутого саду. Там він побачив щось прикопане під невеликим шаром землі і вирішив перевірити, що це. Це виявилася частина голови мертвої людини. Тіло перебувало під 10–15-сантиметровим шаром землі. Коли чоловік оговтався після першого шоку, то викликав міліцію. Прибулі правоохоронці зафіксували, що тіло було знайдене на відстані 1 кілометра від Земляничного, за 50 метрів праворуч від дороги.

Коли тіло витягли із землі, виявилося, що закопували його голяка. Усі органи були на місці, але при цьому на тілі були помітні численні сліди побоїв. Вирішальним, за словами цього свідка, став удар гострим предметом між скронею й лобною частиною голови – причому ударів було два. Він вважає, що до віднайдення тіло могло пролежати в землі кілька днів.

Чоловіка, який знайшов тіло, кілька разів викликали на допит – спершу в Білогірськ, а потім у Сімферополь. Сьогодні він має статус свідка в кримінальній справі, яку розслідують окупаційні правоохоронні органи.

Свідків того, як тіло Аметова закопували в Білогірському районі, немає. Точніше, про них невідомо. Та навіть якби вони були, то навряд заговорили б про це зараз.

За чутками, є, втім, свідки спалення одягу й мобільного телефона активіста, рештки яких були віднайдені обабіч дороги, хоча в тому самому Білогірському районі, але в селі Руське, на відносно значній відстані від тіла. Та ні знайти цих свідків, ні поспілкуватися з ними нам не вдалося. Так само з чуток відомо, що спалення це відбувалося 3 березня, тобто в день викрадення Решата. Та чи означає це, що його відразу вбили? Навряд. Адже, за висновками патологоанатома, смерть активіста настала за кілька днів перед віднайденням тіла, тобто орієнтовно через тиждень після викрадення. Отже, увесь цей час його могли утримувати (можливо, неподалік) роздягненим, що могло бути як спробою запобігти втечі заручника, так і психологічним тиском на нього. Принаймні, про застосування таких методів психологічного тиску в інших випадках під час російсько-української війни відомо.

Іще одна важлива обставина, яка стала відома з висновків експерта: жорстокі побої і прокол черепа Решат пережив за кілька годин до смерті. Тобто, якщо вірити цій інформації, можна стверджувати, що орієнтовно 10–12 березня активіст був закатований і вбитий, відтак тіло прикопали, а через кілька днів, а саме 15 березня, він був знайдений випадковим перехожим.

Чи були на тілі кайданки?

Із епізодом ексгумації тіла пов’язане ще одне суперечливе питання.

Рефат Аметов стверджує, що поруч із тілом його брата були знайдені кайданки. В той час як свідок, який знайшов тіло, двічі підтвердив у спілкуванні з Абдурешитом Джеппаровим, що наручники були на ногах і руках мертвого Аметова. До того ж вони були чорними. При вилученні тіла із землі він почув від представників прокуратури та міліції, що це військові кайданки, якими користується кримська «Самооборона».

Правозахисник вважає, що вбивці могли скували ноги і руки жертви, аби її було легше і зручніше тягти по землі.

За нашою інформацією, на очах мертвого активіста була клейка стрічка, яку намотали на пов’язку із тканини. Цей «стиль» у поводженні із заручниками також можна зустріти і в інших історіях – зокрема, на Донбасі.

На випадок, якщо підтвердиться, що чорні наручники все ж таки були на тілі, – ми спробували верифікувати інформацію щодо їхнього використання і самого існування. Один із бійців-спецпризначенців української армії пояснив МІПЛ, що в Збройних силах України такими кайданками не користуються і що вони можуть хіба бути придбаними «на стороні». Але купити спецзасіб (яким є наручники) не є аж таким простим завданням. Тіньовий ринок кайданок доступний не кожному, і буде складно залишитися непоміченим, якщо спробувати купити наручники, наприклад, у мережі. Утім, такі кайданки – без маркування, що робить їх дуже вигідними у порівнянні із відомчими, які мають відповідні ідентифікувальні відбитки. Але і цю проблему за бажання можна усунути. Ось, наприклад, фото наручників, котре нам надав колишній боєць спецпідрозділу «Беркут». Як бачимо, ідентифікаційний номер тут прихований. Навіть якби викрадачі і/або вбивці Аметова почувалися абсолютно безкарними, вони навряд ризикували б, залишаючи на тілі жертви наручники з маркуванням. Якщо ж маркування все ж таки є – це є ще одним індикатором того, наскільки безкарними вони почувалися.

Імовірний перебіг подій

Отже, можна припустити, що перебіг подій був таким: Решата Аметова викрадають вранці 3 березня, спершу везуть до штабу «Самооборони Криму», де проводять перші допити, цього ж дня його вивозять до Білогірського району, де роздягають, речі пізно ввечері спалюють, а самого Аметова утримують певний час у невідомому місці – побитого, але живого. Коли військкомат захоплюють і починають звозити туди заручників із числа проукраїнських активістів, туди ж перевозять і Аметова. Що змусило окупаційні сили вбити Решата після майже тижня утримування його в заручниках, до того ж із такою жорстокістю, – залишається тільки здогадуватися. Вбивство могло статися вже у військкоматі орієнтовно 10 або 11 березня. Відтак Михайло Вдовченко чув про тіло вбитої людини і невідмиту кров 11 березня, рано-вранці 12-го тіло могла випадково побачити прибиральниця, про яку розповідає Андрій Щекун, тоді ж тіло вивезли і викинули в посадку, де воно і було знайдене через кілька днів по тому, 15 березня, напередодні так званого «референдуму». Було знайдене абсолютно випадково і, очевидно, в план викрадачів і вбивць це не входило. Залишається також відкритим питання – навіщо тіло прикопали відносно неподалік місця, де було спалено його одяг і особисті речі відразу після викрадення. Відповідь може бути банальною: десь тут могли розташовуватися якісь особливі приміщення, пов’язані із викрадачами і вбивцями. Так само як, наприклад, у справі одного зі звільнених «в’язнів Кремля» Олександра Костенка, якого, за його власними словами, відразу після викрадення вивозили до будинку, який належав одному з колишніх українських, а нині окупаційних правоохоронців і використовувався ним, у тому числі, як катівня. У будь-якому разі, з огляду на те, що місце спалення одягу, яке відбулося відразу після викрадення, і місце, де тіло Аметова було прикопане аж через тиждень, – фактично збігаються (у масштабах Криму), можна припустити, що і спалення одягу, і прикопування вже вбитого активіста (а відповідно, ймовірно, і саме вбивство) здійснювали одні й ті самі люди.

Протягом кількох місяців поспіль ми намагалися вийти на зв’язок із російськими правозахисниками, які ще в 2014 році працювали в Криму і намагалися з’ясувати можливе місце перебування Решата, використовуючи кавказькі методики пошуку викрадених російськими силовиками людей, але вони відмовилися надавати нам будь-яку інформацію. Так само журналіст однієї із пострадянських країн, який відносно нещодавно відвідував Крим і готував сюжет про Аметова, спочатку погодився на контакт, але в подальшому припинив відповідати на повідомлення.

Хто міг бути причетний до викрадення і вбивства Аметова

Вночі 6 березня Рефат Аметов прийшов до штаб-квартири «кримської самооборони» в Сімферополі і приніс фото брата. Там йому не надали ніякої інформації й попросили прийти 7-го, але і наступного дня людину на фото ніхто не впізнав. Принаймні, ніхто в цьому не признався. Зрештою, Рефатові вдалося поспілкуватися і з самим командиром окупаційних збройних формувань, а нині депутатом російської Держдуми Михайлом Шереметом. Подробиці цього спілкування Рефат не розголошує.

Ми звернулися із запитом до Михайла Шеремета (який в Україні перебуває в розшуку) щодо того, чи відомо йому щось про обставини зникнення Решата Аметова і про причетність до цього підконтрольних йому збройних формувань. Після надісланого у фейсбуці запиту (інших офіційних контактів знайти спершу не вдалося) відповіді не отримали. Далі ми звернулися до його помічників – одна з адресатів Анна Педос підтвердила, що є помічницею Шеремета, але відповіді на запит не надала.

За інформацією Кримської правозахисної групи, станом на грудень 2014 року троє викрадачів Аметова, зафіксованих на відео, вже були ідентифіковані окупаційним слідством, їх начебто навіть затримували орієнтовно в 2015 році.

«Людей, котрі причетні до викрадення, не чіпатимуть, – впевнений Рефат Аметов. – Вони виступали як добровольці, над ними були спецслужби. Слідчий стверджує, що вони не винні, а особи, що віддавали відповідні накази, – не встановлені».

Заїр Смедля підтверджує цю інформацію: осіб, які брали участь у безпосередньому викраденні Аметова, окупаційні правоохоронні органи ідентифікували. «Один із них чи навіть кілька з них начебто поїхали на Донбас [воювати]. Слідство припинили у зв’язку з відсутністю доступу до підозрюваних, розраховують на те, що справу вдасться зам’яти, – розповідає журналіст. – Це були люди в формі «самооборони». Слідство не хоче називати імена і прізвища».

За словами Рефата Аметова, слідство в Криму не намагається встановити і замовника викрадення його брата.

Більше того, за нашою інформацією, у справі, яку розслідують окупаційні правоохоронні органи, у певний момент навіть з’явилися свідчення очевидців, які стверджують, начебто Решат кидав у «дружинників» і російських військових пляшки із займистою сумішшю. Але коли цю версію озвучуємо в присутності Рефата, він її категорично відкидає, називаючи провокацією.

І це справді схоже на намагання демонізувати Решата (адже на наведеному вище відео помітно, що він просто стоїть на площі і не вчиняє ніяких активних дій), зробити з нього «екстреміста» і, таким чином, ніби виправдати його «знешкодження».

Окрім викрадачів, у подальшому українським правоохоронним органам варто перевірити інформацію про можливу причетність до викрадення, побиття і вбивства Решата Аметова цілої низки людей.

Наприклад, тих, хто фігурує в історіях викрадення Андрія Щекуна й інших активістів.

Завдяки відеорепортажам із Криму навесні 2014-го авторства журналіста американського медіа Vice News Саймона Островського Андрієві Щекуну вдалося впізнати своїх викрадачів. Ми не стверджуємо, що вони причетні до зникнення Аметова, але щонайменше одного дня їх варто допитати з цього приводу.

Зокрема, чоловік у чорній куртці із пов’язкою дружинника на цьому скріншоті, за словами євромайданівця, був одним із тих, хто затримував Щекуна, погрожував йому і відводив під руку в міліцію.

На цьому скріншоті Щекун звертає увагу на чоловіка з вусами й у плетеній шапці, що йде попереду колони. За словами активіста, він також брав участь у його викраденні. Він був одним зі старших серед «дружинників» і мав при собі рацію.

Третій упізнаний Щекуном викрадач є на цьому скріншоті, він у камуфляжній кепці й чорній куртці.

Мають бути допитані також ті, хто контролював військкомат. Андрій Щекун підтверджує присутність там відомих Ігоря Стрєлкова (Гіркіна) й Ігоря Безлера. Ті, хто безпосередньо охороняв Щекуна, називали себе «Кримською армією», це були кримчани, а також «казаки». Сергій Супрун до списку ймовірних підозрюваних додає також колишніх бійців спецпідрозділу «Беркут» і Ольгу Кулигіну, яка свого часу затримувалася Україною й була передана до Росії в результаті обміну. Чи озвучувалося під час її допиту питання щодо участі Кулигіної в справах викрадених активістів, невідомо.

Загалом у справі, яку розслідує російський Слідчий комітет щодо обставин викрадення і вбивства Аметова, 18 томів. Станом на зараз розслідування припинено. І це вже не вперше. Розслідування справи вже кілька разів то припиняли, то відновлювали. За кілька років змінилося щонайменше 4 слідчих. Усі вони, до речі, були не кримськими, а вихідцями з російських регіонів – зокрема, Алтаю, Башкортостану, Калмикії. МІПЛ зверталася до Слідчого комітету Росії, щоб з’ясувати, який саме слідчий окупаційних органів нині розслідує справу, на якій стадії перебуває розслідування, чи затримувалися в перебігу слідства якісь особи. Але на цей запит відповіді ми також не отримали.

Розслідування

Завдяки нашим джерелам в українських слідчих органах нам вдалося з’ясувати, що ключова робота в розслідуванні вбивства Решата Аметова була проведена у «перехідний» період – між початком окупації і повним взяттям під контроль і спробою анексії півострова російськими структурами: нагадаємо, що тіло було знайдено у переддень так званого референдуму, але, як свідчать матеріали провадження, слідчі, які на той момент іще працювали в кримських правоохоронних органах (незалежно від того, підтримували вони окупацію чи ні), провели доволі багато важливих слідчих дій саме в ці дні: 16, 17, 18 березня – й подальші кілька місяців. Саме це дозволило затримати підозрюваних у викраденні Аметова вже восени. Щоправда, за нашою інформацією, справа проти викрадачів була закрита вже в листопаді 2014 року. Де зараз ці слідчі, які працювали в перші дні – чи виїхали вони на материк, чи залишилися в окупаційних правоохоронних органах, – ми наразі з’ясовуємо.

Мотиви

Якщо в історіях окремих безвісно зниклих кримчан поруч із версією про громадянську позицію може існувати й версія, пов’язана, приміром, із бізнес-інтересами, то у випадку з Решатом Аметовим абсолютно зрозуміло, що вбивство активіста було пов’язано саме з його позицією. Більше того, не виникає сумнівів, що викрадення було здійснено проросійськими збройними формуваннями. Цього не заперечує навіть окупаційна влада. Водночас сам факт жорстокого вбивства, який вибивається з решти випадків викрадених і згодом звільнених активістів, породжує в наших співрозмовників кілька версій щодо того, чому ж викрадачі вдалися саме до вбивства.

Найперше, що спадає на гадку, – це ексцес виконавця. Наприклад, Андрій Щекун вважає, що Аметов потрапив до «бєзпрєдєльщиків», які його вбили, не розрахувавши сили.

«Якщо говорити про «спеців», то ті вдавалися до жахливих речей: могли лупити куди завгодно, бити цеглою по голові, змушували присідати, стріляли по ногах, застосовували електричний струм. Це були «безпрєдєльщики», – каже Андрій, який також пройшов через схожі тортури. – Моя думка така, що Решат Аметов потрапив якраз до таких «безпрєдєльщиків». Думаю, вони його просто забили, не розрахувавши свої фізичні можливості».

Андрій Щекун вважає, що причиною такого жорстокого ставлення до Решата могла бути ксенофобія: «Розправа над Аметовим могла бути здійснена проросійськими кримчанами, татароненависниками. Хоча ксенофобських висловлювань під час свого перебування у військкоматі я не чув, бо кримських татар там не було, але враховуючи загальні настрої…»

Однак із версією про ексцес виконавця не погоджується брат убитого активіста. Він переконаний, що після травм, спричинених побиттям, Решат іще міг вижити, а от після встромлення в голову гострого предмета це було виключено. Фактично смерть спричинив удар гострим предметом в область лівого ока, який досяг мозку, каже родич із посиланням на висновки патологоанатома про причини смерті. Такий удар не могли здійснити спересердя, це було свідоме вбивство активіста.

Рефат вважає, що Решата вбили просто через те, що не могли зрозуміти – що він робив на площі, яке таке право на мирний протест відстоював. Окупанти не повірили, що активіст стоїть серед них просто через те, що вважає, що має на це право, тому запідозрили в ньому чи то шпигуна, чи диверсанта, а відтак – викликали групу для його «знешкодження».

Леране пов’язує історію викрадення і вбивства свого сусіда із кампанією залякування нелояльного до окупантів кримського населення, а також вичавлювання кримських татар із Криму: «Один із інструментів вичавлювання з Криму – тримати населення в страху. І перша жертва, яка трапилася їм, – це Решат».

Не просто вбивство, а воєнний злочин

Українські правоохоронні органи не випадково змінили кваліфікацію вбивства Решата Аметова – зі «звичайного» вбивства на воєнний злочин. Це не просто формальність, за цим – загальна філософія розслідування російської агресії, яка вписує локальну трагічну подію у масштабний процес розгортання окупації півострова й атаку на цивільне населення, яка здійснювалася проксі-агентами Росії.

Ось як цей підхід пояснює Андрій Яковлєв, адвокат, який співпрацює з Українською Гельсінською спілкою з прав людини, один із представників родини Аметових у Європейському суді з прав людини.

«Спосіб вбивства Решата Аметова й обставини, які йому передували, дають підстави стверджувати, що викрадення, позбавлення свободи, катування і позбавлення життя кримського активіста у жорстокий спосіб пов’язане з окупацією Криму. Це означає, що вбивство Аметова варто кваліфікувати не як побутове, а саме як воєнний злочин, адже окупація Російською Федерацією українського Криму за правом збройних конфліктів (міжнародним гуманітарним правом) дорівнює воєнному конфліктові.

В даному випадку Решата Аметова ми розглядаємо як особу з числа цивільного населення, щодо якої держава-окупант порушила обов’язки гуманного поводження і заборону насилля над життям, отже, його викрадення, катування й умисне вбивство в розумінні Женевських конвенцій 1949 року становить воєнний злочин.

Вбивство Решата Аметова – одна з подій, яку може розглядати прокурор Міжнародного кримінального суду в рамках попереднього розслідування ситуації в Україні. У подальшому воно може бути кваліфіковане як злочин проти людяності або як воєнний злочин, який полягає в умисному вбивстві.

Станом на зараз українські правоохоронні органи кваліфікують вбивство активіста саме в такому контексті, воно є епізодом щодо вчинення воєнних злочинів у Криму», – зауважує адвокат.

Символ спротиву

Член Меджлісу кримськотатарського народу Різа Шевкієв стверджує, що похорон Аметова відбувався не, так як мав би відбуватися. Як правило, покійних готують до поховання в мечеті в центрі міста, а потім процесія рушає до кладовища «Абдал». Але церемонія поховання Решата відбувалася суто на кладовищі, без процесії, яка б привертала увагу сімферопольців і зайвий раз нагадувала про першу жертву «повернення Криму у рідну гавань». Наш співрозмовник вважає, що цей сценарій був запропонований окупаційною владою і підтриманий нинішнім муфтієм. «Інакше похорон перетворився б на політичну акцію і в церемонії прощання взяло б участь багато людей, яких побачили б в усьому місті», – каже кримськотатарський політик.

Складно стверджувати, чи здавався Решат Аметов небезпечним окупаційній владі, доки він був живим. Але вони точно почали боятися активіста після його вбивства.

Марія Томак – координаторка Медійної ініціативи за права людини

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG