Журналістка і математик, поетеса й розробниця електронних мікросхем, багаторічна очільниця фонду, який опікується підтримкою української культури в Україні й за кордоном. А ще – племінчата праправнучка Тараса Шевченка по лінії його старшої сестри Катерини. Усе це – про Людмилу Красицьку. Жінка, яка народилася в Росії, а зараз, вже багато років, мешкає у Києві, досконально знає свій родовід. Вона, як і її відомий предок, пише поезію та прозу й не шкодує сил та часу на громадську роботу.
До роковин перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі Радіо Свобода поспілкувалося з родичкою Кобзаря в четвертому поколінні.
– Пані Красицька, розкажіть, будь ласка, про свій родовід.
– У Шевченка була старша сестра Катерина. Вона – на слуху. Всім відомо, що вона була за няню для Тараса. Вона доглядала за ним маленьким, він був до неї дуже прив’язаний. Незадовго до смерті їхньої матері Катерина вийшла заміж неподалік від Керелівки – за сім верст, у село Зелена Діброва – за Антіна Красицького.
Тарас навідувався до неї, коли залишився сиротою. Хата була в центрі села, вона не збереглася. Зараз там – парк. Катерина намагалася затримати Тараса якомога довше в хаті, але там жили ще й інші родичі і він соромився залишатися, бо розумів, що то – зайвий рот. Вона його відмивала, прала йому одяг і відправляла назад.
Так-от, по цій гілці Антіна Красицького й пішов наш рід Красицьких. Рід досить відомий. У Катерини було 12 дітей, продовження роду дали четверо: троє братів і сестра Федора. Найстарший син Катерини – Степан. Його син Фотій Красицький – видатний український художник-портретист, автор першого українського підручника з малювання.
Дуже цікава особистість. Близький до Івана Франка, до Лесі Українки. Вона називала його «Фотіком». У садибі Фотія у Києві є дерева, посаджені й Франком, і Лесею. Це племінчатий онук Шевченка.
По середньому синові Катерини племінчатим правнуком Шевченка був Дмитро Красицький – відомий український письменник, який займався шевченківською тематикою. У нього вийшло багато книг, зокрема про дитинство й юність Шевченка.
Я – по наймолодшому синові Катерини Максимові. У Максима була купа дітей, серед них – і мій дід Дем’ян. У нього була дочка – моя мама Надія Дем’янівнаЛюдмила Красицька
Я – по наймолодшому синові Катерини Максимові. Він не залишився в селі, підлітком утік з села, далі – отримав освіту. У Максима була купа дітей, серед них – і мій дід Дем’ян. У нього була дочка – моя мама Надія Дем’янівна. От і все.
– А ви порахували, ким доводиться Тарас Шевченко вам?
– Племінчатий прапрадід.
– А ким були інші ваші предки, з вашої гілки?
– Максим, який накивав п’ятами з села, вивчився на фельдшера, працював у медицині. У мого діда – його сина Дем’яна – вже була вища освіта: він працював бухгалтером в цукрозаводчика Бродського в Україні, а потім – головним бухгалтером Азово-Чорноморської залізниці в місті Краснодарі. Так наш рід опинився в Росії. Мої батьки жили в Краснодарі. Я приїхала сюди з Росії, Мене привезли в Україну вже в старших класах.
– А ваша мама, батько?
– Моя мама була лікарем. Вона грала у професійному театрі й трошки навіть намагалася писати, але не складалося, бо життя було складним: робота лікаря багато коштів не давала, вона намагалася працювати на півтори ставки.
Батько мій був військовим. Поранений у війну, після війни хворів, пішов із життя в 60-і роки. Ймовірно, він був болгарином, його прізвище – Голів. А моє – Красицька. Я зберегла прізвище маминого роду.
Я бувала в Зеленій Діброві, де жила сестра Шевченка Катерина. Там чимало Красицьких, бо в її чоловіка Антіна були брати. І голова сільради – з Красицьких, й інші люди. Нас багато, Красицьких.
– Про те, що ви родичка Шевченка, ви знали змалку?
– Так, у родині знали про наш рід і про його походження. І я знала. Як я до цього ставилася? Не робила з цього великої проблеми, не афішувала, працювала, як усі.
– Як складалося ваше життя? Ви ж отримали технічну освіту?
– Я закінчила Київський політехнічний інститут, отримала професію фізика-електронщика, працювала в науковому інституті мікроелектроніки. У 90-і роки керувала групами, була провідним розробником мікросхем.
Якщо засновниками були родичі Шевченка, то не пишемо «імені», а просто – Шевченка. Від його імені ми й працюємоЛюдмила Красицька
Потім пішла на «хліби» Фонду тараса Шевченка. Ми створили фонд, який не підтримується державою, і своїми силами – силами членів правління, інколи – меценатів, – підтримуємо українську культуру.
До нашого фонду входять. зокрема, діячі культури й науки України. Були в ньому і далекі родичі Шевченка – по троюрідних братах Шевченка. Ці люди зберігали також пам'ять про це й знали свій родовід.
– Розповісти про всі 30 років роботи Фонду Шевченка, який ви очолюєте, напевно, складно, і все ж – у яких напрямках ви працювали й працюєте?
– Фонд називається – Всеукраїнський благодійний культурно-науковий фонд Т.Г. Шевченка. Ми не пишемо – «імені Шевченка». Так вирішили: якщо засновниками були родичі Шевченка, то не пишемо «імені», а просто – Шевченка. Від його імені ми й працюємо.
Фонд має широкий спектр напрямків роботи. На початку 90-х років, коли вища освіта була в жахливому стані й не було навіть вузівських конференцій, ми започаткували разом з Міністерством освіти й проводили сім років поспіль студентську конференцію «Розбудова держави: духовність, екологія, економіка». Кількість учасників сягала пів тисячі, брали участь практично всі виші України – і державні, і приватні.
1994-го ми започаткували міжнародну премію – за подвижницьку діяльність у відродженні української держави «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Надається – одному закордонному представнику й двом з України, визнаним в Україні й світі діячам. Цього року, приміром, у нас цю премію отримує Вахтанг Кіпіані. Уже 80 лауреатів усього. Хочемо підготувати про них видання. Наразі ця премія без фінансової складової – лише як відзнака.
Свого часу в нас було багато філій, навіть у Росії. Працювали ми і з закордонними українськими товариствами. Були програми для молоді – з виступами діячів науки й культури. Проводили заходи в школах і вишах, конкурси до Шевченківських свят тощо.
Із 2005-го ми започаткували «Шевченківський краєзнавчий альманах». Усі матеріали там – нові. Я головний редактор цього журналу. Це популярне видання, не академічне, не «кабінетне».
– А зараз які є проєкти?
– На сьогодні у нас проходить два важливі заходи. Один – щорічний всеукраїнський квест-марафон «Чи знаємо ми Тараса Шевченка?». Участь беруть усі навчальні заклади – школи, виші. Надзвичайно активна у нас Донеччина й Одещина. Дуже цікаві відповіді надходять. Триває цей захід із 9-го березня по день Поминальної суботи, що перед Трійцею.
Ми взагалі-то відвідуємо Канів, де похований Шевченко, не 22 травня, а в Поминальну суботу перед Трійцею. Ми відроджуємо цю свого часу дуже шановану дату. Цього дня створювалося Братерство тарасівців, цього дня збиралася в Каневі вся Україна: ставилися намети, варився куліш, люди поминали Шевченка. Цього року цей день – 19 червня.
– А другий проєкт?
– Цього року 30 років Незалежності України. Разом з Міністерством оборони ми проводимо конкурс віршів та малої прози «Свою Україну любіть». Долучаємо волонтерів. Немає першого чи другого місця, а є – прийняті або відхилені роботи. За підсумками ми видаємо збірку – на зразок Шевченкової захалявної книжечки, куди входять найкращі роботи. Цього року ми випускатимемо четверту збірку.
– Хочемо дізнатися більше про вас. Ви також пишете. Це з дитинства? Це під впливом того, що ви родичка Шевченка?
Перші свої вірші я писала російською, бо приїхала з Росії. Потім розтоваришувалася з українською елітою, перейшла на українську мовуЛюдмила Красицька
– Ні. Це під впливом моїх особистих поривань: коли мене щось хвилювало, я писала. Я писала в школі. Була закохана в свою вчительку й писала їй вірші. У Києві, в російськомовній школі, вона викладала у мене українську мову й літературу. Вона була чудовий педагог із акторськими здібностями! Перші свої вірші я писала російською, бо приїхала з Росії. Потім, коли розтоваришувалася з українською елітою, перейшла на українську мову. І сьогодні я російською писати практично не можу.
– Свій фах ви обрали свідомо? Фізика, математика. Це так далеко від поезії?
– Мені пропонували скласти іспити хоча б на трійки в університет імені Шевченка – і мене візьмуть як родичку і це честь для університету, я казала: «Ні-і-і, по блату – не хочу». По-друге, я казала: «Література – це забавка. Я хочу займатись серйозною наукою».
– Як воно у вас співжило: математика й письменство?
Шевченко ж теж був прекрасним аналітиком, він чудово розумівся на мінералогії, швидко засвоював геометрію
– У мене були потужні здібності до математики з дитинства. Я все всім пояснювала ще в школі. У мене розвинуте логічне мислення. Але – і творчий характер. У мене є збірки поезій, прозові твори, драматургія... Шевченко ж теж був прекрасним аналітиком, він чудово розумівся на мінералогії. Не маючи освіти, він швидко засвоював геометрію.
В Академії мистецтв неможливо без математики. Він цікавився точними науками. Це – нормально для загального розвитку.
– А ви малюєте?
– У дитинстві намагалася малювати, пробувала малювати пейзажі й непогано. Але цим треба займатися. У музичному плані, скажу, я не обдарована, у мене неідеальний слух.
– А чи вивчали ви Шевченків родовід, скільки є нащадків зараз?
– Разом з Дмитром Красицьким, який є родичем Шевченка по середньому сину Катерини (Дмитро Красицький – мій троюрідний дядько), ми ще в 80-і роки писали разом «Гілки Шевченкового роду». Шевченків родовід надзвичайно розгалужений. Якщо, наприклад, взяти двох сестер і двох братів Тараса, які дали продовження роду, то дітей у них було 30, а у цих дітей – вже 90. Геометрична прогресія. Шевченко нас об’єднує в глибині часу.
Дмитро Красицький помер, і весь цей спадок щодо родоводу дістався мені.
– А чи зустрічалися вам самозванці-«родичі Шевченка»?
– Приходять і кажуть: моє прізвище Шевченко, я – родич. Я кажу: що-о-о? Ми знаємо рід Шевченка від його прапрадіда з боку батька. Я цікавилася його долею – Івана Швеця. Проглядала козацькі реєстри, у різних паланках були люди і з прізвищем Швець, і з прізвищем Шевченко. А прапрадід був не Шевченком, а Швецем. Коли Іван Безрідний одружився на його дочці Єфросинії, став приймаком, то прізвище Швець трансформувалося – Шевченко…
– А коли є вільна хвилинка, чим ви займаєтеся? Яке у вас хобі?
– Та яка «вільна хвилинка»? У мене 30 соток городу під Києвом. Саджаю, доглядаю. У мене й мої письменники «пасуться».
– А Шевченка читаєте?
– Шевченка я не читаю, я з Шевченком працюю! Щодня у фейсбуці даю пост щодо Шевченка. Створення фонду лягло на мене, і я це тягну вже 30 років.
22 травня 1861 року відбулось перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева. Помер 47-річний український поет у Санкт-Петербурзі, там на Смоленському кладовищі його спочатку й поховали. Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, перевезли в Україну й перепоховали. У 1925 році на місці поховання створили Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка», а у 1939 році спорудили бронзовий монумент.
