«У нас прийнятно порушувати особисті кордони» – три історії українок, які зазнали домагань у публічних місцях

Стріт-гарасмент – це сексуальні домагання у публічних місцях. Майже половина жінок в Україні стикалися з таким видом дискримінації. Про це свідчать дані опитування, яке провела дослідницька агенція Info Sapiens на замовлення Фонду ООН у галузі народонаселення.

42% опитаних жінок сказали, що бодай один раз у житті стикалися із домаганнями у публічних місцях. Більшість з них сказали, що з ними це траплялося двічі і більше разів. Постраждалими від стріт-гарасменту стають у переважній більшості жінки: результати опитування свідчать, що жінки страждають від сексуальних домагань на вулиці майже втричі частіше за чоловіків.

При цьому, лише в одному з чотирьох випадків стріт-гарасменту, про які розповіли респонденти, свідки домагань втручалися у ситуацію. У решті випадків домагань у публічних місцях, які відбулися при свідках, очевидці вирішили не втручатися.

Радіо Свобода переповідає історії трьох жінок, які стикнулися із сексуальними домаганнями у публічних місцях. А також наводимо коментар експертки, щоб пояснити, чому сексуальні домагання – це не нормально, і не можуть бути виправдані «традиціями» залицянь.

Яна Бренич, 33 роки, Луцьк

Ця історія трапилась 20 років тому. Я була підлітком. Це були літні канікули, і в той день ми з подругами зібралися на шкільному подвір’ї, щоб потусуватися. Десь годині о восьмій вечора я верталась додому. Було ще не пізно і навіть не темно. Купа людей навколо.

Одразу хочу сказати, що я була одягнена у широкі штани, такі реперські штани були у моєму дитинстві дуже популярні. І на мені балахон, і був капюшон, тобто навіть волосся не було видно.

Я зайшла у свій під’їзд і одразу відчула спиною якусь небезпеку. За мною зайшла ще одна людина. Я дуже смутно пам’ятаю його образ: просто хлопець в чорному. Йому було десь до 25 років на вигляд.

Я зрозуміла, що разом з ним заходити у ліфт не варто. Я почала підійматися сходами, а він – за мною. Коли я почала бігти, він побіг за мною. Я підбігла до своїх дверей і просто втислася у них. Я не знала, чи був хтось вдома і зможе мені відкрити. В мене були ключі, але мої руки тремтіли – попасти у замок я аж ніяк не могла.

Він зупинився метрах у п’яти від мене і почав повільно наступати. Став говорити усілякі огидні речі про те, що він зі мною зробить. Не хочу повторювати цю гидоту, але він казав, що збирається мене зґвалтувати, зґвалтувати різними способами.

Але тут почула позаду голос свого сусіда, який йому каже: «Чого ти причепився до дитини?». Хлопець у чорному розвернувся і кинув моєму сусіду: «Хіба це дитина? Зара діти швидко розвиваються». Якусь таку маячню почав молоти.

Поки відбувався цей діалог між ними, мій старший брат відкрив двері нашої квартири, і я влетіла всередину. Ні я, ні брат не знали, як на це реагувати. Звичайно, ніхто міліцію не викликав.

На відміну від однієї моєї ровесниці, яка потрапила у схожу ситуацію, навіть гіршу. Але в міліції їй сказали, що ліпше про таке не говорити вголос, бо насправді люди будуть засуджувати не того, хто хотів людини зґвалтувати, а саме жертву.

Мені здається, що суспільство схильне звинувачувати постраждалих, а не кривдників, бо це створює таку собі ілюзію контролю для людей, які не пережили насильство. Вони завжди думають, що якщо вони будуть шукати вину в тій людині, хто нібито спровокувала це насильство над собою, то вони матимуть якийсь рецепт, як уникнути цього насилля у своєму житті.

Мене ніколи не звинувачували люди, які мали такий негативний досвід, коли дізнавалися про мою історію. А от люди, які не мали такого досвіду, завжди щось шукали якесь пояснення: може ти була якось не так вдягнена? Може ти спровокувала?

Найважче у цій ситуації було тягнути за собою постійне відчуття провини всередині. Нібито я у чомусь винна. Мені було настільки соромно, що я навіть не могла вітатися із тим сусідом, який мені допоміг. Коли я його бачила я починала не те, що червоніти – я аж синя ставала. Мені було соромно, і ховалася від нього.

Тому я почала мовчати. В мене у родині прийнято про це не згадувати, аби мене надто не хвилювати. Але пройшло 20 років, і я вирішила, що мовчати більше не треба.

Якщо ми почнемо про це говорити відкрито, то постраждалі зрозуміють, що вони не винні. Постраждалі не мають відповідати за те, що комусь сьогодні спаде на думку їх скривдити. З іншого боку ми зможемо вивести з тіні таких кривдників. І, можливо, хтось з них задумається над тим, що така поведінка ненормальна.

Подібну ситуацію важко уявити у західних країнах. Мені здається, що в Україні і жінки, і чоловіки не зовсім розуміють, де є їхня особиста межа, де їхні особисті кордони. І в нас досить прийнятно їх порушувати.

Надія, 20 років, Київ

Влітку я поїхала у відпустку на море. Сама. Тому декілька днів підряд я ходила на пляж сама: сама засмагала, читала книгу. Мене це влаштовувало, і я не відчувала небезпеки.

Звісно, постійно були чоловіки, які пропонували познайомитися, але з цим, мені здається, стикається кожна дівчина, коли вона у публічному місці сама. Це сприймається так, ніби вона шукає уваги.

Я намагалась постійно чимось займатися, щоб не виглядало так, ніби я очікую такої уваги. Та одного дня, коли я лежала і читала книгу, я не надто слідкувала за тим, що відбувалося навколо. В один момент я відчуваю, що якийсь чоловік мене хапає за руку, підіймає і доволі настирливо кличе мене купатися.

Він повністю підняв мене. І починає тягнути мене до води. Я намагаюсь чинити спротив і кажу: «Ні, дякую, відпустіть мене!». Я починаю кричати. Я ніяк не могла від нього відштовхнутися, бо він тримав мене за руки.

Коли я закричала ще голосніше, він врешті мене відпускає і каже: «Навіщо ти тут взагалі лежиш, якщо не хочеш купатися?». Він відвертається і йде до своїх друзів, продовжуючи обговорювати мене.

Я бігом зібрала речі і втекла з пляжу. Але ці хлопці встигли оббризкати мене ще раз водою, та вульгарно коментують моє тіло і погрожують. Над усім цим дійством спостерігають багато людей, але ніхто на це ніяк не відреагував. От взагалі. І це мене настільки вразило, бо було очевидно що чоловік тягнув мене проти моєї волі.

Можливо, вони подумали, що ми знайомі, і це була ніби як гра. Хоча мені, звісно, так не здавалося. А можливо, вони просто не хотіли втручатися. Бо там було декілька хлопців: один мене тягнув, але поруч стояли інші. Люди просто переймалися через свою безпеку.

Мені досі трохи важко про це говорити. Тоді мене охопила якась паніка, істерика навіть. Я почала плакати, поки дуже швидко бігла до своєї квартири. Паралельно подзвонила подрузі, щоб розповісти про те, що сталося. Вона мене заспокоїла: пояснила, що це не нормально. І насправді ця підтримка мені дуже допомогла. Мабуть, тому мені було не так важко перенести цей стрес, саме завдяки підтримці подруги. Проте, це було не все.

Через кілька днів, коли мій хлопець доторкався до мене, мені ці дотики були дуже неприємні. І я не могла йому дозволити це робити, хоча я розуміла, що це не несе мені жодної небезпеки: ми маємо вже досить тривалі стосунки, і абсолютно довіряємо одне одному. Але після цієї ситуації на пляжі в мене з’явилась якась перепона. Поки ми з ним це не проговорили, і не пройшло ще трохи часу, я не могла дозволити цих доторків.

Мені здається, що для тих хлопців така поведінка є досить звичною. Здавалося, що це для них щось типове. Вони могли бути впевненими, що якщо я відпочивала сама, то точно ніби очікувала від них уваги. Думаю, вони досі не розуміють, як ця ситуація зачепила мене.

Мені здається, наше суспільство здебільшого вважає, що такі «загравання» – це нормально. Інакше в нас було б менше подібних історій. А я, на жаль, знаю дуже багато таких історій, коли дівчата потерпають від небажаних залицянь, порушення їх власних кордонів. Мені здається, що існує така думка у суспільстві, що поки тебе не зґвалтували, проблеми немає.

Часто просто не відрізняють флірт від гарасменту. Я не один раз чула таку думку: «Ти маєш радіти тому, що на тебе звернули увагу. Отже, ти приваблива». Але це не так. Одна справа – коли мені приємно від цієї уваги, і зовсім інше – коли порушують мої кордони, вриваються у мій простір і завдають там шкоди.

Лілія Варзарук, 23 роки, Львів

У мене таких історій безліч, чесно кажучи. Одна з них сталась, коли мені було 18. Я з подругами поїхала у Карпати, хотіла зробити фотосесію у Мукачівському замку. Ми були вдягнути навіть не сексуально, а агресивно сексуально: шкіряний корсет, колготки в сіточку. Але я так одягаюсь майже кожного дня. Мені так комфортно. І я не вважаю, що хтось може мені робити якісь зауваження через це, адже я не порушую цим чиїсь права.

Обабіч дороги стояло дуже багато вантажівок. З однієї з них вийшов чоловік років сорок і запитав: «А скільки ви коштуєте? Скільки за годину?». Потім він став свистіти у наш бік. Зокрема, до мене, бо я стояла попереду.

Спочатку я захотіла якось на це відреагувати, сказати йому, щоб він стулив пельку. Але я побоялась, бо він був трохи напідпитку. Тому я змовчала, і ця образа залишила неприємний осад: інша половина дня була зіпсована. Потім в замку я робила фотосесію, але думала лише про це, про його зауваження.

Є ще одна історія. Вона доволі типова для мене, бо я маю сині яскраві дреди, які мені дуже подобаються. Через них я часто стаю об’єктом вуличного гарасменту.

Два тижні тому я йшла вулицею, до мене підійшов хлопець і каже: «Я тебе хочу. Ти дуже сексуальна». Який би вигляд я не мала, ніхто не має права підходити до незнайомої людини і казати «я тебе хочу». Ми ж не у кам’яній добі віці. Я маю право на свободу самовираження без подібних порушень моїх особистих кордонів.

Але я до такого вже звикла. І це не нормально. В нас права і свободи громадянина вільні: ми можемо вдягатися як завгодно. І це нормально, бо людина має любити своє тіло, любити свій стиль. І не має страждати через це.

Чому сексуальні домагання – це ненормально?

Олена Суслова, правозахисниця, дослідниця гендерних питань:

Завжди потрібно відрізняти залицяння за згодою обох сторін і сексуальні домагання щодо однієї зі сторін. Сексуальні домагання як вид дискримінації і насильства – завжди прояв влади або намагання цю владу показати. Через те, що традиційні ролі в суспільстві ще дуже часто розподіляються за принципом «жінка має пасивно чекати уваги з боку чоловіків», тому частіше домагання відбуваються саме з боку чоловіків.

Водночас це не означає, що немає сексуальних домагань стосовно чоловіків з боку жінок. Але саме тому, що гендерні ролі не дають формально право чоловікові бути об’єктом сексуальних домагань, чоловічі сльози більш приховані, ніж жіночі.

Коли говорять, що така поведінка традиційна для залицянь, то це скоріше намагання прикрити насильство фіговим листочком традицій. Насправді примус, зокрема і до сексу, завжди був видом саме насильства.

До сьогодні ми шукаємо шляхи, як цьому ефективно протистояти, тому що сексуальні домагання дуже часто відбуваються без третіх пар очей. Тому факт домагань буває непросто довести, дуже часто буває непросто його розрізнити.

Те, що жінки провокують домагання зовнішнім виглядом, – це міф. Зараз проходить багато виставок та презентацій, на яких демонструють одяг постраждалих від зґвалтувань. Якщо подивитися на цей одяг, то версія про те, що жінок ґвалтують у провокативному одязі, не підтверджується.

Право людини на недоторканність свого тіла зафіксовано у Загальній декларації прав людини. Тому будь-яка провокація не може бути виправданням кривднику в його чи її діях. І ці дії завжди мають підпадати під відповідальність.