«Українці не здаються». Соціолог Головаха про секрет стійкості, перемир’я, вибори і колапс Росії

Події останніх місяців знову підтвердили: Україна не Росія, і навіть під час війни люди можуть впливати на рішення влади. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів соціолог, професор Євген Головаха, коментуючи «картонкові протести» і «Міндічгейт». За його словами, українці не віддають владі всі важелі впливу і показують, що можуть домагатися змін.

Для багатьох найбільшою проблемою залишається мобілізація. Люди підтримують необхідність захисту країни, але відчувають особисті ризики і страх за близьких. Головаха зазначає: ситуацію могло б покращити, якби еліти показували приклад, а система мобілізації працювала прозоро.

Водночас сьогодні українці демонструють витримку і реалістичне ставлення до війни, каже соціолог. Більшість готова терпіти труднощі, не поступаючись суверенітетом, а перемога тепер – незалежна держава з європейським курсом і потужна армія. За словами Головахи, це означає, що люди психологічно адаптовалися до складних умов і це допомагає продовжувати боротьбу.

Тема виборів залишається важливою, але лише після завершення бойових дій. «Українці не хочуть диктатора, але хочуть сильного лідера», – підкреслює професор.

Радіо Свобода зібрало головні тези директора Інституту соціології НАН України Євгена Головахи про підсумки минулого і тенденції 2026 року.

Як протести і «Міндічгейт» позначилися на Україні?

– Це вкотре підкреслило, що Україна – не Росія і що у нас такі протести можуть призводити до позитивних рішень.

Корупція – один із ключових чинників, які, з точки зору українців, перетворюють життя на справжній жах. Перший чинник – це війна, другий – корупція. І боротьба з антикорупційними органами, які б вони не були, – це фактично боротьба з громадською думкою.

І влада зробила правильний висновок. Ми бачимо за результатами «Міндіч-гейту», що країна не є ні тоталітарною, попри воєнний стан, ні авторитарною. Бо якби була – це було б неможливим.

Влада ухвалила абсолютно адекватне рішення. Бо якби цього не сталося, важко сказати, чим би все завершилося, але точно нічим добрим. Саме тому я й кажу: українці заслуговують на повагу. Вони не віддають владі всі важелі впливу, відчувають, де владу треба зупинити, і це дуже важливо.

Можу сказати, що оцінка діяльності та довіра до влади влітку знизились досить відчутно. Але після того, як Трамп прийняв Зеленського в Білому домі, ці показники знову зросли й зараз залишаються досить високими.

Президент втратив тоді близько 10% підтримки: рейтинг був приблизно 70%, а зараз, за останніми вимірами, становить близько 62%. Це дуже високий показник для України.

Можна говорити, що втрати були, але вони не стали для президента фатальними. Більше того, він продемонстрував, що здатен відмовлятися навіть від найближчих – після того як звільнив Єрмака.

Це знову підтвердило: Україна, попри серйозні проблеми з корупцією, має інструменти для боротьби з нею. А якщо вдалося зрушити систему в одній ланці, є шанс робити це й в інших.

На Заході були голоси, мовляв, навіщо допомагати, якщо країна корумпована. Але більшість експертів і політиків відповіли: ні, це не доказ наскрізної корумпованості України, а свідчення того, що вона намагається боротися і потребує нашої підтримки.

Можна було б очікувати, що це завдасть серйозної шкоди Україні в очах партнерів, але підсумок виявився радше позитивним.

На які компроміси українці готові заради припинення війни?

– Є останні дані: українці готові погодитися на заморозку війни за умови надійних гарантій безпеки, але на територіальні поступки – ні. І з 2024 року не стало більше тих, хто готовий здати території.

Якщо подивитися на динаміку: у 2022 році лише близько 4% українців були готові до територіальних поступок. У 2024-му таких вже було близько 18%. І приблизно на цьому рівні ситуація зберігається зараз.

Ще один момент: дані, які ми отримали у жовтні, показують, що у 2025 році падіння настроїв зупинилося. У 2023 році настої були гірші, ніж у 2022-му, у 2024-му – гіршими, ніж у 2023-му. А у 2025-му – вже не гірші, ніж у 2024-му. У 2025 році настрої стабілізувалися після тривалого падіння.

Водночас є цікава деталь: уявлення про майбутнє України через 10 років у 2025 році дещо покращилося порівняно з 2024-м. Хоча ці оцінки все ще значно гірші, ніж у 2022 році, коли спостерігався пік оптимізму.

Ми бачимо, що рівень стресу зростає, але він не набуває фатального, масового характеру.

Наразі лише близько 12% населення перебувають у стані високого дистресу – стресу, який може руйнувати здоров’я. У 2024 році цей показник був вищим.

Так, є значна частка людей із підвищеним рівнем напруги. Але водночас 57-58% перебувають у межах психологічної норми, тобто вони адаптувалися.

Ця психологічна адаптація дуже важлива: вона сприяє і соціальній адаптації, і стійкості. Вона пояснює, чому, попри чотири роки війни, українці не здають позиції й продовжують вірити в майбутнє.

Це і є те, що в психології називають резильєнтністю (психологічна стійкість, життєстійкість – ред.) – здатністю чинити спротив у складних умовах.

Як в Україні сприймають мобілізацію і що з цим робити?

Якщо запитувати загально, переважна більшість українців відповідає: так, мобілізація потрібна, країну потрібно захищати. Але далі починаються проблеми.

Коли ми питаємо, що може породжувати напруження й конфліктність у суспільстві, на першому місці – мобілізація. На другому – зростання цін. У мирний час саме ціни завжди були головним фактором соціального невдоволення. Зараз – мобілізація.

Чому? Тому що тут дуже багато особистого. Йдеться не про абстрактну позицію, а про конкретних людей: чоловіків, синів, братів, близьких. Страх, що людина піде і може не повернутися. Це складно. Тут важко засуджувати людей.

Тому маємо: на рівні принципу – «так, мобілізація потрібна», на рівні особистому – «але не я, не мій близький».

Я вважаю, що ситуація була б іншою, якби існувала дуже чітка, прозора система мобілізації. Чіткий закон. Чітка програма: хто, коли, за якою чергою, на яких умовах.

Ми розуміємо: без мобілізації Україна не зможе воювати далі. Ресурси вичерпуються. Є велика проблема ротації – люди воюють по чотири роки без повноцінної заміни.

Але закон, який ухвалили, – недостатньо чіткий.
Крім того, мобілізація – це не лише закон. Це стимулювання: пільги, переваги, соціальні гарантії. Все це має бути прописано.

І ще один важливий момент – приклад еліт. Так, є поодинокі випадки, коли представники еліт або члени їхніх родин служать. Але це не стало елементом масової свідомості. А мало би.

Ми бачимо майже 90% довіри до ЗСУ, зокрема й до тих, хто працює в тилу. І водночас – менше 30% довіри до ТЦК, це дані «Рейтингу».

Цю структуру потрібно чітко вписати в законні рамки: визначити права, обов’язки, межі повноважень, відповідальність.

Якщо суспільство не хоче територіальних поступок, логічний висновок один: мобілізацію доведеться підтримувати. Треба підтримувати ТЦК. А підтримка можлива лише тоді, коли система справедлива, прозора і зрозуміла.

Влада має зрозуміти, що вона відповідальна за ТЦК. По-перше, вона має надавати повну інформацію. А по-друге – все має бути максимально чітко: щоб люди знали, які в них права й обов’язки. І це хоча б стане ґрунтом для того, щоб люди подумали: без цього ми просто не зможемо вижити.

Вибори під час чи після війни: кого українці готові підтримати?

Близько 60% українців – проти виборів. Причому і проти парламентських, і президентських в умовах воєнних дій.

Якщо ж буде перемир’я, переважна більшість підтримає вибори. Навіть не обов’язково повний мир – достатньо стійкого перемир’я. Бо вибори – це не один день голосування, це політична кампанія, яка потребує часу і стабільності.

Зараз публікують різноманітні рейтинги, але я проти цього. Вважаю, поки не йдеться про реальні вибори, ці рейтинги нічого не варті і лише шкодять.

Але загалом, трійка лідерів виглядає так: Залужний, Зеленський і трохи далі Буданов. Порошенко наближається, але все одно відстає.

Зеленський – чинний президент, на ньому відповідальність. Українці люблять делегувати відповідальність: якщо ти взявся – тягни, тягни поки не дотягнеш. Він сильний лідер, на нього тиснуть, але він тримається вже шість років.

Залужний – окрема історія.

У свідомості людей спрацював своєрідний імпринтинг: він асоціюється з перемогами. Це дуже складно перебити, і працює майже на підсвідомому рівні – мовляв, з цією людиною пов’язані перемоги, значить, вона може їх продовжити.

Буданов – постать, яка вигадує різноманітні способи боротьби з ворогом. Він постійно виступає зі стратегічними прогнозами та оцінками. Люди бачать, що він претендує на певну політичну позицію, тому вони сприймають його як потенційного політичного лідера, а не лише військового.

Українці не хочуть диктатора, але хочуть сильного лідера. Сильну людину – не лише «з сильною рукою», а й з головою.

Коли і за яких умов можливий колапс в Росії?

– Я вважаю, що російська економіка вже десь у середині 2026 року опиниться на межі прірви – з серйозними проблемами.

Треба розуміти: це авторитарна країна. В авторитарній системі все вирішується в голові одного правителя. У Росії вже зараз втрачається дуже багато середнього бізнесу. Ці процеси починають торкатися навіть вищих ешелонів влади – тих, хто безпосередньо наближений до Путіна.

За інсайдерською інформацією, є й такі серед його оточення, хто просить його зупинитися. Вони розуміють: це б’є не лише по інтересах Росії загалом, а й по їхніх власних. А в авторитарній системі власні інтереси не відокремлюються від державних.

Тому, якщо там є хоч крапля раціональності, потрібно зупинятися. Інакше Росія просто втратить економічну перспективу на десятиліття – стане економічною прірвою.

Так, в авторитарній країні з потужним апаратом тиску ще кілька років можна рухатися далі – якщо диктатор повністю втратив раціональність і готовий йти будь-якою ціною. Але я вважаю, що певна раціональність там ще зберігається.

В авторитарних країнах можна продати що завгодно за перемогу – і народ це сприйме.

Тим більше, що вже зараз, навіть за даними Всеросійського центру вивчення громадської думки, який працює на владу, переважна більшість росіян хотіли б, щоб війна закінчилася. Вони люблять свого диктатора, але війна їм уже набридла.

Скільки українці готові терпіти і де межа?

Ми ставили запитання так: війна породжує багато проблем – і ми їх перелічували. А далі питали: з огляду на всі ці складнощі, скільки ви готові терпіти?

За нашими даними, 42% українців готові терпіти будь-який час. Ще 37% – готові, але протягом обмеженого часу. Тобто три чверті населення зараз готові терпіти.

У 2022 році картина була схожа – теж приблизно три чверті готові були терпіти, але тоді майже всі говорили, що без обмежень. Зараз більше людей кажуть про «обмежений час». Але головне: більшість готова терпіти. І це не лише слова – люди ж не виходять і не вимагають капітуляції.

Водночас у нас є близько 18% людей, які готові на мир на умовах Росії. У 2022 році таких було лише 4%.

Переважно це не про симпатії, вони не стали раптом любити Росію. Це люди, які не витримують, виснажені. Вони готові на будь-які поступки заради миру – навіть на віддачу територій, які Росія незаконно «записала» до своєї конституції, зробивши власну країну нелегітимною в очах світу. Бо світ це не визнає. Але вони це зробили – і вимагають. І от уже 18% наших громадян готові прийняти ці умови.

Водночас, українці досі вірять у перемогу. Але змінилося їхнє уявлення про неї.

У 2022 році перемога – це було повернення до кордонів 1991 року. Сьогодні перемога – це незалежна країна, сильна армія, підтримка партнерів і серйозні гарантії безпеки. Навіть якщо ми зупиняємося на лінії розмежування, але залишаємося незалежною державою з європейським курсом – це перемога. Ми не залежимо від Росії – і це перемога.

Це свідчить про усвідомлення реальності: українці зрозуміли, що зараз ми не можемо силою повернути всі території. Це питання майбутнього – дипломатичного. Так чекали країни Балтії.

Будемо чекати і ми, а що робити, якщо поряд непритомний сусід із ядерною зброєю? У нас залишаються два варіанти: або Росія зміниться, або розпадеться. І такі тенденції вже дехто починає бачити. У будь-якому разі – доведеться чекати.

Після війни: які виклики чекають Україну?

По-перше, це відродження політичного життя. Почнуться турбулентні політичні процеси. Але я сподіваюся, що українці з цим впораються. Вони вже не раз демонстрували здатність виходити з політичних криз, хоча були й дуже важкі моменти, приміром, коли обрали Януковича.

По-друге, серйозна проблема – міграційні процеси. Повернення людей з-за кордону або, навпаки, виїзд чоловіків до своїх сімей за межі України. Швидше за все, буде і те, й інше.

Якщо все ж таки виїзд буде домінувати, тоді постане проблема нестачі робочої сили. Я б припустив, що у 2026 році близько 30% точно повернуться (за умови завершення війни або її гострої фази – ред.). Людям доведеться знову знаходити своє місце в житті. Це будуть мільйони людей, які звикли до інших умов. А це вже проблема адаптації.

Дуже велика частина українців стикнуться з психологічними проблемами – посттравматичним синдромом. Люди, які були на війні й бачили цей жах, багато з них повертатимуться з потребою в психологічній допомозі.

Суспільство має адаптуватися, щоб прийняти людей, які повернуться з війни. Це не військові мають пристосовуватися до нас – це ми маємо створити умови для них.

Є певні позитивні зрушення. Поступово починають створюватися психологічні служби, які надають допомогу ветеранам. На місцях з’являються осередки підтримки – для відкриття бізнесу, для соціальної адаптації. Є громадські організації – і самих ветеранів, і тих, хто допомагає їм адаптуватися.

Але цього поки недостатньо. Це ще не стало системою. А має бути саме система. І час для цього ще є, але думати про це потрібно вже зараз. Має бути програма – державна, безумовно, і громадська також. Я не бачу у майбутньому серйозних конфліктів, але проблеми – бачу. І щоб вирішувати їх, потрібні чіткі програми.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Все, на що ставить Росія, знову розіб'ється». Пристайко радить, як вести переговори про завершення війни

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Росіяни просто так нічого не роблять»: омбудсман Лубінець про «жорсткі переговори» з РФ, вибори та «хибні» рішення в мобілізації

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Це його хрест»: генерал Муженко про Сирського і головні проблеми армії