Від країни «в кайданах» до глобального гравця. Пола Добрянські – про Україну очима США

Американська політика щодо України тривалий час була москвоцентричною. Однак після відновлення незалежності сприйняття України у Вашингтоні почало поступово змінюватися.

Сьогодні Україна – глобальний гравець, переконана американська дипломатка українського походження Пола Добрянські.

Інтерв’ю із колишньою топпосадовицею США, яка брала участь у формуванні американської політики щодо Східної Європи й пострадянського простору, завершує серію матеріалів Радіо Свобода про американців українського походження, що стали своєрідним мостом між двома країнами.

Пола Добрянські згадала свою першу поїздку до радянської України – «країни в кайданах», про те, як Вашингтон відходив від сприйняття України через Москву, вказала на ключові помилки Заходу щодо регіону й охарактеризувала україно-американські відносини сьогодні.

Пола Добрянські – американська дипломатка українського походження, експертка з питань національної безпеки. Віцеголова Центру стратегії та безпеки імені Скоукрофта при Atlantic Council, старша наукова співробітниця Центру Белфера Гарвардського університету.

Понад 30 років працювала в американській дипломатії та сфері міжнародної безпеки. За президентства Рональда Рейгана відповідала за європейські й радянські справи в Раді національної безпеки США, а в адміністрації Джорджа Буша-молодшого була заступницею державного секретаря США з глобальних питань. Опікувалася, зокрема, питаннями демократії, прав людини та верховенства права.

Після Помаранчевої революції Добрянські неодноразово наголошувала, що Захід має підтримати Україну в реалізації демократичних реформ, а після завершення державної служби послідовно виступає за європейську інтеграцію України та жорсткішу політику щодо Росії. Нагороджена українським орденом «За заслуги».

«Країна в кайданах»

Інтерв’ю було перекладене з англійської та відредаговане для ясності й плинності.

– Ви народилися в українській сім'ї. Яке місце Україна посідала у вашому дитинстві, сімейній історії та традиціях? І як це вплинуло на ваш професійний шлях?

– Мої батько й мати народилися у Сполучених Штатах, але всі мої дідусі й бабусі – з обох боків родини – були вихідцями з України.

Тому Україна завжди була невід'ємною частиною мого життя. Я багато знала про її історію, своє культурне коріння. Усе, що стосувалося України, було для нашої родини в центрі уваги.

Особливо це стосувалося мого батька (багаторічного президента Українського конгресового комітету США Лева Добрянські – ред.). Він був... також автором резолюції про Тиждень поневолених народів (Captive Nations Week Resolution), яка стала федеральним законом США після того, як її підписав президент Дуайт Ейзенхауер.

Captive Nations Week Resolution – ухвалена Конгресом США 1959 року резолюція, автором якої був Лев Добрянський. Вона започаткувала щорічний Тиждень поневолених народів, під час якого президенти США привертають увагу до боротьби народів, що перебували або перебувають під владою авторитарних режимів. Україна була серед народів, прямо названих у документі.

Відтоді кожен президент Сполучених Штатів – аж до Дональда Трампа включно – щороку видавав прокламацію з нагоди третього тижня липня, привертаючи увагу до поневолених народів.

Саме мій батько був автором цієї резолюції. Тому моя родина була надзвичайно відданою справі свободи України, її незалежності – незалежності, на яку вона мала повне право.

– Пам'ятаєте свою першу поїздку в Україну? Якими були ваші враження? Чи відповідали вони тому образу України, який сформувався у вас завдяки родині?

– Я вперше приїхала в Україну, коли вже працювала в уряді США. Тоді я обіймала посаду заступниці помічника державного секретаря США з питань прав людини та гуманітарних справ (1987–1990 роки)...

Я побачила країну в кайданах. Її свобода була придушена. Вона перебувала під російським імперіалізмом, адже тоді входила до складу Радянського Союзу.

Я побачила країну, яка не мала можливості модернізуватися, розвиватися, впроваджувати інновації, а її громадяни – вільно висловлювати свої думки.

Делегація, яка нас приймала, фактично представляла Москву, адже це була, умовно кажучи, «радянська делегація».

Майже ніщо не нагадувало про справжню Україну, яку я знала з родинних розповідей: її історію, мову, культурну спадщину, традицію державності та прагнення до свободи й незалежності.

– Говорячи про вашу державну службу та дипломатичну кар’єру в США: як українське походження допомогло вам краще розуміти події у Східній Європі й пояснювати їх американським колегам?

Я б сказала, що насамперед воно допомогло мені розуміти відмінності між народами й державами, які входили до складу Радянського Союзу.

Для мене одним із найважливіших було усвідомлення того, що з кожною з цих країн, зокрема й Україною, потрібно було працювати безпосередньо і сприймати її як окрему державу, а не через Москву чи уряд у Москві.

Це, мабуть, було найважливішим.

Політичний, економічний та загалом весь курс країни мали визначати люди в Україні, а не Москва, яка диктує, що і як робити.

Саме це я вважала принципово важливим. Адже на той час навіть Бюро у справах Європи Державного департаменту США розглядало регіон переважно через Москву, а не через кожну країну окремо.

– Коли, за вашою оцінкою, цей підхід змінився? Коли Державний департамент США почав сприймати пострадянські країни окремо й шукати індивідуальний підхід до кожної з них?

– Це сталося після того, як Україна відновила свою незалежність. Я свідомо кажу саме «відновила», адже в історії України вже були періоди незалежності… Саме тоді почався відхід від сприйняття України виключно крізь призму Москви. Щоправда, цей процес потребував часу.

Крім того, не варто забувати, що Україна, можливо, навіть більше за інші країни, була економічно залежною від Москви. Тому їй було особливо складно звільнитися від цього впливу…

До речі, пам'ятаю, про це багато писали.

Здається, The New York Times навіть опублікувала на першій шпальті матеріал про доповідь американської розвідки, у якій стверджувалося, що Україна – це лише питання часу – розколеться. У ній ішлося про етнічних росіян, які проживають в Україні, російськомовних українців і українців на заході країни.

Але, як ми знаємо, цього не сталося. Більше того, я б сказала, що сьогодні Україна є ще більш згуртованою, ніж будь-коли, саме через російське вторгнення у 2022 році.

Тож цей процес був поступовим. Але зрештою незалежність України, її державність і необхідність вибудовувати відносини безпосередньо з Києвом були визнані. Це стало надзвичайно важливою зміною не лише в політиці Сполучених Штатів, а й загалом у підході західних країн до регіону та до України.

– Як ви вважаєте, коли у Вашингтоні відбувся принциповий перегляд підходу до України? Це сталося лише після повномасштабного вторгнення Росії чи раніше?..

Українські експерти часто кажуть, що протягом багатьох років Сполучені Штати сприймали її як молодшого партнера Росії, такого собі «молодшого брата». Чи погоджуєтеся ви з цим? І якщо так, то коли, на вашу думку, цей підхід почав змінюватися?

– ...Якщо озиратися назад і говорити про те, що було помилкою в нашому підході, то вона полягала в тому, що ми майже завжди взаємодіяли з регіоном через Москву. Саме через Москву американські політики вибудовували свою політику.

Те, де ми перебуваємо сьогодні, на мою думку, має надзвичайно велике значення.

Україна сама визначила і проклала свій шлях, незалежно від того, як її сприймає будь-яка інша країна, зокрема й моя власна.

Україна чітко визначила свої стратегічні цілі: захист суверенітету й незалежності, утвердження свого законного права на державність і донесення до світу того, що російське вторгнення є незаконним.

Мені здається, новим є й те, що президент [Володимир] Зеленський дуже чітко артикулює право України на власне місце у світовій спільноті.

Україна прагне стати членом Європейського Союзу, вступити до НАТО. І українське керівництво більше не покладається на жодного іншого світового лідера, який визначав би його цілі чи пріоритети.

На мою думку, це мало велике значення. Це також стало ефективною відповіддю на дезінформацію, яку весь цей час поширювала Москва.

Не менш важливо й те, що Україна не стала чекати, поки їй допоможе міжнародна спільнота. Вона діяла самостійно, проявила надзвичайну здатність до інновацій.

Навіть під час війни країна створила власний потужний потенціал у галузі безпілотників, ефективно використала його, здобула низку важливих перемог і змогла завдавати удари вглиб території Росії, відповідаючи на агресію, яку Росія розв'язала проти України.

– Чи було вам як дипломату складно переконувати своїх колег у Державному департаменті, що до України потрібен окремий підхід, а не сприйняття її виключно крізь російську призму?

– Ні. Зрештою це сталося. Я лише хотіла пояснити, що цей процес був поступовим. Але він справді відбувся.

Пам'ятаю, коли я була заступницею державного секретаря США, ми разом із Коліном Пауеллом (державним секретарем США у 2001–2005 роках – ред.) приїхали до Києва. Це була одна з його останніх поїздок на посаді державного секретаря.

Я стояла на Майдані, коли Віктор Ющенко став президентом України.

Тому хочу ще раз наголосити на важливому розрізненні. Зміни справді відбулися, і почалися вони після того, як Україна відновила свою незалежність. Але для того, щоб змінити підходи – і у США, і загалом на Заході, – знадобився певний час.

Не меншою мірою це стосувалося й самої України, адже багато залежало від того, хто саме був при владі. Я пам'ятаю Леоніда Кравчука. Це був період становлення, коли новий український лідер, який мав певні зв'язки з Москвою, водночас уже очолював незалежну державу після демократичних виборів.

Тож цей процес був еволюційним.

– Якщо говорити про зближення України та Сполучених Штатів, то які рішення, події чи люди, на вашу думку, найбільше цьому сприяли?

– Я б насамперед назвала Рональда Рейгана. І ось чому.

Я працювала в Раді національної безпеки США майже сім років, упродовж президентства Рональда Рейгана. Від самого початку свого президентства він дуже чітко заявив, що є противником комунізму. Він вважав, що комунізм позбавляє людей – зокрема й українців – можливості жити вільно: вільно висловлювати свої погляди, сповідувати свою релігію, мирно збиратися та обирати власну владу.

Рейган був принциповим противником комунізму. На початку свого президентства він виголосив знамениту промову про «імперію зла». Вона мала величезний резонанс – у Москві, по всьому Радянському Союзу і, безумовно, в Україні...

Я вже згадувала про Тиждень поневолених народів. Саме Рональд Рейган був єдиним президентом США, який проводив урочисту церемонію підписання відповідної прокламації в Рожевому саду Білого дому. Він запрошував членів Конгресу, представників української діаспори, і його метою було показати, наскільки серйозно Сполучені Штати ставляться до поневолених народів, таких як український, і продемонструвати: Америка не стоятиме осторонь, доки такі країни, як Україна, не здобудуть свободу.

– Пані посол, якщо говорити про останні десять років, які помилки чи прорахунки – з американського чи українського боку – ускладнювали відносини між двома країнами або призводили до взаємних розчарувань?

– Якщо говорити про останні десять років, то я б виділила один момент, хоча й стосується він відносно недавнього часу.

Коли Росія вторглася в Україну, я читала в американських газетах – у найрізноманітніших виданнях, – що Україна протримається лише кілька днів...

Для мене це був один із найбільш кричущих не лише прорахунків, а й просто хибних припущень.

Україна довела, що здатна твердо стояти на своєму. Вона ефективно використала розвідувальну інформацію, яку адміністрація Байдена передавала Україні... Її недооцінили з погляду того, на що вона здатна. А Росію, навпаки, переоцінили щодо того, чого вона зможе досягти у військовому плані.

За чотири повних роки війни Україна не лише стримала наступ. Вона також створила дуже потужний потенціал у галузі безпілотників і дронів-перехоплювачів. Це справді вражає.

Україна також намагалася здійснити певні кроки до змін. Наведу конкретний приклад.

Якщо говорити про боротьбу з корупцією, то за рейтингом Transparency International Україна навіть під час війни змогла покращити свої позиції й працювати над цією проблемою.

І це країна, яка навіть посеред війни – а війна виснажує людей, вони втомлюються від війни, – попри це, хоча я впевнена, що люди справді втомилися, залишається єдиною у своєму прагненні до свободи й єдиною у протистоянні цьому незаконному вторгненню.

Тож, відповідаючи на ваше запитання, скажу: найбільшою помилкою і хибним припущенням було вважати, що Україна не зможе вистояти перед російським вторгненням. Вона довела всій міжнародній спільноті, що це не так.

І дозвольте додати ще одну річ.

Фуміо Кішіда, який тоді був прем'єр-міністром Японі, приїхав до Сполучених Штатів і виступив із промовою на спільному засіданні Конгресу.

Його головна думка полягала в тому, що те, що відбувається в Україні, вплине й на Індо-Тихоокеанський регіон. Ми вже стурбовані агресивними діями Пекіна і тим, що може статися в майбутньому. Те, що відбувається в Україні, вплине й на нас.

Я згадую про це тому, що Україна бореться не лише за свою законну незалежність, свій суверенітет і свою територію. Вона бореться також за безпеку Європи, національні інтереси Сполучених Штатів і безпеку всієї міжнародної спільноти.

– Як би ви охарактеризували нинішній стан відносин між Україною та Сполученими Штатами? І чи бачите ви можливості для їх подальшого розвитку й, відповідно, простір для роботи дипломатів?

– Сьогодні є чітке усвідомлення того, чого досягла Україна, як вона просунулася вперед і яких результатів змогла досягти всупереч усім труднощам.

Нещодавно я також читала про ще один успіх України, досягнутий завдяки використанню виключно безпілотних роботизованих систем.

Україна провела успішну операцію, під час якої російські військові здалися в одному із сіл, хоча на полі бою не було жодного українського солдата. Усе було здійснено виключно за допомогою безпілотних систем. І цей рівень інновацій викликає велике захоплення.

Тому так, американські політики на всіх рівнях – від дипломатів і державного секретаря до членів уряду, віцепрезидента і президента – прагнуть того, щоб в Україні настав мир.

Президент Зеленський також неодноразово говорив про це і щиро цього прагне. Насправді ще від самого початку повномасштабного вторгнення він виступав за припинення вогню. Але коли він запропонував це, взаємності не було.

Українці продовжили боротися, тому що з російського боку не було готовності підтримати цю пропозицію: припинити вогонь і розпочати переговори.

І ось тепер, на п’ятому році війни, Україна продовжує боротися всупереч усім труднощам. Вона продемонструвала свою стійкість, силу духу й рішучість.

І американські дипломати та керівництво Сполучених Штатів це поважають, захоплюються цим і визнають це.

– Пані посол, як ви вважаєте, після завершення війни Україна може стати впливовим глобальним гравцем на міжнародній арені?

– Вона вже є впливовим гравцем. Я буваю в різних частинах світу, і обличчя президента Зеленського з'являється на відео, і він виголошує промову про важливість і значення України. Вона є глобальним гравцем.

Коли колишній прем'єр-міністр Японії приїжджає і виступає перед спільним засіданням нашого Конгресу та каже: те, що відбувається в Україні, має значення для нас і для нашої безпеки; має бути врегулювання, має бути перемога, мають бути результати, бо ми хвилюємося, який сигнал це надішле агресорам у нашому власному регіоні, – Україна вже демонструє, що вона є глобальним гравцем...

Кожна людина на цій землі, коли ви згадуєте Україну, знає, що являє собою Україна. І я могла б сказати, що раніше, за часів Радянського Союзу, з усією тією дезінформацією, знаєте, і ви питали мене про те, як політика проводилася через Москву, – тепер ніхто, ніхто не помиляється. Україна є незалежною, вона бореться за свою свободу. Україна має значення.

– Якби вам потрібно було одним реченням пояснити, чому Україна важлива для Сполучених Штатів і навпаки, що б ви сказали?

Україна важлива тому, що, по-перше, це найбільша країна Європи. Вона розташована на перехресті Європи й Азії. Вона має стратегічні активи – зокрема, її сільське господарство. Вона завжди була відома як житниця регіону. Вона має критично важливі мінерали й ресурси. Це багата країна, яка прагне модернізуватися.

І в цьому сенсі те, що там відбувається, її безпека, її суверенітет, її законна державність і незалежність мають значення для майбутнього Європи, для її безпеки, для безпеки Сполучених Штатів, а також, безумовно, для міжнародної спільноти.

І, як заявляли лідери з Азії та Індо-Тихоокеанського регіону, це також має значення для цього регіону. Те, що відбувається в Україні, має наслідки для всієї міжнародної спільноти.