(Рубрика «Точка зору»)
На Книжковому Арсеналі мала нагоду взяти участь у дискусії Дискусія «Небезпечно вільні: як свобода перетворюється на заборону. Мірослав Шашек, Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода і культура замовчування» відбулася 31 травня 2026 року в межах XIV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал».
У розмові взяли участь посол Чехії в Україні Любош Весели, Віталій Портников, Тетяна Калита, Олена Малишевська, Юлія Стахівська та Ярина Ясиневич. Модерував дискусію Віталій Бака.
Організаторами події виступили Міжнародний інститут культурної дипломатії та Чеський центр у Києві..
Розмова будувалася довкола постаті чеського художника, ілюстратора та працівника Радіо Свобода Мірослав Шашек (чеською Miroslav Šašek) народився у Празі 18 листопада 1916 року, яка тоді входила до Австро-Угорщини. Більшість життя провів за кордоном. Став всесвітньо відомим письменником і ілюстратором у першу чергу завдяки серії дитячих книг під назвою This Is..., які він підписував M. Sasek. У 1951–1957 роках Мірослав Шашек був співробітником «Радіо Свобода – Радіо Вільна Європа» в Мюнхені. Він починав як продюсер, але незабаром став диктором, актором, декламатором і співаком. В ефірі використовував псевдонім «Сетвін». Для «Вільної Європи» він також малював ілюстрації на листівках, які у 1950-х роках доставлялися на територію Чехословаччини за допомогою повітряних куль. Співпрацював з емігрантськими журналами та видавцями. Для розваги колег разом із Франтішеком Смрчеком (радіопсевдонім Франтішек Томаш) видавав розмножений на циклостилі журнал «Škorpion». До цього ж періоду належить серія колажів Шашека – портретів його колег з редакції. Дружина Шашека працювала в редакції Радіо «Вільна Європа» асистентом режисера. Серед чеських емігрантів, з якими Шашек зустрічався в Мюнхені, були його близький друг, письменник Ян Чеп, та колишній кінопродюсер Мілош Гавел, для якого Шашек спроєктував інтер'єр ресторану «Zur Stadt Prag». Помер у 1980 році у Швейцарії., але вийшла на ширші теми – пам’ять і забуття, свободу і відповідальність, право суспільства знати правду про власне минуле.
Для мене ця тема має особистий вимір.
Фундація, яку я представляю, носить ім’я гетьмана Пилипа Орлика – одного з творців української політичної традиції. Менше відомо, що рід Орликів мав чеське коріння. Тому дискусія стала ще одним нагадуванням про давні зв’язки між українським та чеським народами народами та про спільний досвід боротьби за свободу і право на власну пам’ять.
Українці та чехи мають спільний досвід життя під тоталітарними режимами.
Водночас український досвід був значно довшим і жорсткішим. Україна пройшла через Голодомор, Великий терор, масові депортації, нищення еліт, русифікацію та цілеспрямоване викорінення історичної пам’яті.
Тоталітаризм небезпечний не лише тим, що забороняє говорити. Він привчає мовчати. Він формує культуру замовчування як стратегію виживання. Люди обирають безпеку замість правди, мовчання замість ризику, пристосування замість відповідальності.
Навіть у відносно м’якші післясталінські часи ця система продовжувала діяти. Достатньо згадати прем’єру фільму «Тіні забутих предків» у 1965 році. Лише спроба кількох українських інтелектуалів публічно заговорити про політичні арешти стала приводом для нової хвилі репресій. Це був уже не сталінізм, але страх і покарання залишалися ефективними інструментами влади.
Саме тому постать Мірослава Шашека є важливою не лише як історія талановитого художника, ілюстратора чи працівника Радіо Свобода.
Біографія Шашека показує ще одну важливу річ: замовчування не обов’язково виглядає як заборона. Іноді воно виглядає як забуття.
Шашек належав до покоління центральноєвропейських інтелектуалів, які були змушені залишити свої країни через комуністичні режими. На Заході він став успішним автором, його книжки читали тисячі дітей у різних країнах світу. Але на батьківщині його ім’я десятиліттями залишалося майже невідомим.
Замовчування є не лише інструментом приховування. Воно є інструментом знецінення
І що особливо показово – падіння комуністичного режиму не означало автоматичного повернення його до чеської культурної пам’яті. Для цього знадобилися свідомі зусилля дослідників, видавців, культурних інституцій та держави.
У цьому сенсі історія Шашека є історією багатьох українців. Вона нагадує нам, що свобода відкриває можливість для пам’яті, але сама пам’ять потребує щоденної праці.
Замовчування є не лише інструментом приховування. Воно є інструментом знецінення.
Коли про людину, подію чи досвід не говорять, вони поступово зникають із суспільної свідомості. Їх не потрібно забороняти – достатньо перестати про них згадувати.
Замовчування вланої історії небезпечне
Саме тому замовчування небезпечне. Воно розриває наш зв’язок із самими собою. Позбавляє суспільство пам’яті про власний досвід, власні перемоги, власні трагедії та власних героїв.
Але воно також розриває наш зв’язок зі світом.
Залізна завіса десятиліттями розділяла не лише держави, а й пам’ять. Вона призвела до парадоксальної ситуації, коли багатьох визначних українців добре знали в діаспорі, але майже не знали в Україні. І навпаки – постаті, відомі в Україні, часто залишалися невідомими українцям за кордоном.
Тому відновлення пам’яті – це не лише повернення окремих імен. Це відновлення перерваного діалогу між різними частинами одного народу.
Це повернення українців одне одному. І водночас – повернення України світові.
Падіння диктатури саме по собі не повертає пам’ять. Забуття також має інерцію.
Це повернення українців одне одному. І водночас – повернення України світові
Одним із найуспішніших прикладів відповідальної політики пам’яті в Україні стали декомунізація та відкриття архівів совєтських спецслужб. Адже неможливо подолати наслідки тоталітаризму, якщо суспільство не має доступу до правди про його злочини.
Свого часу частина українських інтелектуалів шукала рецепт суспільного миру через історичну амнезію. Лунали заклики не торкатися складних сторінок минулого заради єдності. Але досвід показує, що така модель не працює. Вона не спрацювала навіть там, де її намагалися застосовувати як державну політику.
Для України така стратегія була б особливо небезпечною. Незалежність не стала для всіх точкою розриву із совєтським минулим. Якщо суспільство замовчує власну історію, воно продовжує жити з тоталітарним пантеоном дозволених героїв і не знає тих людей, які насправді боролися за свободу.
Незнання власної історії означає незнання самого себе.
Спротив не виникає нізвідки
Довгі роки світ дивився на Україну через російські та совєтські оптики. Саме тому в лютому 2022 року багато експертів прогнозували падіння України за два-три дні. Натомість вони зіткнулися із загальнонаціональним спротивом – військовим, громадянським, волонтерським.
Для нас цей спротив не виник нізвідки. Він виростав із багатьох поколінь боротьби за свободу, про які совєтська система воліла мовчати. Коли ми повертаємо ці історії, ми краще розуміємо не лише минуле, а й сучасність.
Існує ще один важливий моральний вимір цієї дискусії.
Толерантність до замовчування злочинів означає порушення прав жертв в інтересах тих, кому правда неприємна. Часто – в інтересах самих злочинців або їхніх спадкоємців.
Демократія потребує свободи дискусії. Але вона також потребує здатності називати речі своїми іменами
Якщо суспільство не називає злочин злочином, воно поступово втрачає моральні орієнтири. Тоді співпраця з тоталітарним режимом, виправдання агресії або поширення ворожої пропаганди починають сприйматися як одна з допустимих позицій.
У результаті виникає хибна оптика, в якій пропаганда перестає бути пропагандою, а ворожі наративи оголошуються просто іншою точкою зору.
Демократія потребує свободи дискусії. Але вона також потребує здатності називати речі своїми іменами. Без цього свобода стає беззахисною перед тими, хто прагне її знищити.
Колись Радіо Свобода проривало завісу мовчання між вільним світом і людьми за залізною завісою. Сьогодні наше завдання дещо інше, але не менш важливе — проривати завіси мовчання всередині власної пам’яті.
Тоталітаризм ізолює людей не лише від правди. Він ізолює їх одне від одного.
Тому боротьба проти замовчування — це не лише боротьба за історичну правду. Це боротьба за відновлення зв’язків між поколіннями, між країною та діаспорою, між Україною і світом. Повертаючи забуті імена, історії та досвіди, ми повертаємо собі здатність краще розуміти і себе, і світ навколо нас. А зрештою — повертаємо суспільству його власний голос.
Ярина Ясиневич – програмна директорка Фундації Пилипа Орлика.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум