СЕЛИЩЕ ЛУЧ НА МИКОЛАЇВЩИНІ – Саме тоді, коли від вибуху розлетілося скло та осколки по їхній квартирі, Микола та Наталія Андрющенки вирішили – пора йти. У момент вибуху за їхнім вікном син і двоє онуків гостювали у квартирі пенсіонерів. Наталія, яка стояла поруч з двома хлопцями, затулила їх своїм тілом, коли всі впали на підлогу.
«Тільки після цього ми вирішили покинути це місце, – каже Микола, показуючи на діри в стінах свого будинку в Лучі, який зараз пустує. – Ми місяць жили в підвалі, а що поробиш? Війна є війна».
Після місяця проживання в сусідському підвалі подружжя переїхало до Миколаєва.
«Луч» розташований між містами Херсоном і Миколаєвом, у районі, за який протягом місяців точилися запеклі бої після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Артилерійські та авіаційні удари перетворили більшу частину селища на руїни, в тому числі й житловий будинок Андрющенків.
70-річна будівля непридатна для проживання і, як кажуть мешканці, потребує знесення та відбудови з нуля, адже ці радянські двоповерхівки вже ніхто не ремонтує. Багато хто сподівається повернутися у селище тепер, коли Луч виглядає відносно безпечним після відступу Росії за Дніпро восени минулого року. Нині Миколаївська область опинилася на «новій лінії фронту» – у боротьбі України за відновлення, коли українські збройні сили продовжують витісняти російські війська.
«Місто на хвилі»
У перші дні вторгнення російські війська значно просунулися на півдні, захопивши Мелітополь, взявши в облогу Маріуполь і захопивши Херсон. Вони підійшли впритул до Миколаєва, окупувавши частину області, але так і не змогли взяти саме місто.
У місці злиття звивистих річок Південний Буг та Інгул місто Миколаїв відоме як «місто на хвилі» – саме тут хвиля наступу армії Росії на південь «зламалася», перш ніж російські військові відступили.
Україна відвоювала південну частину Миколаївщини у швидкому контрнаступі восени 2022 року, який завершився визволенням Херсону в листопаді.
Херсон залишається під постійними обстрілами російської артилерії з протилежного берега Дніпра. Але Миколаїв та його околиці, хоч і зазнають частих ракетних обстрілів, захищені від менш передбачуваних артилерійських ударів.
Як і інші великі міста, яким загрожувала армія РФ, але так і не були захоплені російськими військами, Миколаїв є місцем серйозних пошкоджень і руйнувань. І він був в облозі довше, ніж Чернігів на півночі та Харків на сході, наприклад.
«Миколаїв обстрілювали щодня вісім місяців поспіль», – зазначає Дмитро Тарасенко, керівник Миколаївського офісу UST – Ukraine Support Team (Групи підтримки України), яка координує діяльність неурядових організацій та іноземну допомогу у найбільш постраждалих частинах України. Листи фанери замінили скло в усіх вікнах офісу, де працює UST, у тіні зруйнованої будівлі Миколаївської ОДА.
На початку робочого дня 29 березня 2022 року російська ракета знищила будівлю в самому центрі міста, убивши 37 державних службовців і військовослужбовців. Через 19 місяців це яскравий символ загального руйнування, але він не один: по всьому місту будинки, школи та мости в руїнах.
За словами миколаївки Анни Білявської, співробітниці Програми розвитку ООН (ПРООН), у Миколаївському районі є 130 будівель та об’єктів, які потребують реконструкції. UST нараховує 1279 зруйнованих освітніх, медичних та енергетичних закладів по всій Миколаївській області.
Але в місті, яке до війни навряд чи було зразковим, є щось більше, ніж це, зазначає Білявська. Потрібна «реконструкція свідомості», вважає вона.
«Нам потрібно не лише повернути людей, але й змусити їх залишитися. Навіть до війни це було не найрозвинутіше місце в Україні», – каже Нільс Крістіенсен, керівник проєкту ПРООН.
«Миколаїв завжди був містом, з якого люди їхали», – зауважує Дмитро Тарасенко з UST, який сам є місцевим. – Зараз ми створюємо собі репутацію. Поки що це виходить».
На набережній
Завжди затьмарений сусідньою Одесою, Миколаїв переживав тяжкі часи після розпаду СРСР у 1991 році.
Назва міста – данина поваги до покровителя моряків. Розташування Миколаєва прямо на березі Чорного моря робило його ідеальним місцем для кораблебудування. Саме тут був побудований радянський ракетний крейсер «Слава», який згодом перейменували на «Москву», і який, як вже флагман російського Чорноморського флоту, був затоплений у 2022 році внаслідок ударів Збройних сил України.
Якорі прикрашають банери міста. Чавунний фрегат зустрічає відвідувачів, які прибувають на головний залізничний вокзал із нині забитими дошками вікнами.
Більшу частину радянської епохи Миколаїв був закритим для відвідування іноземців – як військово-виробнича зона. У той час його кораблебудування було рятівною сферою економіки, але після розпаду СРСР і це занепало, і не було нічого, що могло б замінити його в місцевій економіці.
«Багато людей, особливо старше покоління, кажуть: «Хіба ви не бачите, як у нас тоді було добре? Всі працювали», – зауважує Білявська.
«Але минуло багато часу відтоді, як кораблебудування щось виробляло», – продовжує вона, описуючи його як зону високої корупції, так і дрібних крадіжок із часу занепаду СРСР.
Коли радянська епоха відходила в минуле, місцева влада націлилася на розвиток, але прогрес залишався недосяжним. А потім прийшла війна.
Відновити краще?
Роль Миколаєва у зупиненні російського просування вселила нове почуття гордості, а успіх його зусиль із відновлення має наслідки для ширших амбіцій країни: «Відбудуємо краще, ніж було» – відбудувати краще, особливо ті частини держави, які зараз залишаються окупованими.
Місцеві ресурси надзвичайно обмежені. Бюджет міста до вторгнення становив близько 5,5 мільярдів гривень (150 мільйонів доларів), і ця цифра значно скоротилася. Зараз мер міста Олексій Сенкевич бореться проти змін, які перенаправляють деякі прибуткові податки з міста до загального бюджету країни.
Місто та люди отримують іноземну допомогу, як від неурядових організацій, так і від урядів. Президент України Володимир Зеленський взяв активну участь у лобіюванні іноземної допомоги для Миколаєва та області. Данія взяла на себе ініціативу, співпрацюючи безпосередньо з містом для підтримки його реконструкції. Нідерланди також були головним гравцем, причому обидві країни були залучені на основі своїх власних значних інтересів у судноплавстві та суднобудуванні.
Фактична реконструкція залишається умовним процесом, який повільно відкриває перші кроки. Данія, наприклад, оголосила про офіційне відкриття офісу в місті на початку жовтня, не уточнюючи, чи він дійсно відкритий. Вони не приймали відвідувачів.
Місто Миколаїв, орієнтоване на воду, намагається відновити свою водопровідну мережу, відключену в квітні 2022 року, а тепер повністю засолену. І всі діти міста все ще навчаються дистанційно через побоювання подальших атак на школи.
«Ми працюємо над тим, щоб відновити якісне водопостачання мешканців міста і щоб миколаївці якомога менше відчули на собі наслідки війни», – зазначив мер на своїй фейсбучній сторінці у вересні, прогнозуючи повернення водопостачання у червні 2024 року.
Одним із джерел оптимізму в традиційному кораблебудівному місті є розмови про необхідність України відновити свій військово-морський флот, значна частина якого була втрачена, коли Росія окупувала Крим у 2014 році, або знищена на початку повномасштабного російського вторгнення.
Проте велика частина цього оптимізму залишається наразі перспективою.
Знак припливу
Хоча російські війська так і не захопили Миколаїв, вони просунулися з трьох боків міста та ненадовго зайняли Вознесенськ, менше місто північніше, окупувавши його протягом трьох днів, перш ніж українські війська витіснили їх звідти.
«Ми за великим рахунком були тим містом, яке спершу зупинило, а потім відбило москалів», – сказав мер Вознесенська Євген Величко, вживаючи принизливу назву для росіян.
Вознесенськ помітно просувається далі у своїй реконструкції та ремонті, частково завдяки короткочасній окупації та відносно міцному бюджету, який живиться коштом місцевого багатства.
Міст, який Україна підірвала, щоб затримати російські війська у Вознесенську, повністю відремонтовано. Міська влада будує новий офіс у центрі міста, який незабаром буде готовий до відкриття. Давно закриту їдальню біля місцевої лікарні, яку, спершу, фактично передали для бездомних собак і сквотерам, зараз перетворюють на реабілітаційний центр. І, мабуть, найголовніше, за словами Величка, діти повернулися до школи – у шаховому графіку, щоб усі присутні могли поміститися в бомбосховищах.
Ефект просочування
На південь, на території між Херсоном і Миколаєвом, прогрес проходить значно повільніше.
Світлана Гінжул із гордістю зараховує себе до числа 38 мешканців, які ніколи не залишали Луч. Вона керує місцевим Палацом культури, багатофункціональним центром, який є ратушею, клубом, майданчиком для виступів і домом для Гінжул та її чоловіка.
Російське вторгнення перетворило Гінжул на лідера громади. Під час першої атаки вона намагалася згуртувати своїх сусідів, щоб вони викопали бомбосховища. За її словами, багато хто з цих сусідів сприйняли перші дні вторгнення як жарт, але врешті-решт залишилися в укритті, яке вона викопала.
Зараз Гінжул з чоловіком, коли він не воює, живуть у колись танцювальному залі, одній із менш пошкоджених частин будівлі. Більшість вікон вилетіло, але вона вдячна, що електрика повернулася.
Лист фанери, закріплений зігнутим цвяхом, веде до театру ззаду. Світло падає шлейфами крізь отвори в даху та підвісній стелі, чисельні шматки якого стирчать у кроквах. Більше сміття лежить на контрольному моніторі та 300 з гаком сидіннях, чиє покриття вкрите пилом. Інший блакитний брезент шелестить, коли вітер свистить крізь діру в даху. У центрі сцени – велике блакитне «30» в оточенні голубів і соняшника, залишки перформансу в серпні 2021 року, присвяченого 30-річчю Незалежності України.
«Нам потрібно відновити все з нічого, – каже вона. – Люди повертаються – принаймні ті, кому є куди повернутися».
Громадські організації та волонтери надають більшу частину допомоги на початковій стадії відновлення, але ця допомога все ще спрямована на найнеобхідніше – ремонт будинку.
У регіоні діє проект Insulate Ukraine, який замінює розбиті вікна на подвійні пластикові. Його менеджери рекламують прозорість та ізоляцію пластику як набагато кращу за фанеру, а також набагато стійкішу до вибухів.
Благодійна організація «Карітас України» безкоштовно роздає двері, вікна та покрівельні матеріали, якщо місцеві жителі можуть їх встановити самостійно. А всюдисущий блакитнй брезент, який покриває дахи, має на собі назву Samaritan's Purse (Сумка Самаритянина), це базована у США християнська гуманітарна організація.
«Приходили архітектори і запитували мою думку, – каже Настя, вчителька, яка жила у квартирі, яку зараз знесли, і назвала лише своє ім’я. – Дайте людям будинки, і село оживе. У нас будуть повні школи. Життя тут буде таким, як було раніше».
Прикордонний менталітет
На південний схід від Луча, за адміністративною межею, в Херсонській області, село Посад-Покровське фактично залишається безлюдним. Крім Пономаренків.
Анатолій був заможним фермером, а також працював у нині зруйнованому радіоцентрі Луча. Його дружина, Олена, вчителька, повернулася після того, як майже весь минулий рік провела в Нововолинську, поблизу польського кордону, щоб допомогти відбудувати садибу.
Окрім того, що село Посад-Покровське розташоване південніше за Луч, має нещастя перетинати М14, головну дорогу між Херсоном і Миколаєвом. За словами Анатолія, російські війська проходили по шосе протягом першого місяця вторгнення, більш-менш ігноруючи село, поки їх не розбили далі на північ, після чого його дім став полем битви.
Скрізь сліди від ракетних ударів. Теплиця Пономаренків розчахнута навстіж, пластикове покриття розвівається на вітрі. Усі його тварини зникли, за винятком нових качок і курей, яких йому подарував волонтер, і Умки, собаки його родини.
Анатолій демонструє свій трактор з розбитими передніми колесами і розкритим двигуном. «Я віддав його своєму другові, і він взяв його в поле і наїхав на протитанкову міну», – каже він. – Ми більше не ходимо в поля».
Зараз він монтує гофровані ПВХ-листи на новий дах теракотового кольору. Решта їхнього подвір’я повільно відновлюється завдяки поєднанню його власної хитрості та грошей, які надходять від його сина та доньки, які живуть за кордоном – наприклад, його дочка переслала 3000 доларів на дах.
Анатолій виліпив пару цементних статуй, які в поєднанні з виноградними лозами, що ростуть через дроти над головою, надають сцені вигляду грецького маєтку. Він використовував той самий талант, щоб залатати діри від обстрілів, особливо в стіні навколо, де, за його словами, українські сили встановили гранатомет.
Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль наприкінці квітня виділив Посад-Покровському та ще п’ятьом зруйнованим війною населеним пунктам перший транш нової урядової програми «Відбудуємо краще, ніж було». Швеція пожертвувала 20 «модульних будинків», які фактично є наметовими навісами.
«Зеленський (президент України Володимир Зеленський – ред.) приїздив сюди двічі. Навіть першу цеглину заклав. І згідно з тим планом вони сказали, що до осені цього року збираються звести будинки. Але ви бачите, вони навіть фундаменту не заклали», – каже Анатолій.
Сцена похмура. Жінка з масивною палицею та хусткою на голові йде вздовж висохлого каналу на південному краю села. А чоловік їде на велосипеді, навантаженому неймовірною кількістю глечиків, до нинішнього невеличкого джерела води.
У Лучі також відчувався скептицизм, особливо щодо наближення зими.
«Приїхали дві організації, я розповіла їм про селище, щоб вони допомогли відбудувати ці будівлі. Вони пообіцяли це зробити, а потім просто пішли», – розповіла Настя.
«Знаєте, до мене приходило багато людей, і всі вони так робили – обіцяли, а потім пішли і забули», – сказала Світлана Гінжул.
Позаду неї фиркнула стара жінка, яка почула нашу розмову біля зруйнованого Палацу культури, «І всі забули», – повторила вона з насмішкуватим тоном.
