«Навіть коли немає опалення, світла, води, в холодні періоди або якісь неспокійні голосні ночі, у мене відчуття, що мені тут легше дихати. Мені тут хочеться жити, мені хочеться тут залишатися», – розповідає Вікторія Лелека про життя у Києві. Нині співачка готується представляти Україну на Євробаченні у Відні й живе в Україні після більш ніж десяти років за кордоном. На якому етапі зараз підготовка, як Вікторія справляється зі стресом та як змогла не втратити зв’язок з Україною, живучи у Німеччині, в інтерв’ю проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
– Вікторіє, ви нещодавно повернулися із промотуру. Як єврофани сприйняли ваші виступи?
Відчуваю дуже багато підтримки
– Хотілося б трошки відновитися і видихнути після промотуру, тому що він був дуже інтенсивним, було дуже багато (виступів – ред.), деякі препарті були о другій ночі. Загалом у мене хороше враження.
Єврофани – це особливий прошарок шанувальників Євробачення і вони все сприймають неймовірно позитивно.
Я була дуже зворушена їхньою енергією. Наприклад, в Амстердамі, всі ввімкнули ліхтарики, весь зал перетворився на зоряне небо. Відчуваю дуже багато підтримки.
– Чи відчуваєте ви, як зросла ваша впізнаваність, після нацвідбору – кількість підписників, прослуховування пісень? Як це на вас вплинуло?
– Звичайно, так, кількість фоловерів, переглядів – збільшилися. Але я не можу сказати, що це мене змінило чи впливає на мій стан. Я ніколи не вважала, що кількість вимірює якість.
Я давно займаюся мистецькою діяльністю і я звикла до того, що в мене є шанувальники, для яких має значення, що я творю, як на них впливають мої пісні. Я вважаю, що це просто те, що може траплятися на твоєму мистецькому шляху, може траплятися в такому об'ємі, може траплятися в іншому.
У мене відчуття, що я просто зайшла в бульбашку тих, хто любить Євробачення. І це трошки більша аудиторія, але все-таки це теж бульбашка. До цього я була в своїй джазовій інструментальній бульбашці.
– Разом із впізнаваністю приходить критика, з'являються хейтери. Не було жодного року, щоб представники України на Євробаченні не стикнулися з певною критикою. Чи відчули це на собі? Чи відчуваєте на собі тиск відповідальності?
– Я можу сказати, що я загалом відчуваю відповідальність, тому що зараз ми представляємо не просто мій якийсь мистецький проєкт, а всю країну. І у мене є свої критерії, яким я хочу відповідати, коли буду на великій сцені.
Я загалом відчуваю відповідальність, тому що зараз ми представляємо не просто мій якийсь мистецький проєкт, а всю країну
Я до цього ставлюся дуже серйозно. А вже все, що стосується обговорень, якщо в цьому немає конструктиву і люди не розуміють, як, що, де і коли відбувалося, то мені здається, це треба фільтрувати. Тому що треба бути зосередженими на головному.
І загалом в мене прекрасна команда, яку я дуже люблю і вони мене оберігають, тому вони займаються цією роботою – опрацьовують фідбек від суспільства. А потім ми вже разом аналізуємо і спокійно з холодною головою розуміємо, тут є якась причина дослухатися, чи це просто певні хвилі емоцій, які треба просто спокійно сприймати.
– Ваша пісня на Євробачення називається «Ridnym». Ви розповідали у попередніх інтерв'ю, що перші рядки написали після мітингу, який відбувся в Німеччині напередодні повномасштабного вторгнення. На мітингу люди вимагали, щоб Росія не нападала на Україну. Який шлях пройшла пісня від того дня, до сьогодні? Які трансформації?
– Ця пісня пройшла дуже великий шлях. Вона мала більше 30-ти різних версій і багато варіацій. Але дійшла до того, що в ній і музично є дуже багато контрасту, і простір для бандури, щоб показати, наскільки вона прекрасно вписується в європейський музичний оркестровий контекст, і по сенсах – це про те, що неможливе – можливо, про те, що можна мати надію, навіть тоді, коли її немає, і що я знаю, що кожен з нас може своїми справами, своїм життям, вишивати нову долю тут і зараз, і в нас завжди є вибір приймати це рішення.
І що в нас дуже багато сили, навіть набагато більше, ніж ми можемо собі уявити.
– Який настрій будете транслювати зі сцени?
Головний концепт – від роздробленості, від розірваності до єдності
– Якщо загальними словами, то головний концепт – від роздробленості, від розірваності до єдності. І я дуже щаслива співпрацювати з моїм прекрасним режисером. У нас дійсно є синергія.
Ми глибоко дискутували, як візуально це має проявлятися. Щоб це було і красиво, і сповнено сенсу. Щоб це мало меседж, який нам хочеться донести, який важливо донести з точки зору України. Щоб це була позиція сильної осяйності, духовної прогресивності.
Тобто показати Україну неймовірно сучасною, красивою і сильною. Ось такі задачі ми перед собою ставимо.
– Номер буде дуже сильно відрізнятися від того, що ми бачили на нацвідборі?
– Все по-іншому. Це абсолютно нова історія. Нові люди, нові віжуали. У нас будуть декорації. Дуже багато всього виготовили і тестуємо.
– На якому етапі зараз підготовка?
Підготовка в дуже активній фазі
– Насправді там були дуже ранні дедлайни по здачі всього. Весь реквізит вже переслано у Відень. Там його уже тестуют. Ми робили тестові репетиції із технікою, з декораціями, тут, в Києві.
Зараз головна задача – закінчити костюм. Це окрема історія, як працювати з костюмом, яка є драматургія костюму.
У нас щоденні репетиції. Ми продовжуємо працювати. І ми вже отримали тестові записи з Відня зі статистами, з нашими декораціями, які ми туди переслали. Підготовка в дуже активній фазі.
– Ви раніше казали, що для того, щоб представляти країну на Євробаченні, потрібно бути дипломатом. Що ви мали на увазі і як самі плануєте проявляти дипломатичність?
Дипломатично, спокійно і культурно доносити те, що нам важливо донести
– Я скажу одну фразу.
Німці говорять, що якщо ти кричиш і емоційно щось доводиш, значить ти автоматично неправий. Тому що зважені, обґрунтовані думки, вони народжуються зі спокійного розуму.
Треба мати внутрішній стержень і дуже спокійно, з повагою, толерантно (доносити свою позицію – ред.). Бо як тільки ти переходиш цю межу, європейці тебе просто не будуть сприймати. Вони ніколи не зрозуміють.
Мені здається взагалі, чужий досвід дуже важко зрозуміти. Зрозуміти в якому ми стані, що у нас горить, що у нас болить.
І це найбільша складність і найбільше випробування для нас. Незважаючи ні на що, на весь цей біль і жахіття, з якими нам доводиться справлятися кожного дня, йти дипломатично, спокійно і культурно доносити те, що нам важливо донести.
Бо мені здається, найважливіше, це саме побудова діалогу. І якщо іншим шляхом нас не чують, то ми маємо вчитися доносити свої меседжі ось таким шляхом.
– Ви жили у Німеччині з 2014 року і переїхали туди через навчання в університеті. Зараз там одна з найбільших українських діаспор і багато людей проходять через адаптацію. Що ви можете їм порадити? Як не втрачати зв'язок з рідною країною, коли живеш за кордоном?
– Я нескінченна студентка, і я їхала саме за навчанням. У мене не було мети там асимілюватися чи залишатися. Коли ти виїжджаєш вимушено, це зовсім інша історія. І якщо ти ще з родиною, з дітьми. Я їхала як вільна пташка, навчатися, щоб поширювати українську культуру. Мені завжди допомагало оточувати себе українськими книжками. Хоча я спокійно можу читати німецькою і англійською. Але у мене голод за українським, коли ти не в своєму оточенні, глибинна потреба.
У мене голод за українським, коли ти не в своєму оточенні
Також мені дуже допомагало слухати українських інтелектуалів. Не тільки новини дивитися, а саме слухати, що думають люди. Бо інтелектуали працюють для того, щоб ми не зневірювалися, щоб ми мали якісь орієнтири духовні.
Я обожнюю слухати нашого філософа Володимира Єрмоленка, лекції або інтерв'ю Оксани Забужко, директорів українських видавництв, політологів, дипломатів, для того, щоб розуміти контекст. Бо коли ти в іншому оточенні – не українському, дуже важко зрозуміти, чому ось так це не працює, а чому ось так працює.
І тому слухати дипломатів, які займаються вивченням суспільства тієї країни, в якій вони представляють українські інтереси, це дуже корисно, це дуже надихає. І це, мені здається, може допомогти зорієнтуватися, відчувати себе більш захищено, розуміти психологічну специфіку взаємодії з іншою ідентичністю.
– Від початку повномасштабного вторгнення ви займаєтеся волонтерською діяльністю. Розкажіть, кому допомагали?
– Ще з 2013 року, коли в мене дуже багато друзів-волонтерів, ми постійно їздили в зону АТО і робили благодійні творчі проєкти для дітей, я ще робила благодійні концерти і збирала донати, щоб притримати ці важливі ініціативи.
На всіх концертах постійно збираю донати. Я весь час тестувала, що, як краще сказати, в який момент концерту, бо від цього багато чого залежить.
Більшість публіки, яка приходить на наші концерти, це саме німці, і я розуміла, що в цьому є цінність. У мене є вихід на іншу аудиторію, українську, яку я можу мотивувати більш активно проявляти свою солідарність з Україною конкретними справами. Я шукала різні формулювання, тестувала різні збори, різну мотивацію.
Ми збирали великі суми. Незважаючи на те, що я не популярна в Німеччині, але для своєї ніші, я вважаю, ми збирали великі суми. У мене є багато друзів-митців на фронті, я підтримувала їх конкретні запити.
Я шукала різні формулювання, тестувала різні збори, різну мотивацію
Потім у мене була фаза, коли я підтримувала багато дитячих будинків, тому що був певний спротив (серед іноземців, донатити на військо – ред.).
Я розуміла, що краще збирати хоч на щось, ніж намагатися збирати на найважливіші потреби для підвищення обороноздатності України.
Але були моменти, коли люди просто «вимикалися», через дуже сильний пацифізм в німецькому суспільстві.
Далі я співпрацювала з моєю улюбленою волонтеркою, з якою я досі працюю, Тетяною, яка просто кожен день такими масштабами це робить, вона стільки закриває всього, і квадроцикли, і портативні УЗД-апарати, які дуже дорогі, але вони дуже корисні для «стабіка» (стабілізаційного пункту – ред.), щоб швидко все діагностувати.
Через неї ми підтримували один підрозділ, який, як виявилося, я не знала про це, базувався в моєму рідному місті (Шахтарському, Дніпропетровської області – ред.). І це ніби коло замкнулося і донати долетіли туди, де, в прямому сенсі, хлопці і дівчата захищають мій дім.
– Чи допомагали українським біженцям, людям, які виїжджали в Німеччину?
– Дуже багато. Тому що у мене певна впізнаваність в українській аудиторії, певна впізнаваність в німецькій аудиторії.
Вийшло так, що до мене пішло дуже багато запитів від німців, які пропонували якесь житло, якусь допомогу. І я почала це все структурувати в таблички і вести статистику, де, скільки людей, в якому місті, на який час можна поселити. І так само в мене були запити від українців, які просили прихистку.
Я була ось таким посередником, менеджером, яка розподіляла, з'єднувала людей. Це було non-stop, я не могла спинитися і не могла собі дозволити перепочинок.
– Ви, як людина, що проживала в Німеччині доволі давно, помічали як з часом змінювалося ставлення німців до українців, до вторгнення, на початку і зараз?
Після 2022 року був конкретний зсув, люди казали мені: «Вау, українська мова так особливо звучить»
– Моя основна публіка – це німці. І так, зміни є. Найголовніше для мене – це те, що Україна отримала суб'єктність. Тому що на початках, коли я тільки заснувала гурт, я бачила змішування, що ніби все пострадянське, це все щось одне, така якась сіра, недиференційована маса.
І з цим було дуже важко працювати. Я шукала свої м'які дипломатичні шляхи, як говорити про це на концертах, щоб люди розуміли, що якщо я говорю українською мовою, це ніякого стосунку до російської культури немає. Як і українські народні пісні.
Тобто я працювала перші роки саме на те, щоб це розділити і показати різницю, показати автентичність нашої культури. І після 2022 року був конкретний зсув, люди казали мені: «Вау, українська мова так особливо звучить, зовсім по-іншому».
– Ви відкрито говорите на тему психічного здоров’я, ділилися своїм досвідом про ментальні проблеми. Зараз багато українців проходять через це, зокрема і тих, хто виїхав за кордон через війну. Що вам допомогло пройти цей шлях?
З психічним здоров'ям, набагато важче зрозуміти, коли відбувається відхилення від норми, коли тобі потрібна допомога
– Це дуже важлива тема. Хочеться зберегти якомога більше життів, тому що від бомб ми не можемо вберегти всіх, а от від яких летальних випадків, які спричинені психічними розладами, це дійсно в наших силах. Тому хочеться ділитися.
Що мені найбільше допомогло – звернутися за допомогою. Це було дуже важко усвідомити, мені здається, у кожного з нас таке, ніби я справляюся, все добре, має бути ще гірше, щоб піти за допомогою.
Не варто так думати, краще звернутися раніше і вам скажуть, що у вас все добре.
З психічними захворюваннями це дійсно так, на початку ти можеш не розуміти, не відчувати (що відбувається – ред.) або думати, що ти впораєшся сам і це просто якась фаза, яка мине.
Чим раніше звернешся, тим легше з цим справитися і спеціалісту, і тобі. І друге, що мені дуже сильно допомогло, це усвідомити, що це дійсно є захворювання, і це не означає, що ти якийсь божевільний, чи слабкий, чи ще щось.
Ставитися до цього, як до потреби, коли у тебе нежить, застуда чи ти йдеш до стоматолога, от так само має бути з психічним здоров'ям. З психічним здоров'ям, набагато важче зрозуміти, коли відбувається відхилення від норми, коли тобі потрібна допомога.
Ми дуже не едуковані в цьому сенсі. Також психічно дуже важко розділити, де моя відповідальність, де я, де моє життя, а де хвороба. Це дуже важко, навіть коли ти вже маєш діагноз і вже лікуєшся. Важливо не винити себе за це.
– Зараз ви вже кілька місяців перебуваєте в Україні. Як ви себе тут почуваєте, особливо зважаючи на відключення світла, вибухи?
Мені тут хочеться жити, мені хочеться тут залишатися
– Я себе відчуваю неймовірно тут. Навіть коли немає опалення, світла, води, в холодні періоди або якісь неспокійні голосні ночі, у мене відчуття, що мені тут легше дихати. Мені тут хочеться жити, мені хочеться тут залишатися.
І після кожної неспокійної ночі, коли я бачу, як люди йдуть творити, жити, працювати, мене це неймовірно мотивує. Я щаслива від контакту з цією внутрішньою силою. І у мене самої з'являється набагато більше сил, якби парадоксально це не звучало.
Ще один фактор, я відвикла і забула, наскільки це прекрасне відчуття, коли ти виходиш на вулицю і чуєш українську мову. Ти можеш замовити собі щось українською мовою, купити, поговорити з таксистом українською. Це вау! Я відчуваю щастя.
– Які емоції у вас виникають при думці про виступ на Євробаченні?
Я маю зробити на найвищому рівні, на який тільки спроможна
– Знаєте, я напевно відчуваю, що я зараз дуже зібрана, згуртована, сфокусована, готова відсікати все зайве, щоб мені нічого не завадило добре почуватися, бути в тонусі і зробити те, що я маю зробити на найвищому рівні, на який тільки спроможна.
У мене відчуття, що я, як спортсмен під час марафону і от вже скоро останні-останні щаблі, якось так. Тобто я не можу сказати, що я щаслива, чи я відчуваю якусь ейфорію, чи страх, чи ще щось.
Мені здається, на все це немає часу і ресурсу, дуже сфокусований відповідальний стан.
– Що хочете сказати вашим слухачам, фанам Євробачення, тим, хто буде дивитися ваш виступ?
– Люди, прекрасні, дякую, що ви є, дякую, що ви обираєте жити, творити, дякую за те, що любите Україну, за те, що робите, щоб наблизити нашу перемогу.
І давайте продовжувати підтримувати один одного. І так, якщо у вас є можливість голосувати з-за кордону за Україну, давайте це зробимо.
Бо мені здається, що ми гідні перемоги. І мені дуже хочеться, щоб Європа бачила, яка осяйна і неймовірно красива наша культура.
- 70-й ювілейний пісенний конкурс Євробачення відбудеться у столиці Австрії – Відні.
- Згідно з результатами жеребкування Україна виступить у другій частині другого півфіналу.
- Перший і другий півфінали відбудуться 12 і 14 травня відповідно, а гранд-фінал запланований на 16 травня.
Форум