ЛЬВІВ – Любомир Мікало (позивний «Батя») – солдат 103-ої окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького. У грудні 2025 року він удостоєний «Золотої Зірки» Героя України «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові».

Військовослужбовець 42 доби перебував в оточенні ворога, від травня до липня 2025 року, у селі Олексіївка Сумської області. Під час цієї операції втратив двох побратимів. Усі дні військовим бракувало води і харчів, постійно доводилось відбивати ворожі штурми та обстріли.

Про те, як вдалося вижити? Про службу від перших днів повномасштабної війни разом із сином? Як війна змінила стосунки батька і сина? Про жертовність і відданість.

До початку повномасштабної війни син називав Любомира Мікала татом, а на службі Богдан звертається до батька, як до побратима, за позивним – «Батя».

На момент російського вторгнення Любомир Мікало був у відрядженні на Хмельниччині. Монтував металоконструкцію. І вночі 24 лютого 2022 року почув перші вибухи. Одразу повернувся у рідний Шептицький і з сином Богданом вирішили йти захищати Україну.

«Син проходив строкову службу, тобто мав певні навички. А я навіть у війську не служив. Вагань не було ні в кого. Син просив мене залишатись, а я просив його. Бо вже старший і побачив щось у житті. А в нього молода дружина і йому ще жити і жити. За час війни у сина народилась доня, моя внучка. Також моєї дружини брат вирішив йти захищати країну. Ми пішли записуватися. Тоді у військкоматі були черги. Дізнались, що формується 103-тя бригада тероборони і щоб не стояти в чергах, записалися туди. Мій брат зі своїми хлопцями теж пішов воювати», – розповідає Любомир Мікало.

Відтак з їхньої родини пішли служити четверо чоловіків.

Удома у Любомира залишилась дружина з двома неповнолітніми дітьми. Жінка і невістка категорично відмовилися виїжджати за кордоні залишилися у Шептицькому.

Їхнє рішення, з одного боку, підтримало, бо і Любомир, і його син знали, що вдома чекають дружини, що їм у рідних стінах краще, але, з іншого боку, хвилювалися, бо все ж не так і далеко від Шептицького розташований кордон України з Білоруссю. І тоді ніхто не знав, як будуть розгортатися події. .

«Попередньо нам казали, якщо тероборона це не означає, що ми будемо на Львівщині чи на Волині. Ми знали, що вирушимо на Донбас і так сталось 26 квітня 2022 року. У районі Білогорівки (Луганська область-ред.) були 9 травня, якраз в Росії їхнє свято. І вони до свого параду старались зрівняти наші позиції з землею. Танки, гради, гелікоптери, міномети, фосфор – все випускали на нас. Було дуже важко. Позиція розташовувалась на насосній станції. Вистояли за підтримки і допомоги суміжних підрозділів, тому що там також були інші бригади. Ворог намагався створити переправу через річку Сіверський Донець і зайти технікою, живою силою. Ми втримали наступ», – розповідає Любомир Мікало.

Поруч із батьком усі бойові завдання виконував син. Тому переживання в Любомира були не лише за себе, але й сина, а ще брата і шваґра. Але, каже, дивлячись один на одного, давали собі раду і були один для одного підтримкою.

«Від початку я казав, що все буде добре: не переживайте, моліться, покладайтесь на Бога. Мені син постійно ці слова згадує. І ця допомога Всевишнього, допомога Бога, молитви допомагають. Молитва – це допоміжна сила. Вона, як в духовному, так моральному плані підтримує і себе також налаштовуєш, що з тобою все буде добре і з твоїми близькими, рідними. Навіть затятий атеїст, у разі небезпеки, почне вірити, молитися»

Він був кілька разів поранений, уперше у травні 2023 року. І тоді медичну допомогу йому надавав син: зупинив кровотечу, допоміг дійти до евакуаційної машини, а це під обстрілами 3 км.

У 2024 році у Любомира ‒ вдруге поранено і теж контузія, струс мозку, розірвані барабанні перетинки. Але він знову повернувся у свій підрозділ.

Оточення 42 дні

30 травня разом із ще трьома військовослужбовцями пішов на бойове завдання. Потрібно було стримати ворога в селі Олексіївка на Сумщині. Втім, доїхавши до вказаного місця, виявили, що немає вже укриття, яке планувалось раніше. Підвал згорів.

Українська група вважала, що ворог попереду, але він уже був також позаду.

Серед покинутого і зарослого подвір’я бійці знайшли інший підвал, земляний, глибокий. І він став укриттям для Любомира на 42 дні:

«Хлопці з дрона знайшли його і, відповідно, нас провели. Це місце в густих зелених хащах і це було нам на руку, бо давало можливість маскуватись, бодай трішечки було безпечно. Це господарський підвал, де було лише металеве ліжко, на якому могли відпочивати по черзі. Були мішки зі сміттям, словом закинутий підвал і ми зайняли у ньому оборону. Вже наступного дня зранку був перший контакт з ворогом, який підійшов близько до нас. Відповідно, побратим його ліквідував, забрав трофейний автомат з підствольним гранатометом. Тіло затягнули у підвал, тому що не знали, чи ще хтось з ворогів іде слідом. Цей труп, прикиданий мішками зі сміттям, так і пролежав увесь час. Кожен день ворог йшов на нас, постійно відбивали штурми»

На шостий день під час обстрілу загинув один із українських бійців і у сховку залишилось троє військовослужбовців.

«Побратим по сходах так і залетів до нас у підвал. Я оглянув його і, на жаль, осколок від цього вибуху потрапив йому в шию. Тобто, він загинув одразу на місці. У підвалі у нас було його тіло і тіло ворога».

Перший тиждень бійці мали воду і харчі, розраховували запаси на щодень, але й вони закінчились. Тому доводилось виходити на поверхню і з дронів військові повідомляли, чи безпечний вихід і тоді вже воїни могли забрати трофейні наплічники ворога або ж сухпайки, пляшки з водою, частина з яких, до слова, розбивалась під час скидання з дрона.

«На той момент ворог кожен день проходив попри нас, кого могли, то ліквідовували. Командування пробувало нас витягнути, відсилало броньову коробочка, але, на жаль, вона не доїхала. Ми з трофейних телефонів, які забирали з 200-х ворогів, бачили маршрути. Найближче, що мали контакт з ворогом, в лице в лице, то було 5-10 метрів від укриття. Робили одиночні постріли, щоб не видати себе, бо так збивають дрон.

Одного разу я лиш виглянув з нашого підвалу і побачив, що залітає граната, падає біля мене і сходами так поволі покотилась ‒ тик-тик-тик. Я так і завмер на тих сходах. Адже 4-5 секунд і граната зривається. Хлопці теж завмерли. Але 5 секунд пройшло і вона не вибухнула. Я не чув, щоб чека від’єдналась. Тоді так і сказав побратимам, що це ще один знак, приклад того, що все буде добре, що нас оберігає Бог, що нас оберігають вищі сили, не бійтеся.

Я молився, знав, що дружина ходить до церкви, що рідні моляться. Просто відчував, що все буде добре, що я мушу вийти живий. Я дружині і дітям пообіцяв, що повернуся звідти живим».

Вихід

На 41 день ворог почав скидати запальні гранати на українську позицію. Тоді загинув ще один побратим Любомира. Вдалося вийти на зв'язок і доповісти про ситуацію, що залишилося двоє живих бійців. І вночі надійшло повідомлення про вихід з укриття. Любомира і його побратима супроводжував увесь час дрон і вони отримували вказівки, як їм рухатися, щоб не натрапити на противника.

На стежці у лісосмузі Любомир знайшов пів пляшки води. Ніколи ще не був такий радий ковтку води:

«Це був скарб, дорожчий за золото. Тому що протягом 42 днів жодного разу не міг напитись води вдосталь. Лише змочували губи. А останні два-три дні, коли не могли вийти на поверхню, то використовували вологі серветки. Хоча й хімія, але іншого порятунку не було. Просто брав вологу серветку, висмоктував ту вологу, щоб в роті була волога. У підвалі були два віконечка, одне було вологіше, то тримали пакети з продуктами і там збиралась волога. То я туалетним папером змочував і так протирав губи, щоб якось отримати вологи».

Вологими серветками протирали тіло, чистили зуби, потім їм надіслали сухі душі.

«Гігієна на війні дуже важлива, бо можуть початись різні болячки. А тим більше, коли немає повноцінного харчування, немає достатньо води, перебуваєш без сну, без відпочинку, у сирості ‒ і це все може мати серйозний наслідок. Ми там у підвалі ходили у туалет, мусіли якось виходити з тієї ситуації. Пройшли й таке упокорення…»

Коли Любомир з побратимом добралися до української позиції, то ще на другий день не могли повірити, що вибралися із пекла.

Він одразу зателефонував до дружини, але Наталія не відповіла. Це насторожило. Син повідомив, що маму везуть на операцію.

Чекаючи на чоловіка з оточення, перебуваючи у постійному стресі, дружина тоді дізналася, що в неї онкологія. Син перед операцією ще встиг сказати мамі, що тато повернувся живий.

«Мені дружина говорить, коли ходиш до церкви, просиш Бога за когось, то і жертвуєш чимось. Можливо, вона заради мого порятунку і пожертвувала своїм здоров’ям… Зараз ми разом проходимо шлях її лікування».

Любомир Мікало після виходу з оточення теж потрапив у шпиталь, у нього була пневмонія, контузія, проблеми з вухами.

«Вночі я далі думками воював у тому підвалі. Там залишились два моїх побратими…».

Війна змінила стосунки батька з сином. Це вже не лише близькі родичі, але й з’явилась більша повага один до одного, як побратима до побратима.

«Якби воно не склалось, що вже пройдено, але я інакше не міг. Я хотів, щоб моя родина була у безпеці, тому не думав про себе. Чоловік це захисник сім'ї і кожний свідомий українець повинен захищати, боронити свою країну в разі якоїсь небезпеки, тому що небезпека для країни це так само, як небезпека для твоєї родини, для твоєї сім'ї. Тому не було ніяких ні вагань, ні іншого вибору, і я думаю, що так склалося, як воно склалося, і це є правильно»

Любомир Мікало відзначений численними нагородами за мужність, сміливість, відвагу. «Золота Зірка» Героя України для нього найдорожча.

А колись, посміхається герой, він розповідатиме своїм онукам про те, що йому вдалося пройти. Та чи розповість усе до подробиць... Навряд. Він здійснив свою мрію і зробив собі татуювання. Українська символіка в татуюваннях нагадує йому про події, які пройшов. Це його спогад, який завжди з ним.