Доступність посилання

ТОП новини
16 Липень 2019, Київ 17:52

П’ять із десяти тисяч. Історії тих, хто пережив розгін Майдану в Запоріжжі


Правоохоронці у дверях на вході до Запорізької ОДА

Запоріжжя – 26 січня виповнюється п’ята річниця розгону запорізького Майдану. П’ять років тому, 26 січня 2014 року, під стінами Запорізької облдержадміністрації відбулася найчисельніша акція Євромайдану в місті – на центральну площу Запоріжжя вийшло близько 10 тисяч городян. Учасники акції здійснили невдалу спробу увійти до адмінбудівлі. А ввечері тітушки та правоохоронці, застосовуючи силу, «зачистили» місцевий Майдан. Під час розгону силовики затримали близько 50 учасників Євромайдану в Запоріжжі, а більш ніж сотня людей зазнали травм. До річниці тих подій Радіо Свобода зібрало спогади п’ятьох учасників місцевого Майдану.

Володимир Певченко, учасник запорізького Майдану

Це був період, коли ухвалили диктаторські закони 16 січня, згодом відбулися події, які отримали назву Вогнехреща, був штурм барикад на Грушевського, пішли перші жертви. Тоді одразу склалась напружена обстановка в регіонах, почалися спроби блокування, захоплення різних державних установ спочатку на Західній Україні, а потім у Центральній. Згодом це докотилось до Запоріжжя. Влада теж не сиділа склавши руки: вже напередодні, за 2 чи 3 дні, ширилися чутки у facebook і мене сповіщали люди, зокрема, що влада підтягує силовиків до Запоріжжя і вербує так званих тітушок.

Щодо власне мітингу, то прийшовши зранку на площу, що я побачив? Побачив, по-перше, каток, оскільки влада заздалегідь пополивала водою всю площу перед будівлею ОДА. Нічого не було посипано ні піском, ні сіллю. Була ковзанка.

На сходинах перед входом стояли міліціянти. У приміщеннях, якщо підійти ближче, бачилися у фойє такі більш підготовлені силовики, що були більш серйозно екіпіровані, більш кремезні. Згодом з’ясувалося, що то був «Грифон» та інші підрозділи. Одразу, що кинулося у вічі, те, що на поверхах із вікон ОДА виглядали так звані тітушки, молодики. Частина з них була у масках, частина – з відкритими обличчями. Вони там щось розмахували, щось провокували. Незважаючи на це, атмосфера була досить така спокійна, дружня серед митингувальників.

Заступник начальника главку МВС регіону Андрій Долинний розмовляє з керівником Самооборони Майдану Дмитром Харьковим (з пов’язкою). Справа від них Володимир Певченко
Заступник начальника главку МВС регіону Андрій Долинний розмовляє з керівником Самооборони Майдану Дмитром Харьковим (з пов’язкою). Справа від них Володимир Певченко

Але все змінилося з виходом до мітингувальників пана Пеклушенка. Це був тодішній очільник запорізької ОДА, який, фактично, своєю промовою, я вважаю, спровокував спалах емоцій серед мітингувальників. І після цього натовп, який був на площі, пішов заходити до ОДА. Одразу полетіли світло-шумові гранати з поверхів. Кордон міліціянтів із щитами не вдалося прорвати. Від гранат постраждали люди. Можу сказати, переді мною стояв чоловік такий літній – йому якраз граната впала під ноги. На щастя для мене, і на жаль для нього, переважна більшість осколків потрапила йому у ногу, мені лише подряпавши штани.

Після цього кілька годин нічого не відбувалося. Фактично народ просто стояв. Ближче до вечора, коли вже сутеніло, почали розпалювати багаття, почали підносити якісь там дрова, шини, ще щось. Оскільки я на той момент добряче змерз, то я поїхав додому трохи погрітися та перекусити, але, доїхавши додому, побачив у стрічці новин, що пішов розгін Майдану, що фактично розігнали тітушки та міліціянти.

Дмитро Харьков, запорізький координатор Самооборони Майдану

Насправді все йшло до того, чого йшло, а саме до спроби штурму обласної державної адміністрації на той момент, бо по Україні це, якщо не ставало такою традицією, то було ознакою того, що Майдан живий, що ми не визнаємо ту владу, яка нині окупувала, в тому числі, обласні державні адміністрації. Тому на 26-е число ми чогось подібного насправді і чекали.

Дмитро Харьков
Дмитро Харьков

Кілька днів перед тим велика кількість людей також збиралась перед міською адміністрацією (мітинг 24 січня 2014 року перед будівлею Запорізької міської ради – ред.), але штурмувати її було якось зовсім нелогічно, бо міська адміністрація – це представники міської влади, обрані людьми. А обласна державна адміністрація, як не крути, це представництво президентської вертикалі було і лишається навіть зараз в умовах децентралізації.

Тому 26-го числа, рушаючи на цю акцію зранку, розумів, що просто не буде: вернуся-не-вернуся. Ніяких прогнозів не було. Сім’я вже не була на місці, бо були певні передчуття, що не варто лишатися там, де всі знають, що ми є.

Найбільше, що мені запам’яталося в той день – це, безумовно, дуже велика кількість людей, яка вийшла під стіни обласної державної адміністрації. Це, здається, була критична велика кількість, найбільша з усіх наших майданів. І цих людей абсолютно не зупинила ані погода, бо я пам’ятаю, був мороз, і обласна державна адміністрація не була почищена від льоду. Тобто вони можливо розраховували на те, що лід може злякає людей. Однак, Майдан був згуртованою сполукою, органічною, і це нікого не зупинило. Дуже швидко знайшлись льодоруби, кірки, лопати. Народ масово скупив сіль у всіх найближчих магазинах та супермаркетах – скидалися і тягли десятками, якщо не сотнями, кілограм. Буквально за годину-півтори лід потанув. Я не знаю, чого там більше було солі чи льоду на той момент.

Запам’ятався день передусім дуже рішучими людьми на Майдані, адже напирати на той момент на ряди міліції, як-не-як, озброєної щитами, озброєної кийками, розуміючи чим це може закінчитися, треба мати певну мужність. Це мене дуже приємно здивувало в моїх земляках. Більше скажу. Навіть після вибуху тієї звукової, здається, гранати відступили далеко не всі. Та частина, що безпосередньо була в зоні звукового ураження, дійсно відступила, але це спровокувало спробу штурму. Народ реорганізувався, вистроївся клином і спробував прорватися до обласної адміністрації. Тобто основне в той день, що мене, не можу сказати, здивувало, але запам’яталося – це рішучість запоріжців. В чергове довели, що Майдан живий. І на Південному Сході у нас був один із найбільших.

26 січня площа, де стояв Майдан, нагадувала ковзанку – напередодні її залили водою, згадують свідки
26 січня площа, де стояв Майдан, нагадувала ковзанку – напередодні її залили водою, згадують свідки

Ми розуміли, що вічно стояти під обласною державною адміністрацією, якщо не впустили всередину, люди не будуть. Тому були прийняті певні спроби зайняти навколишні будинки, зокрема, це був кіно-концертний зал «Байда». Потроху юрба, як у таких випадках, ставала частково некерованою. Почали палити вже вогнища, зібравши ялинки з найближчих сміттєвих баків та околиць. Перекрили проспект; наскільки мені пам’ять не зраджує, зупинили рух. Ясно, що частково Майдан втратив своє керівництво – маю на увазі, що люди не чітко розуміли, що вони хочуть самі. Спроба штурму так чи інакше провалилася на тому етапі, на якому була. І всі розуміли, що чимось не хорошим це безумовно закінчиться.

Інформація надходила неодноразово про те, що буде розгін. Але навіть за моїми даними, розгін мав бути представниками правоохоронних органів, а не тими тітушками, як це відбулося. І я скажу більше, в своїх приватних бесідах співробітники міліції на той момент казали прямо: «Ми вас будемо розганяти. Ти ж маєш розуміти… Уведи своїх людей. Сильно бити не будемо. Але якщо що, то ти сам розумієш, прийде наказ – будемо виконувати». І для них дійсно певним здивуванням, можливо навіть великим, було те, що залучать третю сторону – тітушок, які об’єктивно вчинять злочин проти тих людей, що були на Майдані.

Не можна назвати запорізький Майдан і ту спробу штурму мирним середовищем. Не можна, але треба враховувати те, що країна перебувала вже в тій ситуації, коли мир був великою умовністю – ми вже мали купу смертей на Майдані, і що буде далі ніхто не знав. Тому люди були доведені певною мірою до відчаю, певною мірою – до того, що вони вимагали дій не тільки в Києві, а в тому числі, і в Запоріжжі. Тому сталося, що сталося. В той день нам не вдалося взяти обласну державну адміністрацію, однак через певний проміжок часу ми все ж таки зайшли – і до Пеклушенка, і до Межейка (колишній голова Запорізької облради Віктор Межейко, заочно засуджений у справі щодо розгону запорізького Євромайдану – ред.). У той день ми не перемогли, однак дуже чітко показали, що Запоріжжя з Майданом, і Майдан є і в Запоріжжі, і Революція гідності відбувається не тільки в Києві, а й на Півдні України, в тому числі, в Запоріжжі.

Олена Єременко, громадський діяч, один із лідерів запорізького Майдану

В той день у нас була заявка від декількох організацій, що сам мітинг, сам Майдан буде до 16.00, що до 16.00 наше місцезнаходження принаймні там було зареєстровано офіційно. І всі події, що відбувалися до 16.00, в тому числі масові зіткнення, спроби входження у будівлю облдержадміністрації – на той момент ми розуміли, що ми вплинути на цю ситуацію ніяк не можемо.

Олена Єременко
Олена Єременко

Єдине, за що ми сильно хвилювалися, реально хвилювалися, між собою обговорювали, дуже не хотіли, щоб люди зайшли до будівлі тому, що на той момент ми знали, чим скінчилося заходження людей у будівлю Дніпропетровська. Ми розуміли, що це буде закрите приміщення, і там буде бійня, і знали скільки там людей, і що їм видали палки від лопат тощо. І всі ці спроби штурму – людей вже зупинити не можна було. Це як раз те усвідомлення того, що ти вже не керуєш ситуацією.

Так само і рішення людей лишитися. Вже хвиля йшла по всій Україні, і ми розуміли, що з Майдану ніхто не піде. І коли було прийнято рішення залишатися, і люди пішли хто куди – хто передягтися, хто за бутербродами, хто за ялинками з дворів, щоб запалити костри і т.д. – на той момент інтуїтивно, і за логікою розуміли, що просто так лишитися нам там не дадуть. Ми вже тоді розуміли, що, в принципі, питання часу, чим все це скінчиться. Але піти звідти, навіть розуміючи це…

Просто в когось був адреналін у крові – там було багато молоді. Хтось мабуть не зовсім усвідомлював наслідки того, що може відбуватися. Хтось був за компанію. Дуже важко зараз відповісти, що рухало тоді людьми. Скажу лише, що нами керувало лише одне – ми розуміли, що не можемо піти так, як ми все почали. І розвернутися, навіть знаючи, що тобі погрожують, і піти, ми не могли. Єдине, що ми тоді це десь у половині шостого пішли – я живу поряд – попити чаю та погрітися. Це буквально хвилин 15, і повернулись назад.

А далі ми намагалися, наскільки можливо, контролювати інформацію, що йшла. Тобто, до нас надходила різна інформація: що розгін буде о восьмій, потім о пів на дев’яту. Ми знаємо, що подзвонив батько, що працював у пожежній охороні, своїй дочці-студентці, яка була на Майдані, і сказав уходити. Тобто пожежники були готові і знали, що буде розгін, і він їй подзвонив і сказав: «Іди. Буде розгін». І ту інформацію, що він передавав своїй дочці, то це було на восьму вечора. О восьмій вечора розгону не було. Не знаю, з яких причин. Вони відсунули його на 21-у.

Запорізькі майдавнівці на сходах до будівлі Запорізької ОДА вдень 26 січня 2014 року
Запорізькі майдавнівці на сходах до будівлі Запорізької ОДА вдень 26 січня 2014 року

Тобто ми намагались отримувати і видавати інформацію. Десь о восьмій вечора кілька разів у мікрофон зверталась до людей, а їх ставало все менше, і ми розуміли – чим менш людей, то тим вище вірогідність розгону і тим, мабуть, серйозніші наслідки. І о восьмій вечора я кілька разів оголошувала у мікрофон, зверталась до людей, що давайте приймемо рішення, або ми зараз ідемо всі разом, або ми залишаємося всі разом. Бо ми, як я казала, розуміли, що наслідки для меншої групи людей будуть ще більші, і йти по одному не можна було, треба було просто прийняти таке рішення.

Люди не реагували на такі звернення, а підійти до кожного, а тоді було ще кілька сотень людей, ми не могли. Хтось грівся біля вогнища, хтось пив чай. Плюс в «Байді» (кінотеатр поряд із будівлею Запорізької ОДА – ред.) вже було місце обігріву – були бутерброди, були медики, «Червоний хрест». Тобто мені хочеться вірити, що кожна людина з тих, хто на той момент був на Майдані, дуже добре усвідомлював наслідки. Хоча молодь мабуть не зовсім усвідомлювала – молодь була більш на якомусь адреналіні.

Ми ж на сьогодні, і на наступний день знали, що було дуже багато побитих людей, реально побитих. Знаємо, що у деяких були серйозні наслідки для здоров’я після всього, що відбувалося. Тобто ті люди, що відправили тітушок проти запорожців, не зовсім усвідомлювали, що це вже некеровані люди і у них просто жага крові, або ж їм насправді було однаково. Тим більш, що серед ночі ми дізналися, що коли Пеклушенко (Олександр Пеклушенко, голова Запорізької ОДА на січень 2014 року – ред.) відвідував райвідділки міліції, де були затримані люди, він насправді дуже хотів, щоб був хтось затриманий з нас, і він озвучив фразу, що організатори все одно «потонуть в крові».

Тобто всі події вечора – це події, коли ми просто намагалися своєчасно отримати інформацію. Досі навіть, коли мені говорять, що Долинний (Андрій Долинний, заступник керівника управління МВС України в Запорізькій області, що відповідав за питання громадської безпеки на момент розгону Майдану і був присутній та керував діями правоохоронців під час всіх масових заходів взимку 2013-2014 року – ред.) – це не найгірший варіант. І дійсно правоохоронці наші мабуть були не найбільш жорсткі упродовж всього Майдану, якщо порівнювати з усім тим, що було по всій Україні.

Але коли мене питають, чому я досі до нього так ставлюся, я завжди відповідала і буду відповідати, що він міг попередити, але він цього не зробив. Він не зробив двох речей. Перше – після 16.00 він мав повне право затримати кожного з організаторів Майдану за несанкціонований мітинг. Якби він затримав нас, чоловік 5-6 за адмін-статтею і відвіз у райвідділ, то люди б розійшлися. Я в цьому практично впевнена. Або ж вони переключилися на райвідділ, але не відбулося того, що не відбулося. Це перше.

А друге, він підходив до нас і казав: «Йдіть». Але він був зобов’язаний у рупор, у що завгодно попередити про те, що це несанкціонований мітинг і що якщо люди не розійдуться, то вони мають право застосувати якісь силові методи. Він жодного разу цього не зробив, чим він, по-суті, порушив процедуру того, що був зобов’язаний робити. І я його в цьому звинувачую, і буду звинувачувати, бо ми були не в силах вже регулювати саму ситуацію, зупинити її. Все, що ми могли, то це бути присутніми там.

В якийсь момент у натовп полетіли світло-шумові гранати
В якийсь момент у натовп полетіли світло-шумові гранати

Мабуть у мене навіть через 5 років усі події ще настільки в пам’яті, настільки свіжі, шо мені складно сказати, що так запам’яталось або виділилось. Але кожного разу до 26 січня все одно прокручуєш перед очима всі ці події. Плюс я після розгону Майдану збирала фото і відеотеку, і в мене лишилась ця папочка, і я іноді переглядаю ці відео, все, що там відбувалося, і дуже часто згадаю деякі речі, які саме для мене, мабуть, зорово врізалися у пам’ять.

Це наявність біля 8 вечора, тобто перед самим розгоном, дітей на Майдані. І коли я в мегафон прохала – ми знали, що буде розгін, ми всі це чудово розуміли, досить було бачити вікна в будівлі облдержадміністрації – і я прохала увести дітей, бо ми розуміли, що ми розвернутися, піти не можемо – люди не йдуть. А діти – це було страшно…

Друге – я згадую, коли я бачила Сербу (Володимир Серба, керівник головного управління МВС України у Запорізькій області у січні 2014 року; наразі його справа щодо участі у розгоні місцевого Майдану заочно слухається в суді у Запоріжжі, а сам Серба переховується від правоохоронних органів – ред.), який близько 6 вечора йшов до будівлі облдержадміністрації, дуже задоволений собою. І коли ми до нього підійшли і спитали, що буде відбуватися, він сказав, що «все буде добре, але йдіть». Але був дуже задоволений собою. Його задоволений вираз обличчя я, мабуть, пам’ятати буду довго.

І третє, це сам початок розгону. Ми тоді знаходилися в «Байді», коли вбігала людина туди і сказала, що розганяють Майдан. І коли ми вибігли з «Байди» – була я, Тая Мельниченко (ред. – одна з лідерів місцевого Майдану) і мій син, нас практично випхали – почали зачиняти зсередини «Байду». Тоді не знав ніхто, що вже всередині теж були тітушки. І насправді це мабуть єдина така пам’ятна подія саме у моєму житті, саме яка ввела мене в паніку. Ані я, ані Тая не розуміли, що робити. Я ніколи не забуду, коли Тая почала кричати, що треба рятувати, треба допомагати людям. Я стояла і не готова була прийняти рішення тоді тому, що ми розуміли, що цих тітушок – не знаю, людьми мені їх важко назвати – настільки багато, і ми бачили, як вони б’ють, б’ють дубинками, б’ють усіх, хто потрапляє їм під руку. Ми вже бачили кров і ми не розуміли, куди бігти, тому що на той момент вони вже були і безпосередньо біля облдержадміністрації, і біля «Байди».

І ось тоді мій син – йому тоді було майже 19 – практично взяв нас за руку і потяг в іншому напрямку. Нам просто пощастило. Нам тоді дуже пощастило, що відкрився офіс Майдану у будівлі біля «Байди», і тоді там перебував Ігор Паршков, здається, і ось він тоді відкрив двері під’їзду. Якби це відбулося на хвилин п’ять пізніше, то навряд чи нам вдалось би врятуватись від побиття і всього аналогічного, що відбувалося тоді.

І наступна знакова подія – це був ранок. Ранок – я про це одразу писала з номерами машин – це я, Тая, син, ми всі побачили, як із машини в кількох метрах від під’їзду виходив чоловік із чохлом, який важко переплутати. Це явно був чохол від снайперської зброї. І це було також із тої серії, як люди сивіють за одну ніч: коли я підійшла до дзеркала, в мене пасмами було сиве волосся на голові. Тільки тоді я мабуть зрозуміла той жах подій, який довелося пережити за всю ніч, бо ми спостерігали все, що відбувалося довкола, ми чули сирени, ми бачили «швидку», ми бачили тітушок, які патрулюють. Ми практично спостерігали з вікон квартири все. Ми тоді вимкнули телефони, вийняли акумулятори, адже розуміли – якщо вирахують наше місцезнаходження, змусити вийти з квартири на першому поверсі взагалі не є проблемою. І насправді було дуже страшно. Коли мене питають, чи було страшно, це мабуть смішно, бо будь-якій людині, яка б вона не була смілива, у такій ситуації було б страшно. Ніхто з нас не міг передбачити, чим і як це скінчиться.

Тимур Книш, один із лідерів запорізького Майдану, ветеран війни на Донбасі

Саме цікаве, що тоді так вийшло, що я на самому розгоні не був. Ми тоді багато днів були – залишились інші, було кому керувати. Поїхав додому і тут мені дзвонять, що такі події. Ми тоді кинулися і давай підбирати людей, туди наближатися – там все перекрито. Ганяють людей, хтось там із наших хлопців опір давав. Сутички. Але вони були більш у дворах. Пара людей – була бійка серйозна. Не афішовані ці речі. Опір дали в дворах наші хлопці, запорожці. Дуже серйозно дали.

Тимур Книш
Тимур Книш

Під’їзди були перекриті. Ми почали по округах ходити, по дворах. Людей, хто заховався, дзвінки були. Намагалися витягати їх – підтягли машини, машинами вивозили.

Теж саме з лікарнями. Бо коли ще зранку був штурм, все це, ми намагалися тоді людей взагалі не відправляти (до лікарень – ред.). Хоча провокації почалися ще зранку. Дуже багато людей було засланих козачків, взагалі не наших. Незрозуміло, звідки людей було так багато. І тоді були провокації – кидали по наших людях кригу, якісь шмаття. Декілька людей в нас були зі струсом мозку.

Людина, що потрапляла в лікарню – через що ми людей не відправляли туди своїх, бо знали як відбувалося в Києві – її брали, як то кажуть, «на олівець», на список, і потім за нею приїздили люди і забирали. Людина могла дітися, незрозуміло де. І досі є такі, що їх немає. Те ж саме – приїжджали люди по допомогу побиті, травмовані, а їх записували і вже вони були в «списках», проти них починалися карні дії, судові, міліція. Дякувати Богу, що Запоріжжя вистояло і ці люди більш серйозно не попали в ці жорнова законодавчої системи. У нас здається було близько 50 випадків людей, що звертались до «швидкої», по яких потім починали слідчі дії.

Відчуття таке було – недовіра постійна. І потім, коли почалися побиття людей… Страшно, особливо щодо дітей – відносно діти, на той час вони були неповнолітні. Діти наших знайомих, друзів. Ось це було страшне.

Потяглися ми тоді за Майданом київським. Була ейфорія така і почали робити Майдан київський зі спалюванням шин, багаттям, по дворах пішли збирати, що горить. І там почався вже опір – по дворах почали вибивати наших людей. Це було найстрашніше. Через що? Боялися повторення такого ж київського сценарію, коли люди пропадали на вулицях. Вони пропадали саме не з самого Майдану. На них полювання було. Ось цього ми більш за все боялися. Через що тоді галас підняла громадськість, звернення були на більш серйозний рівень, що «бардак починається» в Запоріжжі. І боялися, що перейде в антиукраїнський заколот взагалі. Бачите, обійшлось, що десь якусь межу у Запоріжжі не перейшли.

Слава Богу, у нас не було смертей. Було відношення жорстке саме до нашої громади – жорстоке побиття. Було залучення таких сил, з якими неможливо, щоб співпрацювали наші правоохоронці. Залучили те, що називалося «Антимайдан», тобто це угруповання, які були близькі до промислових, кримінальних структур саме наших, запорізьких, охоронні структури. Був долучений адмінресурс – багато людей, що в службах зовсім не правоохоронних, але були там в якості тих же самих тітушок. Бо боялись великих погромів, що знищимо місто. Залучили, машину запустили, і втратили мабуть контроль теж. Десь так, бо були приголомшені, коли це перейшло в більш активну, «київську фазу» з шинами – на нашому, запорізькому Майдані. То був просто переляк, я так зрозумів, і паніка саме серед провладних структур.

Дуже запам’яталося, що побили дитину моєї однокласниці. З людиною до Майдану майже втратили зв’язок, так перетиналися. І коли вийшли ці люди, поруч стали – а вони не займалися політикою, таким активним життям взагалі – і тут побили дитину цієї моєї подруги. І тут я таку відповідальність відчув. Ось саме тоді багато людей відчули відповідальність, що вивели і не змогли їх захистити. Це було найважче таке відчуття.

На наступний день було саме цікаве. У Запоріжжі самоорганізація була на висоті. Зорганізувалися юристи. Активісти шукали, хто вліз у цю халепу, щодо кого почалися переслідування. Готували списки, знали де, що, які суди контролювати. Запоріжжя почало захищати своїх мешканців. І для мене було одним із найбільших моментів – Запоріжжя вийшло знову, воно згуртувалося і вийшло знову. Воно мало обличчя своє, воно не перелякалося, не залягло на дно, не поховалося, а вийшло. Це саме і врятувало нас.

Володимир Москаленко, журналіст, ветеран війни на Донбасі

26-го це була неділя, це був один із найбільших за кількістю людей Майдан, власне, коли там відбувся так званий «штурм». Наскільки він був штурмом, важко сказати. Йшли кидання світло-шумових гранат, застосування газових, назвемо їх так. До цього ж все було відносно спокійно. Стояли і стояли, та стояли.

Володимир Москаленко
Володимир Москаленко

Це був період, коли аналогічні події відбулися, здається, в Дніпропетровську, Харкові. Я так собі розумію, що на той момент було прийнято рішення. Ніхто не знав, що робити далі і до чого воно все буде йти, остаточно рішення про зачистку ні київського, центрального, ні місцевих, регіональних не було в масштабі всієї країни. Ось вирішила показати силу тодішня влада в кількох містах – Дніпро, тоді Дніпропетровськ, Харків і Запоріжжя.

У нас зранку передумов особливих не було того, що буде силовий розгін. Десь у другій частині дня, мені здається, вже почали – це потім воно повідкривалося – почали заводити туди людей до зали (в будівлі Запорізької ОДА – ред.), там вони сиділи, вичікували вечора. Хто тільки не був… Я сам особисто бачив, як ми поверталися 26-го, як з тильного боку, з боку площі Профспілок (будівля ОДА має два входи – один зі боку площі Фестивальної, що примикає до центрального проспекту міста, де і збирався місцевий Майдан, та вхід із боку площі Профспілок – ред.) якісь люди незрозумілі заносили держаки від лопат, дерев’яні такі палиці. Вони заносили їх у приміщення обладміністрації. Ніхто нічого не знав і 100% не очікував, що буде воно саме в такій формі.

Було тоді ввечері досить спонтанно прийнято рішення про те, що люди залишаються вперше там, на площі перед обладміністрацією. Вже почали імпровізований табір якийсь розгортати, палити в бочках якісь дрова. Одним словом, типу, залишаємося на ніч, може намети там поставимо і таке інше. Повна копія початку київського Майдану. І знана маса людей розійшлась на той момент. Залишалось не так багато людей на площі. Я і сам там не був увечері – планував повернутися десь ближче до півночі. І вже потім, коли почала надходити інформація, стало зрозуміло, що туди просто так не доберешся і сенсу не було їхати тому, що вже всім було відомо, що розігнали, розтрощили конструкції, що там були. І доїхати було проблематично тому, що перекриті вулиці, і транспорт якось дивно ходив, за дивними схемами – просто так без машини доїхати було нереально.

На той момент вже були ухвалені, так звані, закони 16 січня, які обмежували певним чином свободи, регламентували, що вдягати, що носити. Хочу сказати, що я на той момент не належав до жодної політичної сили. Власне кажучи, їх там на Майдані і було… Якщо чесно, з політичних сил і партій були присутні в першу чергу, «Батьківщина», «Свобода», і потім «Удар». Три ці політичні структури були там присутні, хоча треба пам’ятати той період – говорили, «Майдан без політики», і політичні партії то виносили свою символіку, то прибирали, виходили без неї, але активну участь брали.

І історія з олівцем достатньо спонтанно виникла. Я ж не мав амбіцій закликати всіх під своє ім’я. Ми списалися з Ігорем Артюшенком, який нині народний депутат – він тоді був один із лідерів запорізького Майдану. Списалися поштою електронною – одним словом, зв’язалися. У мне виникла ідея запросити людей з огляду на існування достатньо жорстких законів 16 січня. Я був більш, ніж переконаний, що їх можуть застосувати. Це був такий елемент гумору, сарказму – це непрямий заклик, що нічого не пришиєш, що заклик до громадської непокори чи ще чогось. Виникла ідея з пошуками олівця – і ми йдемо шукаємо олівець.Потім хлопці, половини яких я не знаю і до сьогодні, почали розганяти це в соцмережах. Сергій Андрух (запорізький дизайнер – ред.) намалював такий плакатик невеличкий, який потім також пішов у соціальних мережах, локальних наших «пабликах» як запрошення.

І мені, і Ігорю здавалось, бо це наша спільна думка: вийти страшно, а не вийти ганебно. Саме на наступний день після розгону Майдану, коли багато хто був розгублений. Там окремо треба сказати про всю решту лідерів тодішніх публічних акцій – вони кудись ділись, десь переховувалися. Вважали, що їм щось загрожує, що історія з Ігорем потім і підтверджувала, бо його в той же день увечері, коли ми розійшлися 27-го, затримали, а потім взяли під домашній арешт.

Власне, заради того, щоб показати, що злякались, але сидіти і не продовжувати далі свою боротьбу не збираємося. Потім, бо все швидко мінялось, воно почало трансформуватися в більш широкі якісь форми. Потім почали долучатися політичні сили, які були на той час – вони подавали заявки (на проведення акції – ред.). Пошуки олівця тривали, власне кажучи, до самої втечі Януковича.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG