Про талановитого українського журналіста й письменника Анатоля Калиновського (Галана) (1901–1987), Ігор Качуровський сказав: «розпорошений, розпарцельований на десятки псевдонімів автор ризикує не здобути тієї слави, на яку він як письменник заслуговує. Саме таке сталося із Галаном…»
Відомий літературознавець зарахував Анатоля Галана до числа п’ятьох-шістьох найбільш читабельних прозаїків української еміграції, відзначивши легкість викладу та досконалість сюжетних конструкцій.
Про Галана, окрім Качуровського, писали такі відомі українські письменники і літературознавці діаспори як Юрій Тис та Дмитро Нитченко. У доробку Анатоля Галана варто виокремити «Будні совєтського журналіста», «Невигадане», «Розмови з минулим», «З минулих днів». Усі вони вийшли друком у Буенос-Айресі.
То що ж собою являла ця постать? Відразу зазначимо, що до сумнозвісного Ярослава Галана ця людина не мала жодного стосунку. У передмові до збірника оповідань Анатоля Галана «З минулих днів», видавець Юліян Середяк писав про це зі слів письменника: «Мій псевдонім «Галан» постав з того, що я в молодих літах симпатизував одній дівчині, і вона називалася Галина. Коли я зачав писати, хотів підібрати собі псевдонім, щоб не присікалися до мого родинного прізвища Калиновський. Тому взяв я з ймення Галини перші три букви (ГАЛ), а з мого ймення Анатолій – дві (АН), і так «народився» Галан».
Відтворити біографічні дані нашого героя не так-то й легко. Відразу зауважимо, що писати свою автобіографію за кордоном він відмовився, щоб не наражати на переслідування рідню, яка залишилася в СРСР.
Що відомо?
Народився Анатолій Васильович Калиновський 22 серпня 1901 року на Чернігівщині в селі Земляна Глухівського повіту (нині входить до Березівської сільської територіальної громади Шосткінського району Сумської області) в родині священника. У спогадах Анатоль Галан згадував про неї побіжно, жодного разу не назвавши імен та місця проживання родичів.
Середню освіту майбутній письменник отримав у Новгород-Сіверській духовній семінарії, навчався і в Чернігівській семінарії, але до вищого навчального закладу – Ніжинського інституту народної освіти його не прийняли… через соціальне походження.
Юнак подався до Харкова, працював в редакціях коректором, у 1929 років закінчив заочно Ніжинський ІНО. Це відкрило йому шлях до роботи журналістом і зрештою дало можливість реалізувати мрію – стати письменником. У передмові до збірника «Невигадане» Юрій Тис зауважив, що «Галан знає життя, є добрим спостерігачем, він є тим, чим мріяв стати від дитини: письменником – учителем».
Перші дві книжки молодого літератора побачили світ ще в радянській Україні. Твори цього автора безсумнівно свідчать про неабиякий літературний талант. Ігор Качуровський слушно відзначив притаманні ознаки його хисту: «легке перо», здатність писати «просто й невимушено», «ясний і прозорий стиль», «вміння побудувати сюжетний каркас оповідання…»
Все це забезпечувало «широкочитабельність» творів Анатоля Галана. Утім, ці риси повною мірою проявилися уже в закордонних збірках, бо в Україні він мав репутацію освіченого й талановитого журналіста, яким дорожили редактори й залюбки брали на роботу.
Галанові довелося чимало помандрувати Україною, рятуючись від нав’язливої уваги чекістів (співробітників ОГПУ та НКВД): «Дамоклів меч повільно наближався до моєї голови», – писав Галан. Зрештою, він «вийняв довголежалий диплом» і помандрував у Середню Азію, пішов працювати шкільним учителем у Фрунзе (тодішня назва столиці Киргизії – Бішкеку). Таким чином, хоча письменника нібито й оминув сталінський терор, але він добре знав про ці чорні сторінки української історії.
Перед початком Другої світової війни Галан повернувся в Україну, а в часи нацистської окупації СРСР вирушив на захід. У опрацьованій нами літературі бракує конкретної інформації про цей період в його житті, але в оповіданні «Поклик любови» привертають увагу рядки про «великий ісход»: «Їдуть на конях, на велосипедах, ідуть пішки, а ззаду – примара шибениці, пропагандивний гавкіт: «Ми вас знайдемо й на дні моря!»
Із листів до Нитченка видно, що на шляху до Арґентини Галан мешкав у таборах для Displaced Persons (для переміщених осіб – ред.), спочатку в місті Форст на сході Німеччини, потім в Ландеку на заході Австрії.
Ганна Черінь згадувала, що якийсь час Анатоль Галан працював в українському видавництві «Голос» у Берліні. Тут чи не вперше проявився його талант гумориста й сатирика: журналіст запропонував випускати стіннівку під назвою «Марабу». Гуморески, жарти, дотепи давали хоч якусь розраду працівникам. Згодом серед діаспорної української спільноти Галан здобув славу чи не найпершого гумориста.
Сім років прожив Галан (Калиновський) в Південній Америці, а потім з родиною перебрався до США.
Письменник відзначив: «Порівнювати Арґентину з Америкою можна так само, як небо і землю». Хоча в обох країнах він працював робітником, у нього вистачало коштів, часу і, найголовніше, натхнення для літературної творчості: всього за життя письменника вийшло друком понад 20 книг.
У Сполучених Штатах Анатоль Галан мешкав із родиною у місті Рочестері (на півночі штату Нью-Йорк, де, можливо, й нині проживають його нащадки). Помер Анаталій Калиновський 3 жовтня 1987 року.
Літературний спадок
Головним об’єктом духовного, інтелектуального й культурного інтересу для письменника упродовж усього його життя була Україна і українці.
Варто відзначити різножанровість доробку і тематичне розмаїття письменницького пера Анаталя Галана: гостра сатира, і гуморески, сюжети із власного життя вдало поєднуються з нарисами про людей, з якими автора зводила доля, цікаві замальовки про побут табору переміщених осіб в Німеччині, українських емігрантів в Америці, але все ж таки домінують спостереження щодо радянського повсякдення.
Письменник спромігся на достовірне, переконливе узагальнення дійсності країни «перемігшого соціалізму». За політичним життям СРСР, економічними та культурними досягненнями чи невдачами України він стежив до середини 80-х рр. ХХ ст. Висновки його були невтішні: «Все лишається без змін» (таку назву отримало його невелике оповідання, вміщене у збірнику, виданому вже по смерті автора).
У листі до Дмитра Нитченка від 4 лютого 1968 року Галан писав: «Цього року сповниться 25 літ, як я, та, мабуть і ти залишили Україну. Ніколи ми її не забудемо і не відречемося, але хай мені Бог простить, я щасливий, що не проробляю «Історії партії», не повторюю, як попка, в старших класах школи: «Основа пролетарського гуманізму міститься в словах Горького: якщо ворог не здається, то його знищують». Теж мені гуманізм! Америка добра тим, що тут до тебе нікому нема діла. Не роби злочинів, і ніхто не замахнеться пальцем на твою особу. Спи спокійно, пиши, що хочеш».
Подібні настрої домінували у тогочасному середовищі представників української інтелігенції, яким вдалося втекти з «соціалістичного раю», спочатку до Німеччини, потім в Західну Європу, а далі – за океан – до країн Північної та Південної Америки.
Згідно з даними, наведеними Качуровським, наприкінці 1945- на початку 1946 років, незважаючи на зусилля так званих радянських комісій з репатріації, викрадення людей, здійснювані агентами «СМЕРШу» (підрозділу контррозвідки Народного комісаріату оборони СРСР, який назвали скоротивши словосполучення «смерть шпигунам» – ред.), та інші форми протидії і залякування – на Заході залишилося близько 400 тисяч українців.
Щоправда, сучасні історики називають вдвічі меншу кількість – близько 200 тисяч біженців, але й ці дані свідчать про свідоме небажання багатьох людей жити в СРСР.
Мистецькі здобутки представників української діаспори, особливо, твори художньої літератури теж перебували під суворою забороною в Радянській Україні. Але закордоном їх читали.
Наклад творів Галана досягав зазвичай 1000 примірників, вони знаходили своїх читачів, хоча й не відразу. Хочеться принагідно висловити побажання щодо нагальної потреби видати принаймні вибране із чималенького доробку цього автора. Бо спадщина його цікава не лише як історико-літературне явище.
«Хам» і «какая разница»
Ознайомившись із змістом збірників оповідань, спогадами, віршованої повісті «Хам», яку сам Анатоль Галан вважав своїм кращим творінням , починаєш усвідомлювати, що цей доробок є цінним джерелом для глибшого розуміння багатьох явищ і процесів, що відбувалися в СРСР, залишили глибокий слід в світогляді, поведінці, культурі мільйонів людей, й далеко не зжиті й донині, бо їхній досвід відтворюється в наступних поколіннях.
Чого тільки варта відповідь пересічної продавчині в київській українській книгарні американському «інтуристові», до речі, ще й члену компартії США, який поцікавився, чому в крамниці бракує україномовної літератури: «А какая разница! В Кієві всє говорят па-рускі!»
Цю гумореску було вміщено в календарі-альманасі «Мітла» на 1966 рік.
Ми не впевнені, що Юхим Ковінька – один із численних псевдонімів Анатоля Галана, але зміст і стиль дуже схожі.
Міжвоєнну радянську історію Галан ділив на два періоди: вододілом стали розкуркулення, колективізація, процес «Спілки визволення України». Відмова від непу, згортання українізації й посилення репресивних заходів до практично всіх верств населення завершилися Голодомором. Як житель Харкова Галан щодня бачив жебраків, нещасних, конаючих людей, трупи на вулицях, але як радянський журналіст мусив писати зовсім інше.
Це викликало розпач: вперше побачивши, як проходило розкуркулення, публіцист, повернувшись із відрядження, по-чорному напився… Це був «початок жаху». Знову ж таки досить актуально звучать його звинувачення сталінській владі: «Дехто забув, «подарував» режимові події 30-их років. Але кожен, хто має крихітку душі, не забуде їх ніколи. Не забуде висохлих, дитячих тіл, тих ходячих людських трупів із набряклими ногами, мертвотного, приреченого, байдужого спокою в оселях. Москва карала Україну за непослух мільйонами засуджених на повільне, без права скарги і просьби на порятунок, знищення».
Події 1932–1933 років, самогубства Миколи Скрипника й Миколи Хвильового, розгортання репресій боляче зачепили дуже багатьох представників інтелігенції. Вважаємо, що ця тема в творчості Галана посідає особливо важливе місце й заслуговує на спеціальне дослідження. Але очевидно, що як журналіст і письменник Галан завжди робив наголос на всьому населенні України, чітко визначивши ворога своєї Батьківщини в образі Москви.
Калиновський, звільнившись із штату редакції впливової щоденної газети, влаштувався кореспондентом лісового журналу, деякий час працював у харківському бібколекторі, згодом у багатьох районних виданнях. Під час цих вимушених перемін множилися враження, накопичувався досвід, глибшало розуміння ситуації, у численних відрядженнях практично по всій радянській Україні допитливому й доброзичливому журналістові траплялося чимало цікавих людей. Хоча реалії доби не схиляли співрозмовників до особливої відвертості, але якісь життєві історії, побутові факти фіксувалися в пам’яті чи блокнотах і лягли в основу його літературної творчості уже в діаспорі.
Героями коротких, зазвичай по декілька сторінок, оповідань, ставали люди різних націй, віруючі й атеїсти, представники трудящих, як тоді прийнято було ділити, класів і навпаки, інтелігентні постаті й не зовсім, навіть кримінальні злочинці. Автор прагнув усіх зрозуміти, і, здається, щиро ненавидів лише кремлівську верхівку, співробітників ОГПУ-НКВД та сексотів (донощиків) різних рівнів.
У збірниках оповідань представники «диктатури пролетаріату» трактуються насамперед як людські істоти. Спостерігаючи за умовами праці й бажаннями працівників на різних виробництвах, письменник прийшов до висновку: робітник прагне «втекти до дідька від ударництва (пізніше – стахановщини) та відпочити в близькому колі родини…», а його змушували працювати понаднормово, безоплатно, брати підвищені соціалістичні зобов’язання і т. п.
На знаменитому «Тракторобуді» журналіст даремно шукав «на обличчях робітників ентузіазму»: «Патосом робітники не горіли, бо поезія – одне, а життєва проза – інше. Робітник дбає, щоб чогось не попсувати, бо за це карають. Робітник зосереджений і мовчазний. Нишком він позирає на цехового годинника й хоче, щоб скорше скінчився день» . Цей останній штрих демонструє не тільки ступінь «трудового ентузіазму», але й свідчить про злиденність працюючих: годинників вони не мали.
Ще важчим було становище робітників радгоспів. Автор влучно називає ці сільськогосподарські радянські підприємства «рабгоспами». Відзначивши, що об’їздив десятки подібних об’єктів, він запевняв, що вони скопійовані з поміщицьких «економій», але значно гірші, бо робітникам майже неможливо було звільнитися з роботи: існувало багато засобів насильно утримати робочу силу. Місце поміщика в радгоспі належало директору.
Сюжет отримав продовження в оповіданні під назвою «Директор». Колишній в’язень ГУЛАГу пішов проситися на роботу до двоюрідного брата – «директора великого степового радгоспу». Огидні звички родича, якими той безсоромно хизувався, змусили відмовитися від наміру і з гіркотою констатувати, що це «новий тип паразита на тілі народу, усевладний і непомильний, бо його призначила партія».
Якими б не були важкими побутові умови людей, але складається враження, що це не головне в їх глибокому розчаруванні діями влади. Партійно-радянська номенклатура, яка з високих трибун говорила одне, а чинила прямо протилежне, багато посприяла дискредитації «високих ідеалів комунізму».
У цьому переконався на власному досвіді сам автор, коли в редакції йому дали санаторну путівку до Криму. На півострові йому сподобалося, а ось сусіди по санаторію – не надто. Річ у тім, що це були партійно-радянські чиновники середнього рівня, переважно з Москви. Журналіста вважали за «свого» й відверто пліткували при ньому. Навівши декілька конкретних прикладів подібних балачок, він зробив висновок: «Питання заробітку, вигідних відряджень, гарних випадкових жінок і бенкетів – ось і все коло зацікавлень новітньої аристократії».
«Курортні партійці» були байдужими до державних проблем і потреб людей: «Народ для них лише сіра маса, щось на зразок угноєння для квітів життя членів компартії!». При цьому автор зробив виняток для української номенклатури: «Хай мені буде даровано дивний «патріотизм», але мені здавалося, що українські комуністи – кращі». Підстави для такої оцінки вимагають окремої розмови…
Галан звернув увагу й на злиденне становище, в якому перебували корінні жителі Криму – татари: одягнуті в якесь «неймовірне дрантя», вони жебрали шматок хліба у відпочиваючих.
Кому співчував і кого ненавидів?
Інші характерні явища радянського повсякдення теж знайшли документальний відбиток у творах письменника. Низька заробітна плата, брак найнеобхідніших речей, житла, убогість побуту змушувала людей вдаватися до негідних вчинків не тільки в моральному плані, але й таких, що підпадали під кримінальну відповідальність.
Вагітна жінка заявила в міліцію, що батько її дитини – лікар і повинен платити їй аліменти. Виявилося, що це наклеп. Коли цю «претендентку на аліменти» викрили, то вона пояснила свій вчинок просто: разом із справжнім батьком, який бідний – «заробляє всього тридцять рублів на місяць», вони вирішили: «нехай лікар допоможе нам виростити нашого сина», бо він, на їхню думку, був заможним.
Саме в ті часи повного дефіциту буйним цвітом розквітла корупція на побутовому рівні. Героїня ще одного з оповідань Анатоля Галана із власного гіркого досвіду «знає твердо: нічого в Совєтському Союзі задарма не робиться».
Аморальність вчинків, брутальність, жорстокість, що межує із садизмом, пошук у всьому матеріальної вигоди зустрічаються у багатьох творах Галана, та й чи могло бути інакше в країні, де «Хам, як лицар-переможець, / Сидить на білому коні». Негативні й асоціальні форми поведінки, жадібність, жлобство, хамство, абсолютне зневаження людської гідності ретранслювалися у стратегіях виживання подальших поколінь.
Показовим у цьому є сенсі є розчарування героя оповідання «Homo sovieticus» Сергія Дарчука. Молодий українець, що отримав вищу освіту у США, випадково зустрівся зі своїм однокласником Льовою Гордоном у Нью-Йорку. В роки нацистської окупації його врятувала від неминучої смерті українська жінка, згодом він одружився з її донькою, подружжя перебралося до Америки. Між земляками встановилися приязні стосунки, і дружина Льови вирішила з далекої Батьківщини «викликати» свою добру знайому, молоду красуню Тамару, щоб познайомити з неодруженим Сергієм. Молоді люди начебто покохали одне одного: справа йшла до вінчання. Щоправда, Тамара не цікавилася духовними проблемами: «Нема в мене сили на боротьбу за так звані вищі ідеали, […] що ти хочеш від слабих жінок, які звикли стояти в безконечних чергах і дякують за те, коли їм що-небудь дадуть». Сергій їй співчував: «… Зміниться багато поколінь, аж поки відійде в небуття комуністичне нашарування, доти повернуться знеславлені гарні традиції слов’янських гуманних народів», – розмірковував він. Утім, ідеали й кохання – це одне, а реальне багатство – зовсім інше: Тамара, трохи поживши в Америці, швиденько знайшла собі мільйонера й відправилася з ним до Швейцарії. Соромно за цей вчинок було дружині Льови Гордона.
Однак часто радянські люди, що йшли на правопорушення, викликали співчуття у автора: дівчина, котра зробила собі фальшиві документи, щоб поступити до вподобаного інституту, бо була для радянської влади «клясово чужа особа»; чоловік, який, рятуючись від переслідувань тієї ж влади, змушений був вдавати із себе глухонімого – це не злочинці, а жертви системи, яка насамперед націлена на виявлення «ворогів». Причому ознаки цієї згубної для мільйонів людей політики проявлялися пропорційно «успіхам» соціалістичного будівництва й досягли апогею в 1937 році.
Мета тієї політики була у тому, щоб залякати всіх – від маршалів і наркомів до пересічних громадян. Героїню оповідання «Страх» – талановиту лікарку-хірурга так залякали викликами на допити, що в неї почали тремтіти руки: під час операції помер пацієнт. Провину за цю смерть жінка взяла на себе й прийняла смертельну дозу морфію.
Зовсім по-іншому – без симпатії й співчуття зображує Галан підручних чекістів, таких як герої оповідань «Тіломеханік» та «Донька Юди». «Тіломеханік» – це прізвисько вдень цілком пристойного керівника одного з районних підприємств, а вночі – добровільного ката у відділенні місцевого НКВД, який витонченими тортурами вибивав у заарештованих необхідні покази.
«Донькою Юди» письменник назвав сексотку Юлію Рачинську. Завербувати в секретні співробітники ОГПУ дівчину виявилося легко: бо юній комсомолці «хотілося «вийти в люди», вирізнитися з-поміж сірої маси, бути героїнею. І хотілося, як кожній дівчині в її віці, мати гарний одяг, гарне взуття, парфуми славнозвісної фірми «Коті» й інші речі, що прикрашують молодість». Рачинська дійсно отримувала від чекістів щедру плату й досягла матеріального добробуту, але якою ціною: за роки її служби 13-ть, виданих нею людей, розстріляли, 79 – відправили до таборів ГУЛАГу. Серед жертв виявилася й донька стукачки.
Ці зловісні фігури, на думку автора, заслуговують на смерть за свої злочини – повідомленням про страту й самогубство закінчуються оповідання. Але, очевидно, й сам Галан, і читачі добре усвідомлювали, що розплата за скоєне наступає не так швидко й неминуче. Багато явних та секретних співробітників ВЧК–ГПУ–НКВД доживали віку в теплі й добрі, користувалися пільгами й охоче розповідали підростаючому поколінню про свої «подвиги».
Головна ідея, на нашу думку, цих та інших оповідань, де діють схожі «герої», полягає не тільки в тому, щоб викликати зневагу й огиду до подібних представників та захисників «диктатури пролетаріату», але сформувати потребу боротьби проти системи, яка породжує «тіломеханіків», й розуміння, що альтернатива їй тільки одна – свобода й демократія, а для українців – ще й національна держава, держава суспільного добробуту як одна з сучасних моделей правової держави.
Ради цього писав, і на зароблені важкою працею долари видавав, свої оповідання окремими збірками Анатоль Галан. Його книжки побачили світ у другій половині ХХ століття, але гуманістичні ідеали, які він проповідував, анітрохи не втратили своєї актуальності й нині. Його творчість може стати автентичним джерелом знань про життя в СРСР, а соковита мова, яскраві образи, гумор і сатира цього автора подарують читачеві багато приємних хвилин.
Світлана Іваницька – доктор історичних наук, доцент
Тамара Демченко – кандидат історичних наук, доцент
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
