«Українців треба підтримувати і в них вірити, а ми все зробимо для перемоги» – призерка Європейських ігор Пономаренко

Новий олімпійський вид спорту підкорено. На Олімпіаді в Парижі у 2024 році у офіційній програмі змагань дебютує брейкінг. Потрапити на Ігри має всі шанси і українські представники. Уже двічі в цьому році на п'єдестал континентальних турнірів підіймалася Анна Пономаренко, b.girl «Stefani». Вона виграла срібні нагороди на чемпіонаті Європи і на ІІІ Європейських іграх, які завершилися у Польщі.

Про принципову позицію щодо виступів за Україну і повернення російських та білоруських спортсменів, про свій важкий шлях до визнання, а також травму, яка могла перекреслити усе спортивне майбутнє Анна Пономаренко розповіла Радіо Свобода.

– Коли їхала на Ігри, то дуже хотіла перемогти, хоча майже не вірила, що у мене взагалі буде нагорода. Бо я знала, хто мої суперниці. Я вже їм неодноразово програвала, тому не сподівалася ні на що. Головна мета була показати свій максимум.

А коли вже була в фіналі, то навпаки з’явилася впевненість, що «золото» буде моє, я можу переграти цю дівчинку. І відверто програвати у фіналі болючіше, ніж вилітати десь в 1/8 фіналу. Але я дуже рада срібній нагороді. Бо кожна медаль важлива.

– Ви на Європейських іграх закрили свій гештальт. Нарешті змогли подолати литовську b-girl Niky. У вас всі зустрічі завершувалися її перемогою, наче «пороблено». Чому вона була для вас такою «непрохідною»?

– Вона дуже сильна, робить круті силові елементи. І головне – їй усього 16 років. Тому для суддів її виступи завжди сприймаються на «вау».

Коли дитина робить якісь круті силові елементи, це захоплює. Потім виходить тридцятирічна спортсменка і виконує такі ж елементи, але отримує нижчі бали. Бо крутіше буде вважатися дитина. Так завжди.

Крім того, я люблю якісь стильові елементи й завжди роблю її проти неї. Але проблема в тому, що і вона їх вміє робити і їй вони підкорюються навіть краще. Я готувалася до Європейських ігор і розуміла, що скоріше всього ми знову стикнемося. Я вирішила, що виграю у неї своєю музичністю та танцювальністю, не буде робити ставки на силові елементи. Ми йшли дуже близько, пліч-о-пліч, але мені вдалося переграти.

– Чи реально в брейкингу прораховувати якусь стратегію перед батлами?

– Звичайно. Не всі це роблять, але у мене стратегія є.

Ще до стартів я вже за рейтингом розумію, хто може мені потрапитися в батли. Тобто до інформації о моїй сітці, я вже на 70% знаю, що буду робити. А вже коли з’являється сітка, то дивлюся у кого з суперників, які сильні сторони, що можу протиставити, якісь заготовки роблю. Звичайно, що більшість виступів – це фристайл, але мінімальна підготовка якась є.

Українка зупинилася за крок до олімпійської ліцензії

Про Олімпіаду і медалі мріяла з дитинства

– Брейк-данс завжди асоціювався з вулицями, свободою, самовираженням. Зараз це олімпійський вид спорту, тобто є регламент, категорії оцінювання, якісь обмеження. Для вас ці межі зручні?

– Я ніколи не ставилася до брейкінгу, як просто до культури. Коли ми починали, то в моєму оточенні були хлопці та дівчата, які вивчали історію хіп-хопу, дивилися купу фільмів і хотіли бути в «тусі».

Для мене – це з самого початку був спорт. Я знала, якщо я займаюся, то маю їздити на змагання, бути найкращою, перемагати. Тобто для мене в брейкінгу нічого не змінилося, тільки відкрилося більше можливостей – бо це світові турніри й Олімпіада.

– Оцінювання в брейкінгу об'єктивне?

– Мені здається, що це взагалі неможливо. Усі танцюють по-різному. У кожного свій стиль, своє бачення. І це дуже важко оцінювати. У них є критерії, є відсотки, але зазвичай, якщо тебе стиль цього спортсмена зачепив, то ти будеш його оцінювати вище, попри всі критерії. Ми з цим стикалися вже неодноразово.

Дуже багато кажуть про те, що треба змінювати систему оцінювання. Вони постійно намагаються вдосконалювати її, але поки серйозних змін в цьому не бачу. Єдине, у нас тепер 9 суддів, а не три – і це трохи додає об'єктивності, мені здається.

– Через те, що брейкінг став офіційним олімпійським видом спорту, у вас збільшилася кількість обов'язкових турнірів. Раніше ви могли самі обирати змагання, на які хочете їхати. Зараз є вимоги. Як вам новий графік?

– Важко. Організатори поки самі не зрозуміли, як все побудувати, щоб у нас був чіткий сезон.

За останні чотири місяці у нас відбулося 5 великих стартів. Ти фізично не можеш виходити на свій пік, бо ти постійно тренуєшся в одному ритмі, щоб бути завжди готовим. Зараз – у нас щомісяця 1-2 турніри. Я не можу взяти відпочинок. І це складно. Якби були чіткі графіки, то всім було б легше.

Позитивно, що я пройшла вже на Olympic Qualifier Series (відбір, де розіграють сім путівок на Олімпійські ігри в Парижі у 2024 році – ред.)

Я вже знаю, що на всіх рейтингових змаганнях мені виступати не треба. Попереду один світовий турнір, де переможець також отримає олімпійську ліцензію. Хочу там виступити, а далі – вже всі змагання будуть в наступному році.

Уже тепер можу більш професійно планувати свою підготовку, щоб був час і відпочити, і відновитися, і навпаки щільніше тренуватися, і правильно розвести усі турніри, тобто, як це роблять професійні спортсмени в інших олімпійських видах.

Зараз у представників брейкінгу по кілька турнірів на місяць. Кажуть, важко втримати такий графік

– Збірна з України з брейкінгу не має масажистів, лікарів, психологів. Усе тримається на азарті конкретного кола людей. Важко змагатися в такому режимі проти збірних, у кого все є?

– Приїжджає збірна Китаю, а у них там – 10 масажистів, купа тренерів. І спортсмени можуть вивчати різні стилі, бо всі коучі з різних країн з різним підходом і це прямо «вау».

Ми постійно говоримо про це, що нам треба теж реабілітологи, масажисти, бо самостійно ми це забезпечити не можемо. Але ми розуміємо, що у нас в країні війна, не до цього зараз.

Вважаю, якщо у тебе є ціль, то її можна досягнути без можливості оточити себе тренерами з голови до ніг. Хто хоче, той просто бере і робить.

– В Україні, крім вас є ще дві b.girls, які борються за олімпійську ліцензію. Killa Kim та Kate. Наскільки у вас серйозна конкуренція?

– У нас немає боротьби за місця. Звичайно, що кожна хоче на Олімпіаду і це нормально. Поїхати можуть тільки двоє, тому хтось з нас буде без путівки. Але у нас немає боротьби – по головах. Ні. Ми приблизно одного рівня брейкінгу. Кожна має шанс. Я знаючи, що мені вже не треба виступати на рейтингових турнірах, бо є квиток на кваліфікацію, віддала цю можливість Killa Kim. Можливо, якби у нас була токсична конкуренція, то я б навпаки туди поїхала, щоб ніхто з України більше не потрапив. Але це не про мене. Якщо я можу допомогти своїй збірній, то чому б ні?

Можливий параліч і тренування до сьомого місяця вагітності

– У вас був момент, коли ви стояли перед вибором: або операція і жодного брейкінгу, або не робити хірургічного втручання і можуть бути у майбутньому параліч верхньої частини тіла…

– Так. Були проблеми зі спиною і грижами. Операції не було. Я прийняла рішення, що не буду оперуватися і сама зможу впоратися з цією ситуацією. Так і сталося. Я просто завжди займалася спортом – з 5-6 років професійно. І я не уявляла, як можна завершити кар’єру, коли ти робиш це все своє життя. Що тоді далі? Скоріше, я боялася, що вже ні до чого не буде такого захоплення і не зможу нічого полюбити. Раз, і все завершилося. Тому вирішила ризикнути – не оперуватися. Вірила в себе, свої сили та тіло.

Був вибір - або операція і завершити професійну кар'єру, або танцювати далі і ризикувати здоров'ям

– Ще один момент, коли ви могли припинити виступати, хоча і на деякий час – вагітність. Але і це вас не зупинило…

– Я виступала на останньому турнірі, коли у мене вже був сьомий місяць вагітності. Потім ще якийсь час тренувалася і зрозуміла, що саме відпрацювання елементів треба поставити на паузу. Займалася більше силовою підготовкою. Думала, що народжу і одразу повернуся до тренувань.

Виграла свою першу нагороду після народження донечки, коли їй було два місяці. Ще суперницею була дівчинка з Росії, що для мене взагалі було принциповим.

– Зараз вашій Мілані 7 місяців, а у вас вже дві срібні нагороди – з чемпіонату Європи та Європейських ігор. Де ви берете сили?

– По-перше, люблю те, що роблю. По-друге, зараз дитина дуже мотивує. У тебе реально з’являється сенс – для кого ти це робиш. Донечка хоча і маленька, зараз не розуміє нічого, але коли підросте, я впевнена, що вона буде дуже горда за свою маму.

Тато був проти брейкінгу, з ним домовлявся перший тренер

– Ви казали, що з дитинства займалися різним спортом. Коли з’явився саме брейкінг?

– Я займалася 10 років народними танцями, 5 років шорт-треком і ще спортивним туризмом. У мене був дуже насичений графік (сміється). І в дев'ятому класі відбувся переламний момент. Батьки мене готували до Академії культури за спеціальністю «народну хореографію», в шорт-треці тренери хотіли, щоб я йшла в спортивний коледж і займалася вже професійно, бо на мене були сподівання в спортивному майбутньому. І от запитують у мене батьки: шорт-трек чи народна хореографія. А я розумію, що мені подобається брейкінг і хочу займатися саме ним.

Я на той момент уже рік тихесенько займалася брейк-дансом. Тато не дозволяв, бо не розумів, що це. Крім того, він вважав, що в народну хореографію було вже багато вкладено і часу, і сил, і грошей. А мені уже не подобалося це – якось і нецікаво, і несучасно.

Але батькам не казала про брейкінг до останнього, поки їм не зателефонували з гуртка і не запитали: «А ви коли костюми завезете?». А батьки нічого не розуміють, чому вони мають віддавати мої костюми, якщо я ж на народну хореографію ходжу днями і ночами (сміється). Треба було зізнаватися, що вже рік прогулюю заняття там і ходжу на брейкданс. Ой, тато злий був.

Родина спортсменки залишається в Харкові

Я випадково познайомилася зі своїм майбутнім тренером Сергієм Ярмаком, він же b.boy Serj. Він побачив мене, коли я виступала на вуличному чемпіонаті. Підійшов, сказав, що брейкінгом теж потрібном займатися професійно, а не просто танцювати на вулицях. Мовляв, у нього є школа, він запрошує на заняття. Я йому пояснила, що мені це цікаво і я хотіла б вчитися, але батько у мене нічого не знає про брейкінг і він точно буде проти. А Сергій впевнено заявив: «Приїду і поговорю із ним».

Приїхав до нас тренер і вони з татом розмовляли в окремій кімнаті 2 години, я ходила по коридору, гризла нігті й не знала, що робити. Батько вийшов з фразою: «Будуть гарні оцінки в школі, то займайся». І з цього почався мій професійний шлях в брейкінгу. А Сергій Ярмак – мій другий батько. Він зробив мою долю в брейкінгу.

– Як зараз тато ставиться до брейкінгу?

– Він ніколи не казав, що радий, що я обрала брейкінг, що не помилилася. Вітав з перемогами, підтримував. Але такого захоплення від цього я не чула.

А тут же були Європейські ігри, їх показували на українському телебаченні. Мій тато – фанат футболу. Він дивився гру нашої збірної, а потім були мої змагання. І він до другої ночі дивився мій турнір. Потім телефонував, казав, що гордий за мене, що вразив виступ, а потім ще й моє інтерв’ю його розчулило, що він неймовірно пишається. Це були такі емоції. Я ніколи такого не чула від нього. Я зараз розумію, наскільки він гордий за мене.

– Ви самі з Харкова, але вже давно живете в Англії. Стежите за подіями, які відбуваються вдома?

– Звичайно. У мене там вся родина, я тільки бабусю змогла перевезти до себе. Батьки постійно розповідають, що там коїться. Морально складно.

Вже здається, пережила дуже великий стрес – у 2022 році, коли Харків сильно били. У чоловіка (Денис Жеребко – ред.) родина в Запорізькій області, то вони взагалі живуть «як останній день». Бо не знають, підірве РФ ЗАЕС чи ні.

Зараз, як і у всіх українців реакція – дратує, болить, але живемо і робимо все для нашої перемоги.

Присвячує перемогу родині і країні

– У світовому брейкінгу підтримують Україну?

– На початку війни усі питали, що у нас відбувається, а зараз – відчуття, наче всі звикли. Хотілося б більше позиції щодо заборони повернення РФ та Білорусі в спорт. Бо часто чуємо хіп-хоп поза політикою. Я не можу зрозуміти, чому вони впевнені, що спортсмені – ні до чого. Ні. Є нація, є країна – агресор, яка напала на Україну. Винний кожен звідти.. Не тільки влада. Я розумію, якщо РФ та Білорусь повернеться, то ми не будемо виступати. Бо як це вийти з агресорами.

Є можливості виступати за інші збірни, але для Пономаренко принципово виступати за Україну, хоча і живе чимало років в Англії

– Але ви вже виступали за Велику Британію на різних змаганнях. Якщо все ж таки так станеться, що РФ та Білорусь повертаються в спорт, а тоді українські спортсмени відмовляються від участі на будь-яких турнірах. У вас є можливість виступати за Велику Британію?

– І за Велику Британію, і за інші країни – є. Є країни, які запрошують. Але для мене зараз принципово відстоювати саме Україну. Моя рідна країна переживає важкі часи – у нас війна, треба постійно робити розголос про це, а я така пішла виступати за іншу збірну. Ні! Я так не можу! Я хочу вигравати під моїм прапором, українська перемога зараз важлива як ніколи.

– Кому присвячуєте перемогу?

– По-перше, родині. Я безмежно вдячна своєму чоловікові Денисові за підтримку. І він, і я – спортсмени. Свого часу він вирішив, що «не може бути два спортсмени в родині», тож має бути фокус на комусь одному, а у мене якраз все почало дуже добре виходити. І він сказав: «Я в тебе вірю. Ми – одна команда, ми зробимо все, щоб ти була найкращою». І весь мій шлях він завжди проходить разом зі мною.

Звичайно, моя мотивація – моя донечка. Ця медаль – теж її.

І головне – своїй країні. Я відверто ніколи не відчувала в Україні якоїсь підтримки брейкінгу. Я тому і поїхала з країни, бо не бачила, тут свого розвитку. Треба було або тренувати, або працювати і заробляти гроші на участь в змаганнях.

Зараз, в ці важкі часи, коли у нас йде війна, мені здається, місія кожного атлета – доказати світові, що ми – сила. Українців треба підтримувати, в них треба вірити, а ми все зробимо для перемоги.

Я радію, що у мене є можливість вигравати для України, розповідати про неї і дякувати усім, хто захищає її зараз.