«Нагорода для України та її захисників і захисниць», – так свою перемогу прокоментувала українська фехтувальниця Джоан-Фейбі Бежура. Вона стала найкращою у фехтуванні (індивідуальний турнір, шпага) на ІІІ Європейських іграх, що тривають в Польщі.
Для шпажистки це найкращий результат в її професійній кар'єрі, раніше їй не вдавалося вибороти нагороди на чемпіонаті Європи чи світу. Загалом українські фехтувальники вже вибороли 3 нагороди: крім «золота» Бежури, в активі збірної України ще найвища нагорода від Ольги Харлан (шабля) та «бронза» у Володимира Станкевича (шпага).
Про повернення російських та білоруських фехтувальників до спорту, підтримку інших збірних, подяку захисників і найважливішу нагороду Джоан-Фейбі Бежура розповіла Радіо Свобода.
– Не прогнозувала, що буде нагорода, хоча, звичайно сподівалася. Найважчою була зустріч в четвірці найкращих. Напружений та нервовий бій.
Суперниця була не дуже сильна, але насправді це і важче. Бо від лідерів ти розумієш, чого можна очікувати, а від неї – не знала. Був дивний мандраж, невпевненість у діях. Я вела 3-4 уколи, а потім суперниця зрівняла рахунок і я почала сама себе накручувати – «Зараз програю», «Буде соромно», «Зберися».
Радію, що змогла знайти необхідний настрій і перемогти.
- Груповий етап: друге місце в групі з чотирма перемогами та однією поразкою.
- 1/32 фіналу: Катержина Саліґерова (Чехія) – 15:12
- 1/16 фіналу: Софія Просіна (Латвія) – 15:4
- 1/8 фіналу: Еріка Кірпу (Естонія) – 15:10
- чвертьфінал: Емма Франссон (Швеція) – 15:11
- півфінал: Александра Елер (Німеччина) – 15:12
- Фінал: Мартина Сватовська-Венґларчик (Польща) – 15:12
– Як оцінюєте свою сітку до «золота»? Чи був цей шлях важким?
– Навпаки. Думаю, мені дуже пощастило. Сітка була легка. Були на інших турнірах суперники й важче, та й не всі збірні приїхали цього разу. Я тільки за вихід в 1/8 боролася з чинною олімпійською чемпіонкою у командному заліку Ерікою Кірпу. А так – усі були прохідні.
Зараз ще виступатимемо у командному турнірі. Тут дуже важливо показати хороший результат. Бо це вже олімпійські очки і їх треба набирати.
– За вашу перемогу індивідуальні очки ви не отримаєте?
– Ні. Такі очки рахувалися на чемпіонаті Європи, куди ми не змогли поїхати, бо туди допустили російських та білоруських спортсменів. Якщо вони виступають, то ми – ні.
– В українських фехтувальників важкий рік зараз через повернення команд РФ та Білорусі. Як це морально і фізично впливає на вас?
– Фізично, мені здається, ніяк. Ми все одно постійно тренуємося і готуємося. А от психологічно – важко. Бо ти ніколи не розумієш, на що розраховувати. Постійно в режимі очікування і дещо нервово. От буде чемпіонат світу, ми до нього готуємося, але ми не знаємо, чи не буде така ситуація, що в останній день виявиться, що Росія виступає і тоді ми знову не їдемо.
– А що кажуть фехтувальники інших країн?
– Нас багато хто підтримує в протесті проти повернення спортсменів РФ та Білорусі. За що їм велика подяка. Вони кажуть, що теж підписували протести, свої думки стосовно цього озвучували і їх федерації, але вплинути поки ніхто і ніяк не може. І виходить, що вони також, як і ми проти, але хоча б можуть виступати, а ми пропустимо змагання, бо не можемо виступати з представниками країни-агресора.
– Як ви взагалі потрапили у фехтування?
– Мама завжди хотіла, щоб я була в якійсь секції. І привела мене у фехтування, бо там був якийсь знайомий у її товариша. Не можу сказати, що у мене щось прям «вау» виходило. Ні. І навряд чи можна казати, що у мене було надто відповідальне ставлення до спорту. Спочатку у мене просто були там друзі, з якими було цікаво тренуватися, їздити на змагання, разом проводити час. А вже потім якось затягнуло, у мене з’явився результат, я потрапила в кадетську збірну і вже так – крок за кроком йшла в дорослий спорт.
– А як обирали, якою зброєю будете фехтувати?
– Мене мама одразу віддала в шпагу.
– Не було колись бажання поміняти вид зброї?
– Ні. Я дуже люблю шпагу. Рапіра – це взагалі не про мене. Шабля – мені подобається, але тільки спостерігати. Бо я занадто повільна і висока для неї. А от шпага – це елегантно, граційно, красиво. Це моє.
– Ви на змаганнях зараз в Польщі, а родина – в Україні…
– Це дуже важко. Особливо, коли ці тривоги… Пекло якесь. Мене підтримує чоловік. Я йому дуже вдячна. Він зараз з нашим сином і він каже: «Ти тренуйся і виступай, у нас тут все добре». Хоча все одно в середині ти відчуваєш, що неспокійно. Особливо, коли з України приходять новини про обстріли.
– Іноземні ЗМІ часто запитують про події в України?
– У мене – ні. Я от коли виграла, то у мене запитали «Кому ви присвячуєте цю нагороду?». Я казала, що Україні, що у нас важкі часи – Росія на нас напала, ми боремося. Ще на пресконференції у дівчат-призерок запитували про те, як вони відносяться, що до змагань допустили фехтувальників з Росії та Білорусі. І там були спортсменки з Польщі, Угорщини та Німеччини – усі вони сказали, що не погоджуються з таким рішенням.
– Ви вже сказали, що свою нагороду присвячуєте Україні…
– Так. Після виступу мені писали військові, дякували за перемогу: ми тут боронимо, ви – там. І це дуже приємно. Коли три програєш, то стає соромно – там люди борються, життям ризикують, а тут ти не змогла зібратися. А коли виграєш змагання, то такі відчуття, наче теж щось додаєш до спільної української перемоги. Це додаткова мотивація.
