Оборона серед тіл, компот з дощу і вихід із позиції наосліп. Піхотинець «Ромео» про оборону Костянтинівки

46-річний «Ромео» тримав оборону під Костянтинівкою 113 днів. Він втратив двох побратимів і внаслідок прямого влучання у бліндаж отримав поранення та опіки обличчя – через що на деякий час повністю утратив зір. У повній сліпоті боєць провів 10 днів. Проте, 17 вересня, із частковим зором, «Ромео» вдалося вийти на позиції суміжного підрозділу, а згодом – до точки евакуації.

У 117-й важкій механізованій бригаді підрахували, що за два своїх бойових виходи піхотинець знищив 42 військових РФ. «Ромео» родом із Сумщини, до війни працював екскаваторником, теслею і в будівельній бригаді. Воює він з січня 2026 року, здійснив два бойових виходи: у район села Софіївка на південний захід від Дружківки та у район Костянтинівки.

Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) записали інтерв'ю з бійцем у шпиталі. «Ромео» одразу попередив, що про бої багато розповідати не буде, бо надто важкі ці спогади. Відчувалося, як сильно він горює за загиблими побратимами. Але, ділиться «Ромео», він зберіг віру в перемогу України, «аби діти не знали, що таке війна».

– Як ви потрапили до війська?

– ТЦК забрали (сміється). Забрали мене якраз перед Водохрещем. Я просив, щоб вони повідомили рідним, куди мене забрали, але цього ніхто не зробив. Я служив строкову службу вже. Тому: служити так служити. Для Батьківщини – не для себе.

– Як далі склалася ваша доля?

– Два місяці базової військової підготовки. Потім у квітні мене розподілили на Донеччину у 117-ту ОВМБр.

– Як вам цей перехід від цивільного життя до війни на Донеччині?

– Важкий цей перехід. Бо ніхто ж не думав, що таке станеться.

«Усі хати зрівнювали із землею»: оборона Софіївки

– Яким був ваш перший бойовий вихід у район села Софіївка?

– Захід на позиції був набагато легшим, ніж у район Костянтинівки. Три дні заходили. Позиція була у підвалі хати. Ми копали підвал углиб і хотіли зробити ще один вихід. Але: я ж працював на будівництві і ніколи не бачив, щоб такі фундаменти були. Ми вкопалися углиб більше двох метрів, а фундамент був із дикого каменя. Я стояв на повен зріст, а він ще вищим за мене був. Усі хлопці старалися.

Там ми попали на чеченців. Нам треба було вранці виходити, а вони полізли. Ми передали по рації, і їх одразу ж і накрили.

Вийшли ми з Софіївки нормально. Слава Богу, всі були живі та здорові.

– Яка була в районі Софіївки безпекова ситуація? Яку тактику застосовували російські військові?

– Вони намагалися обходити Софіївку. Ми передавали, що чули з певних ділянок постріли, і росіян одразу ж накривали вогнем.

Коли ми зайшли до села на початку квітня, то хати ще стояли: на деяких не було даху, десь були завалені стіни. А перед тим, як ми звідти виходили – 18 травня – вони крили село гарно. Усі хати зрівнювали із землею: і міномети їхні били, і «мавіки» зі скидами літали, вишукували цілі.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Найважливіша битва»: армія РФ штурмує між Добропіллям та Дружківкою

– Із забезпеченням як у вас було у Софіївці?

– Із забезпеченням у нас було добре: як і в Софіївці, так і в посадці за Костянтинівкою. Що просили по рації, – все присилали. І вода була.

Село Софіївка розташоване між Костянтинівкою та Добропіллям. Генеральний штаб ЗСУ у щоденних зведеннях відносить його до Покровського напрямку фронту. З 19 по 26 вересня Генштаб двічі згадує про штурмові дії у Софіївці: 21 та 24 вересня. Саме в ці дні Покровський напрям був найгарячішим за кількістю штурмів. На цьому відтинку фронту фіксують повільне просування військ РФ. Вони застосовують тактику інфільтрації, авіаудари та удари БпЛА різних типів. 21 вересня у «Азові» повідомили про зрив намірів російської армії щодо оперативного оточення Дружківки та удару в напрямку Добропілля.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Загроза Добропіллю. Армія РФ відступає на півночі Донеччини, але посилює тиск на півдні

Оборона Костянтинівки: «Збивали «пташок» із посилками. Ми чекали. А куди діватися»

– Після виходу з Софіївки ви довго відновлювалися?

– Ні, недовго. Десь днів 10 нас командир нікуди не ставив. Сказав, щоб ми відпочивали, бо буде ще вихід на бойові позиції.

На позиції у район Костянтинівки ми заходили десь тиждень. А може й більше. Крили нас мінометом, ми ховалися. Дронів було чимало. Але була й тиша. А було таке, що страшно було з бліндажа вилізти. Дзижчали.

Дуже сильно надокучали міномети. Одного разу я за ніч нарахував більше 100 прильотів неподалік від нас. Слава Богу, ми тоді лишилися живі.

«Ромео» із прапором 117-ї ОВМБр

– Як виглядали ваші позиції?

– У землі погріб викопаний і різне перекриття було. Ми утримували позиції, аби російські війська не просунулися убік Костянтинівки.

– Як себе там російські війська поводили? Ви ж багатьох знищили, і росіян, і чеченців, так?

– Так. Було діло. Не хочу про це згадувати. Адже через них мої хлопці полягли.

Росіяни не штурмували, а заходили малими групами. Їхня ціль була – потрапити до Костянтинівки.

Одного разу знищили чеченців. Погана погода була, мряка. Ми почули гомін. Потім вийшли два «тіла». Я не знаю, чи помітили вони нас, бо дали чергу. А ми з побратимом у відповідь поклали їх обох.

– Як вони були екіпіровані?

– У них екіпіровка була гарна. Навіть мали декілька магазинів із трасувальними кулями (куля під час пострілу випромінює світло, що дозволяє ефективніше вказувати на ціль та коригувати вогонь по цілі – ред.), а також із бронебійними.

– Виходить так, що ви тримали оборону, а російські військові намагалися просочуватися?

– Так-так, малими групами, по одному, по двоє вони йшли завжди. Один або двоє можуть кущами пройти, і ти можеш не побачити.

– Біля вашої позиції багато було тіл російських військовослужбовців, яких ви знищили?

– Там не тільки ми їх нищили, – це робили і наші мінометники, і «літуни» (екіпажі БпЛА –ред.). Чимало тіл було.

– Тобто, ви тримали оборону серед тіл загиблих?

– Так.

Коли була спека, то зверху дихати було неможливо. А в бліндажі було легше. Але ж у бліндажі не сидітимеш, коли по верху треба спостерігати. Ми просили, і нам присилали ліки від блювоти.

У нас була одна місцина, яка називалася «Куликове поле». Дуже багато тіл там було. І наші хлопці були, які полягли від к*цапського міномета, і росіян було чимало.

На евак я не розраховував. Ми там були собі і медики, і евак для себе. Тому що росіяни лізли. І ми стільки там зустрічали розбитих НРК, що вивозили поранених. Для росіян техніка – пріоритетна ціль. Вони пішого не чіпатимуть, якщо побачать техніку.

Вишневий компот із дощової води

– Як вас забезпечували під Костянтинівкою?

– «Пташками» (безпілотниками – ред.). Все скидали з неба. І просили, щоб не в одне місце скидали, а в різні місця, щоб не було видно нашої позиції.

– Чи вистачало вам їжі та води?

– По-різному. Було таке, що і збивали «пташок» із посилками.

Ми чекали. А куди діватися. Це війна. Це не так, що ось вийшов, пішов до магазину та купив, що треба. Як казала моя мамця (царство їй небесне): «Людина – така скотина, що до всього привикає».

Ми старалися, трималися. Дощову воду збирали. А дощі, коли я там був, разів п’ять були. Клейонку десь під кущами простилали, окопували її, щоб вона у ямці перебувала. Таблетки нам присилали для очистки води.

Ми трималися. Звісно, економили. Червень, липень, така спека була. У бліндажі, звісно, прохолодно. А коли сидиш у спостережному пункті нагорі – там спекотно.

«Ромео» (на фото ліворуч) із побратимами

– А яку їжу ви там їли?

– Різну (сміється). Що присилали. Каші, тушонки. Біля одного бліндажа в нас дика вишня була, так ми нарвали ягід, компот зварили.

– З дощової води, мабуть?

– Так, із дощової. Під одним кущем ми викопали ямку, простелили клейонку, із диких вишень стікала смола, ми це кип’ятили. І воно, як компот, віддавало вишнею. І ото пили. І нічого.

– А чого найбільше на позиціях хотілося поїсти?

– Хотілося вітамінів. Кінець літа вже, а ні огірків, ні яблук, ні помідорів. Ми попросили. Прислали! Яблука присилали, і груші присилали, огірки присилали. Навіть помідори присилали (сміється). І вони нормально, не почавилися. Покуштували!

Медицина на позиціях

– Ви вже сказали, що були на позиціях самі собі за лікарів. Чи доводилося надавати допомогу побратимам?

– Так. Робив перев’язки. У мене три доби були хлопці із суміжного підрозділу. У одного було уламкове поранення стегна, у другого осколок перебив три пальця на нозі.

Я своєму медику, вони своєму медику по рації передавали, висилали посилки, я перев’язки робив. І так трохи підлікували. І хлопці вийшли, і нормально дійшли.

– У вас до цього був досвід надання медичної допомоги, чи у війську навчили?

– У мене, царство небесне, мати лікарем працювала. Перев’язки, уколи, все вмію. Що вмів до армії, – довелося все це згадувати. І знадобилося те, чого навчала мамка.

– Чи були у вас там критичні ситуації?

– Так. Ми удвох з побратимом перебували у бліндажі. Було пряме влучання, нас засипало, у побратима були пошкоджені ребра, він не міг рухатися. І я зранку і до 6 вечора сам відкопувався, і його відкопував.

Він лежав і міг тільки по рації відповідати. Я відкопувався лопаткою, потім його відкопав і витягнув, потім боєкомплект свій.

Потім відтягнулися до сусіда-суміжника, у якого побратим загинув. До нього ми десь годину йшли, точніше, повзли, бо побратимові йти погано було. Нас урятувало одне, що дощ був сильний. І «літунів» не було, ніхто не літав. Але був мінометний обстріл, тому лізли кущами.

Загибель побратимів, сліпота

– Ви вже згадали, що ваші побратими загинули. Як це сталося?

– Почали розбивати наш бліндаж. Били міномети калібру 120 мм. Міни лягали довкола бліндажа. Піхоти не було. Вони просто забивали і руйнували бліндажі. Я так розумію, що таким чином вони пробивали собі дорогу для подальшого просування.

Нас у бліндажі було троє. І вони нас били цілий день. Нам наказали спуститися донизу. І потім міни розбили спостережний пункт нагорі і вхід до бліндажу.

Під вечір росіяни з дрона скинули одну бомбу і проламали дах бліндажу. А тоді вже увалили «баріком» (термобаричний боєприпас, під час вибуху утворює хмару вогню надвисокої температури – ред.).

Нам бообпікало лиця. Ми ще орієнтувалися, вистрибнули з бліндажа. Виявилося, що на нас там вже чекали «мавіки» чи fpv-дрони. Ми тільки забігли до посадки, і по нам одразу почалися прильоти. Нас порозкидало в різні сторони.

«Ромео» зі побратимами

Я не знаю, скільки я пролежав без свідомості. Був поранений у скроню, ще й досі не загоїлося. А ще добре, що рація на шнурку була прив’язана до броніка.

Я потім декілька разів втрачав свідомість.

У мене все обличчя було обпечене. Я наосліп намацав рукою гілку, зрозумів, що лежу під якимись кущами. А пізніше, як почав роздирати очі, побачив, що лежу на вигорівшій землі, і навколо мене усе димить. Мене врятувало те, що дрони у тепловізійні камери мене не бачили, адже земля була нагріта від вибуху та пожежі.

У мене були руки обпечені, лице обпечене, роговиця лівого ока обпечена.

А хлопців, звісно, не повернеш.

З опіками я вже виходив сам. І дуже довго виходив.

– Тобто, біля вас нікого не було, хто міг би надати допомогу?

– Був тільки зв’язок по рації із хлопцями. Як одне око трохи відійшло, і я почав щось бачити, – замітив на місцевості характерну примітку, і туди прилітав FPV-дрон з ліками і їжею.

Очі запухші були. Мені, як скидали з дрона воду, ставили туди прилад, який пищав. І я навпомацки на звук шукав воду.

Потім одне око почало бачити. Я повернувся до зруйнованого бліндажа і розшукав свій автомат.

Я вже все перепробував: і водою, і сечею навіть умивався там, де обличчя було обпечене. Бо сидів, а на оці щось зазуділо. Я зідрав присохлу кірку крові, – а там уже мухи почали яйця відкладати. Прийшлося з обличчя здирати кірку, обмочував сечею косинку і накладав на лице, щоб мухи яйця не відкладали. Обдирав усе. Отак потихеньку воно і загоїлося.

У мене ж мамка лікарем була. Я знаю, що це таке. У менше двоє менших братів, один обпік ногу, один руку. Поки їх доправили до лікарні, – вона їхньою сечею змочувала пов’язки, обмотувала опіки. Я це згадав і так воно і згодилося.

«Стой, кто ідьот»

– Одного разу вийшов, бо мала прилетіти посилка, і почув к*цапа по рації. Я причаївся, передав по рації, що іде ворог. Хвилин 10 – і налетіли наші дрони. Далі там бахкало. Що з ним було, я не знаю.

Коли виходив, натрапив на засідку, спитали: «Стой, кто ідьот, пароль». Я чергу дав туди і вискочив. У кущах засів, дожидався. По рації передав. З тої засідки ніхто не вийшов. Мені скомандували рухатися, і я пішов далі. І дійшов до суміжників.

– І скільки ви добиралися до позицій суміжного підрозділу? Це ж ви дивилися лише одним оком?

– Так! Одне око і вуха! Хоч і лівим вухом погано чув через контузію. Але голова на 360 градусів повинна працювати. Це не гуляти парком.

Не скажу вам, скільки, але ішов швидко.

Мене зустріли хлопці із суміжного підрозділу. І далі нас двоє виходило поранених. У «Баркаса» було поранення в стегно. І ми ось так один одного виводили.

За декілька годин вранці дійшли до суміжників. Ми там перебули якийсь час, бо дрони літали. І пішли вже втрьох зі ще одним бійцем далі. Дорога вела через дамбу. Це важка дамба була: там всюди колючий дріт, і відкрита місцевість

– До точки, де вас забрав автомобіль, ви довго утрьох добиралися?

– Дві доби. Навіть трішки довше. Були такі місця, що доводилося пробігати. Коли чули дрони, то залягали на годину-дві, поки не стихало. Постійно були в русі.

– Коли ви вже дісталися до точки евакуації, що відчули?

– Не повірив. А ще там зустрів побратимів, з якими разом були у Софіївці. Ми не бачилися майже півроку («Ромео» важко зітхає і ледь стримує сльози).

Там переночували. А водієм виявився мій друг. Ми разом базову військову підготовку проходили. Він мене не пізнав. А я вийшов з отакою бородою (розводить широко руки), відросла за півроку (витирає долонею сльози з очей).

Це тут у мене вже потроху позагоювалося. Тут як не як не посадка, – ліки, мазі.

«Там у Бога повіриш»

– Як ви зараз себе почуваєте? Болить ще шкіра?

– Око і вухо болять. А шкіра вже нормально. Ви ж бачите, я навіть поголився. То ж там машинкою намагався, а сьогодні вранці лезом поголився.

– Око ваше друге зараз бачить?

– Здалеку трохи розпливається. Я ж зараз на краплях. Але вже краще, ніж було під час виходу з позиції. Лікування дає своє.

Наразі «Ромео» проходить курс лікування в одному зі шпиталів

– Що вам кажуть лікарі?

– Що і всім: «Йдеш на поправку» і «Краще до нас не попадай» (посміхається).

– А ви в Бога вірите взагалі?

– Тепер – так! Тільки до цієї лікарні нас привезли, – ввечері капличка була закрита. Вранці, як тільки прокинувся, одразу пішов, поставив свічку за царство небесне хлопців, а потім за здоров’я рідних.

І щоранку приходжу, молитов не знаю, а так, трохи «Отче наш» по пам’яті читаю.

Життя змусило – повіриш! Там по декілька разів на день молилися. Особливо, коли літали дрони. Там у Бога повіриш. І він допомагав, і добре допомагав.

– Були такі випадки?

– Були. Як прильоти були. Як одного разу за ніч більше сотні прильотів було, і ми молилися. Слава Богу, що не влучили по нам. А били гарно. Допомогло.

– Про щось шкодуєте? Можливо, щось не зробили на позиціях?

– Що було в наших силах, ми старалися. Як би сказав побратим «Жук»: «Лізли зі шкіри». Щоби тільки росіяни не пройшли.

– Чи лишається у вас віра в перемогу?

– Якщо не вірити, – то ти не людина. Звісно, лишається віра в перемогу. Ми росіян не просили, щоб вони сюди йшли. У мене є знайомі, які від рідних, які живуть у Росії, відмовилися.

Звісно, віримо в перемогу, бо там не люди, – там зомбі. Їх той коротун Путін зазомбував.

– Якими ви запам’ятали своїх побратимів?

– Веселі, добрі. Один в «Укравтодорі» колись працював. У іншого невеличка своя фірма була. Як була тиша, то збиралися на спостережному пункті, і шепотом балакали, сміялися. Веселі хлопці були.

– У них, певно, і родини лишилися, так?

– Так. В одного троє дітей, інший був неодружений. Але ми про сімейні діла особливо не розпитували. Воювали. І воюємо за те, щоб ні діти, ні родичі не попали під довбаних к*цапів.

– Що вам допомагало там триматися і організовувати оборону?

– Не знаю. Як кажуть, військовими не народжуються, військовими стають. Життя змусило. Наприклад, один з побратимів служив строкову, а інший не служив. Навички лишилися, тому старалися, думали головою, щоб якось вижити.

– Як ви оцінюєте результати своєї бойової роботи?

– Ми довго там простояли, утримувалися, як могли. А їх перло і перло. А ми старалися і докладали усіх зусиль, щоб к*цапів було поменше.

– І вони ж не пройшли вашу позицію?

– Ні. Але ж якою ціною!

Ще у липні, коли «Ромео» з побратимами обороняв посадку за Костянтинівкою, у Росії оголосили про нібито захоплення міста. Насправді бої за місто тривають. Станом на 27 вересня мапа DeepState показує контроль військ РФ над частиною міста на сході. Переважна частина Костянтинівки перебуває у «сірій зоні». Тут війська РФ застосовують звичну тактику «просочування» малих груп піхоти, авіаційні та дронові удари. Окупація Костянтинівки дозволить російській армії створити плацдарм для подальшого просування на північ, убік Дружківки, Краматорська та Слов’янська.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

У битві за Костянтинівку, яку Росія оголосила захопленою, можливий новий поворот

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, Whats App або Imo: +380635710657. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.