Христина Лабанда провела в Антверпені майже половину свого життя. Вона приїхала туди на заробітки у 2010-му, уже давно вивчила мову і має постійний дозвіл на проживання. Але зараз пакує останні валізи та повертається в Україну, щоб вступити до лав ЗСУ.
Своєю історією Христина поділилася із проєктом Радіо Свобода «Ти як?».
Христині було дев’ятнадцять, коли вона вперше приїхала до Бельгії.
Дівчина з села Слобідка на Тернопільщині – тоді Заліщицького, тепер Чортківського району – обрала Антверпен не випадково: там уже жила її старша сестра.
«Я казала, що тільки поїду на два роки, подивлюся на Бельгію, там трішки попрацюю і піду далі вчитися. Але з двох років уже шістнадцять цього року», – розповідає Христина.
Бельгія їй сподобалася, вона вивчила нідерландську, якою розмовляють у Антверпені, співала в хорі в українській церкві, навчала дітей катехизму, і святкувала з сестрою та іншими українцями свята у вишиванках – «усе як вдома».
Христина Лабанда на головній площі Антверпена у День вишиванки, Бельгія, 2018 року
Навіть, каже, започаткувала серед українців в Антверпені традицію збиратися на головній площі у День вишиванки за декілька років до повномасштабного вторгнення.
«Я взяла від швабри, якою миється підлога, цей такий патик, туди прапор причепила, – розповідає Христина про свою імпровізацію у 2018-му. – І нікого взагалі не запитуючи, не радячись, не просячи в міста якогось дозволу. А це були більшість жінок, у яких не було якихось документів, які вже тут давно були без якогось права на проживання. І в будь-який момент їх могла зупинити поліція. Могли бути наслідки. Але наслідків не було. З нами був Бог, і Україна».
Любов до України та традицій, розповідає Христина, на Тернопільщині їй прищеплювали змалку. У неї вдома на столі завжди лежав «Кобзар» Тараса Шевченка.
«І він, отой «Кобзар», який в нас є, він вже такий старенький, він читаний-перечитаний. І вже в сім років я пів «Кобзаря» знала напам’ять».
«З роду борців»
Коли Христина розповідає про своє рішення долучитися до ЗСУ, то наголошує: «Я з роду упівців, з роду борців, що по татовій лінії, що по маминій».
У дитинстві вона часто чула розповіді від бабусі про Українську повстанську армію (Українська повстанська армія (УПА) – військово-політичне формування, що діяло на території України в 1942–1956 роках.
Метою створення УПА було об’єднання розрізнених збройних груп націоналістів під керівництвом ОУН(б). Своїм головним завданням УПА декларувала створення національної української армії для відновлення незалежної Української держави і підготовку повстання після того, як комуністичний СРСР і нацистська Німеччина виснажать одне одного у кровопролитній війні.
УПА виступала за створення самостійної соборної Української держави, яка мала включати в себе всі етнічні українські землі.
Часом заснування вважають 14 жовтня 1942 року, а одним із останніх боїв УПА з військами НКВС був бій із метою заблокувати радянські військові колони до Угорщини для придушення антикомуністичного повстання 1956 року. За деякими даними, все ж останній бік вояки УПА дали аж в 1967 році.
ImageSmall
Плакат на честь УПА і командира Романа Шухевича, Дрогобич, 2018 рік
Із травня по листопад 1943 року головним командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік – Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік – Василь Кук.
Для УПА була характерна партизанська тактика, все озброєння було трофейним – німецьким, радянським, угорським та австрійським (ще з Першої світової війни). Окрім українців, у складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей.
УПА воювала на два фронти – проти нацистської Німеччини і згодом проти радянської влади, а діяльність УПА визнавали антинімецьким повстанням німецькі окупаційні керівники, зокрема Еріх Кох. Напади частин УПА на німецькі військові підрозділи, як випливає з німецьких документів, тривали до серпня 1944 року, про збройний конфлікт німців і УПА свідчать і звіти радянських партизанів.
Радянська пропаганда очорнювала УПА як структуру, що співпрацювала з нацистською Німеччиною.
У Росії УПА визнали екстремістською організацією рішенням Верховного суду у 2014 році.
У Польщі теж переважає негативне ставлення до УПА. У 2016 році парламент Польщі кваліфікував дії солдатів УПА проти польського населення на Волині як геноцид.
Радіо Свобода розповідає про Волинську трагедію у спецпроєкті
На Волині діяла не лише УПА, а й мережі й загони «Бульби»-Боровця, «мельниківців» та різних отаманів. Діяли також німецькі каральні частини та поліцаї, в лавах яких служили і українці, і поляки, – а також радянські партизани.
На основі документів СБУ встановлено, що в Західній Україні польські втрати становили 30 327 осіб та 240 знищених населених пунктів, а українські – 16 523 та 115 відповідно. Натомість Інститут національної пам’яті Польщі вважає, що УПА та інші загони націоналістів причетні до загибелі близько 100 тисяч поляків.
Ставлення до УПА в українському суспільстві після здобуття незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і негативним («німецькі колаборанти»), після Революції гідності почало переважати визнання заслуг.
Із 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. 2018 року було ухвалено закон, що надає солдатам УПА статус учасників бойових дій.
Згідно з соцопитуванням, проведеним восени 2023 року, для понад двох-третин населення України УПА стала символом захисту незалежності.
«Ми спостерігаємо серйозну переоцінку минулого. Історія УПА стає одним із ключових елементів нашої національної памʼяті. ...Для понад 70% українців ця історія стала досвідом і заклала традицію спротиву агресору та захисту незалежності», – сказала на презентації досліженння Ярина Ясиневич, програмна директорка Центру досліджень визвольного руху.).
Моя бабуся переховувала в хаті, у нас була криївка цих хлопців з партизанки
«Дуже часто виключали світло на декілька годин, і до моєї бабусі приходили її подружки, сусідки і починали розповідати: «Там застрелили хлопців з партизанки, і там у нас на городі застрелили хлопців з партизанки». Моя бабуся переховувала в хаті, у нас була криївка цих хлопців з партизанки, тобто з УПА. І коли вони в нас ночували, прийшли кагебісти, постукали у вікно. І коли Марцелія, рідна сестра моєї бабусі, відкривала двері, її застрелили одразу. Вона також була в УПА, була зв’язковою».
Христина Лабанда. Антверпен, 22 травня 2026 року
І родина по батьковій лінії – Лабанда, і по материній – Коржанські та Присяжнюк – вважалися «ворогами народу», розповідає вона. Дідуся Христини катували й відправили до тюрми за те, що він був «за Україну». А його діти ходили до школи і були піонерами.
«Зараз я усвідомлюю, як це їм боліло. Ти знаєш правду – і твої діти тут співають Леніну. Ти нічого не можеш зробити».
Ці історії, каже, їй розповідали «не для того, щоб виховати ненависть». Вони просто були частиною родинної пам’яті і стали разом із «Кобзарем» тим фундаментом самоусвідомленості себе як українки.
Майдан та рюкзак кольору хакі
Бажання долучитися до війська у Христини почало з’являтися ще у 2013 році, під час Революції гідності.
Революція Гідності, Киїів, 25 січня 2014 року
«Дивлячись тут на ті події по екрану, я говорила, що якщо почнеться повномасштабне вторгнення, я піду на війну».
24 лютого 2022 року вона вже вдосвіта дзвонила батькам, щоб повідомити, що розпочалася війна. А наступного для купила рюкзак кольору мілітарі й стала збиратися в дорогу. Та наступного дня зателефонувала мама і сказала, що татові вручили повістку.
«Я зрозуміла, що вже я в ніяке військо не піду. Тому що двоє людей, якщо підуть, для мами це буде такий трішки, ну..».
Рюкзак залишився чекати свого часу. Натомість Христина зайнялася волонтерством – збирала одяг, засоби гігієни, ліки.
Бельгійські знайомі самі приносили речі, заносили їх на четвертий поверх без ліфта. У маленькій студії, де жила Христина, залишився лише вузький прохід від ліжка до кухні – решту простору займали коробки з допомогою.
«Мамо, я йду в ЗСУ»
Стоячи біля цієї труни, в якій лежало тіло мого тата, я зрозуміла: я піду на війну
Так тривало понад рік, доки влітку 2023 року батько Христини, Мирослав Лабанда, не перестав виходити на зв’язок. Він служив на харківському напрямку.
На похороні рішення стало остаточним, каже Христина:
«Стоячи біля цієї труни, в якій лежало тіло мого тата, я зрозуміла: я піду на війну. Що ще якихось там нюансів, що зміниться щось, уже не буде. Це вже я дійсно йду на війну. Але я бачила по мамі, що я не можу це зробити в перший рік. Це було б дуже егоїстично з мого боку».
Після цього Христина готувала маму до свого рішення чи не під час кожної їхньої телефонної розмови, розповідала про зацікавленість службою. Мама сподівалася, що мова про тилові посади на рідній Тернопільщині.
Минулої зими, після різдвяних свят і довгої відпустки в Україні, Христина подзвонила мамі, щоб нарешті сказати про своє рішення.
«Я кажу: «Мамо, я йду в ЗСУ». Після паузи вона каже: «Так, ти казала, що ти хочеш, добре. Ти вже цього року плануєш повертатися?». А я кажу: «Так, але не на тилову посаду в тилу. Я хочу йти, якщо й тилова посада, не бойова, то щоб це було близько до лінії фронту». І після того – пауза. І починаю плакати я».
Мама не відмовляла. Лише одного разу сказала: вона знає, що, хоч би що не сталося, донька свого рішення вже не змінить.
Про свій намір Христина написала й у соцмережах. Під дописом з’явилися пропозиції від декількох бригад. Вона гуглила та перевіряла відгуки про кожну, мала декілька розмов із рекрутерами й зрештою зупинилася на 5-й окремій важкій механізованій бригаді ЗСУ.
Дванадцять коробок і дві валізи
Христина після цього відчула чимало нерозуміння від друзів та знайомих. Скептики казали: романтизує, ідеалізує, не розуміє, що таке насправді війна.
Іронізували: при зрості метр п’ятдесят сім і вазі сорок три кілограми її й так не візьмуть – бронежилет та зброя важитимуть більше.
Христина Лабанда під час розмови з Радіо Свобода в Антверпені 22 травня 2026 року
Але було так само і чимало підтримки.
«Один бельгієць мені сказав, що неважливо, який у тебе зріст і скільки ти важиш кілограмів, а важливо, що ти зробиш. А маленькі люди роблять великі речі».
Мама не може закрити мене в хаті
Найчастіше, пригадує вона, запитували: а що каже мама?
«Мені тридцять п’ять років. Я доросла жінка. Мама не може закрити мене в хаті й сказати: «Ні, не йди». Це було б егоїстично».
Христина вже зібрала речі. Сьомого червня вона вирушає до України і через півтора тижня після цього вже буде на базовій загальновійськовій підготовці.
«За 16 років життя в Бельгії мої речі помістилися у 12 коробок і дві валізи. Одна з цих валіз уже готова на БЗВП».
Прапори Європейського Союзу майорять біля будівлі Європейської комісії в Брюсселі, 12 квітня 2024 року
Повертатися до Бельгії Христина не планує. Останнім часом, каже, все більше відчуває тяжіння до рідного села.
«Навіть до того цвинтаря в Україні. Там же мої родичі, а я можу втратити можливість їх провідати. Чи моє подвірʼя і мій будинок, де пройшло моє дитинство, де люди, яких я знаю».
Після завершення війни вона хоче залишитися в Україні.
«Бельгія – гарна країна, але це не моє, я тут чужа. Так, вона дбає про людей. Але нехай дбає про інших. Я вже подбаю про себе сама – в Україні».
- Перед початком повномасштабного вторгнення в Бельгії, згідно з офіційною статистикою країни, проживало 5,6 тисяч українців (це число не враховує тих українців, хто набув бельгійське громадянство).
- Після лютого 2022 року тимчасовий захист у Бельгії отримали ще понад 100 тисяч осіб з України.