Українська психологиня Анастасія Арєф’єва, яка від початку повномасштабного вторгнення працює з українцями в Бельгії і вже консультувала близько 400 людей, в інтерв’ю проєкту Радіо Свобода «Ти як?» розповіла, з якими запитами до неї звертаються українці з тимчасовим захистом, як за роки великої війни змінилися їхні проблеми, чому життя в безпеці не скасовує посттравматичний стресовий розлад і почуття провини, хто хоче повернутися в Україну та що найбільше заважає людям інтегруватися.
Анастасія Арєф’єва, українська психологиня в Бельгії (ліворуч) та Олена Абрамович, кореспондентка Радіо Свобода (праворуч), під час інтерв'ю в Брюсселі, Бельгія, 22 березня 2026 року
– Хто ці українці в Бельгії, які йдуть до психолога, – це люди, які можуть і мають фінанси оплатити консультації?
– Я живу у Бельгії дванадцять років і навчалася на психолога в Бельгії. Тобто в мене є ліцензія на практику, і мої послуги покриває страхування.
Коли я почала працювати у 2022 році, я не приймала в приватній практиці, а активно ходила, наприклад, у центр Червоного Хреста, де перебували українці. Категорія людей, яких я бачила там, – це зовсім інша категорія, ніж люди, які приходять у приватну практику і шукають психолога.
Люди, які найбільше потребують допомоги, якраз не шукають психолога
Тоді я працювала на фламандську компанію і отримувала заробітну плату. Тому я могла приходити в Червоний Хрест і допомагати людям безкоштовно. Вони часто не шукали допомоги. Частіше за все дирекція обирала людей, які, на їхню думку, найбільше потребували розмови з психологом. І таким чином я побачила людей, яких ніколи б не побачила в приватній практиці.
Часто вони не мали якогось активного запиту. Це не було щось про дитячі травми або про травму війни. Часто це було про просте намагання зрозуміти, що відбулося. Я тоді загалом зрозуміла, що люди, які найбільше потребують допомоги, якраз не шукають психолога.
– Чи залежить від географії, чи, можливо, від соціального статусу, як люди тут почуваються?
– У мене якось було дві жінки майже одного віку, яких я бачила одну за одною, вони були з одного регіону України. І в них було зовсім різне відчуття і сприйняття того, що сталося, бо одна з них казала: «В мене було таке класне життя в Україні. В мене було дві квартири, в одній живу, іншу здаю. В мене була гарна професія, кохана людина. В мене ніколи не буде того, що в мене було там».
Центр реєстрації українських біженців у Брюсселі, Бельгія, 6 листопада 2025 року
І наступна жінка казала: «Насправді я ненавиділа своє життя. Я думала, що мені вже нема на що сподіватися. Я не думала, що щось може змінити ту погану ситуацію, роботу, яку ненавиділа, я була залежна фінансово. Я не могла виїхати звідти, тому що в мене були обов'язки і не було куди йти. І зараз це просто новий шанс почати життя спочатку». Тому будь-яка подія може мати дуже різні наслідки в житті.
– Як змінилися запити впродовж чотирьох років – від початку повномасштабної війни і до зараз?
– На початку, у 2022 році, люди думали, що вони приїхали перечекати війну і що вона скоро закінчиться. Просто потрібно було трохи почекати. Буквально через рік почали розуміти, що не можна чекати весь час, потрібно вже жити своє життя, і вони почали інтегруватися або шукати кар’єру. І от тут почалися інші проблеми.
На те, щоб зрозуміти травму, йде дуже багато ресурсу
Люди вже перестали приходити з травмою війни, досвідом перебування на окупованих територіях і всім, що з цього випливає. Вони почали запитувати: «Як мені побудувати життя тут, допоки не закінчиться війна?». І все це ще «приправлене» тим, що, звичайно, немає жодної ясності щодо документів у майбутньому. «Ми не знаємо, який буде дозвіл на перебування тут, у Бельгії. Ми не знаємо, за яких умов можна буде повертатися в Україну, чи буде безпека, коли це буде. Як швидко потрібно буде зібратися і поїхати?» І все це робить невизначеність просто глобальною.
Тобто люди вже у 2023 році почали звертатися з питаннями вивчення мови, інтеграції. Травма війни має такий вплив: коли ти дуже травмований, ти дуже погано запам’ятовуєш та загалом погано орієнтуєшся в часі й просторі, тому що весь твій психічний простір зайнятий, і на те, щоб зрозуміти травму, йде дуже багато ресурсу.
Центр «Українські голоси» у Брюсселі, Бельгія
– Щодо травми війни – мова про людей, які безпосередньо бачили вибухи, розстріли і так далі? Чи це стосується ширшого кола? Бо з початку повномасштабного вторгнення приїхало багато людей у паніці, і це не обов’язково були міста, в яких були обстріли. У них так само є ця травма війни?
– З мого досвіду, це іноді не має значення. Я бачила людей з окупованих територій, які були дуже стійкими. Вони дуже швидко відновлювалися, швидко знаходили в собі сили. Для інших людей, можливо, з більш безпечних територій, сам факт війни став великим шоком, і вони досі не можуть його зрозуміти.
Ну і потім є такий факт: у міграції травма війни посилюється. Тому що травма – це безсилля і самотність одночасно. «Щось дуже жахливе відбувається зі мною, і я не можу цьому запобігти. І я відчуваю себе самотньо». І коли ти з цим досвідом ідеш далі по життю, переїжджаєш, а в новій країні знову почуваєшся самотньо, безпомічно, тому що там завжди багато незрозумілого, ти відчуваєш себе відірваним від суспільства. Так чи інакше ця травма ще посилюється. Тоді як – якщо в тебе залишаються ресурси, робота, якісь джерела самооцінки, зв’язки з друзями – це можна прожити швидше і краще.
– Тобто ПТСР може бути сильніший саме в тих людей, які виїхали, а не в тих, хто залишився?
– В Україні, як я бачу з досліджень психологів і психіатрів, попри ПТСР у людей покращується функціонування: вони продовжують жити, працювати, адаптуватися, навіть мають посттравматичне зростання. Вони відчувають більшу цінність життя, не відкладають мрії і плани на потім. Не всі, але є така частина.
Центр «Українські голоси» у Брюсселі, Бельгія
Ти начебто в безпеці, але тобі погано
Люди, які виїжджають, часто мають зовсім іншу історію. На поверхні їм безпечно, на поверхні в них усе добре, вони справді не перебувають там, де є загроза їхньому тілу. Але, тим не менш, їм погано, тому що вони не знають, як працює це суспільство.
Для людини конче необхідно бачити себе частиною суспільства, знати, хто ти, як ти допомагаєш, яка в тебе цінність. Перше, що ми зазвичай запитуємо у людей: «Чим ти займаєшся?». Якщо ти біженець, то часто відповідаєш: «Я вивчаю мову». Але і в цьому є ліміт. Або можеш говорити про себе в минулому: «Я колись займався журналістикою, бухгалтерією, фінансами, аудитом». Але і в цьому є ліміт.
І в тебе ця ідентичність відпадає, і ти начебто в безпеці, але тобі погано. Пояснити це ти не можеш, бо в порівнянні з людьми, які в фізичній небезпеці, тобі начебто нема на що скаржитися. І одночасно тобі потрібно відбудувати ціле життя – ще й без гарантії, що не доведеться просто все кинути і знову поїхати.
– Чи присутнє відчуття провини, що ти виїхав? Наскільки воно поширене? І наскільки люди можуть ділитися цим з тими, хто залишився?
– Відчуття провини є, звичайно. Іноді воно проявляється так: «Я не хочу відчувати себе винуватим, я не винний». Але, тим не менш, люди все одно відчувають себе винними. І це не якісь абстрактні речі. Це не про те, що «я відчуваю себе винним перед Україною». Це про те, що «я відчуваю себе винним перед конкретними людьми – членами своєї сім’ї, колегами, які залишилися».
Анастасія Арєф’єва, українська психологиня у Брюсселі, Бельгія, 22 березня 2026 року
Люди також відчувають, що їх звинувачують за те, що вони в безпеці. І це можна зрозуміти. В Україні є блекаути. Є морози. Є прильоти. Це дуже важка ситуація. Нормально, що виникає злість до тих, хто цього не відчуває. Але одночасно ті, хто виїхав, теж мають проблеми, і вони відчувають, що не можуть про це говорити з людьми, які залишилися. Тому що це різні типи проблем. Розповідати про самореалізацію людям, які бояться, що не прокинуться наступного дня, – це дійсно досить дивно. Але це не означає, що проблем самореалізації й власного сенсу немає.
– Чи в усіх вікових групах однакові проблеми?
Молоді люди, як правило, ставали батьками своїм батькам
– Молоді люди до 25 років, як правило, ставали батьками своїм батькам. Тобто вони знали англійську як молоде покоління, дуже швидко вчили місцеві мови, а батькам це давалося набагато важче. І тоді вони брали на себе відповідальність за всю родину. Вони мали організовувати все: від візиту сантехніка до походу в мерію, до лікаря, прочитати документ, підписати, розібратися.
Це все починали робити діти, яким 18 років, за батьків, яким 40–50. І це призводило до жахливих конфліктів у сім’ї, тому що батьки відчувають, що втрачають авторитет. Це, звичайно, викликає почуття сорому. Діти відчувають, що їм потрібно займатися своїм життям, у них своїх купа справ: потрібно йти в університет, вивчати мову, хочеться соціалізуватися, зустрічатися з друзями, а ще треба з мамою їхати до лікаря, в мерію, підписувати документи.
Інша категорія – це жінки приблизно від 25 до 45 років, у яких є діти. Їм інтеграція дається важко, тому що їм потрібно багато ресурсу вкладати просто в те, щоб виховувати дітей, розуміти шкільну систему: як працюють канікули, навчання, як допомогти дитині в школі, як розібратися з конфліктами в класі, якщо ти не розумієш мову. Для них інтеграція – я маю на увазі вивчити мову, знайти роботу – набагато важча, бо в них просто менше ресурсу.
Біженка з Дніпра Катерина Городилова з донькою Надією у Брюсселі, Бельгія, 6 лютого 2026 року
Окрема категорія, яку я помітила, – це жінки без дітей, яким приблизно 35 років. І для них постає питання: чи будуть у мене діти? Їм начебто потрібно обирати. Або я зараз кидаю всі сили на те, щоб вивчити мову, інтегруватися, побудувати нове життя, але тоді, скоріш за все, в мене не буде дітей. Або я маю повертатися в Україну, або шукати чоловіка, щоб створити родину. Хоча це дуже важко, коли в тебе немає ані партнера, ані професії, ані жодних здобутків у новій країні.
І люди, яким 45+. Для них найбільше питання в тому, що вони вже мали певний успіх: у них, як правило, була професія, яку поважали. Вони звикли до цієї ідентичності – і вони її повністю втратили.
Втрата соціального статусу призводить до депресивних почуттів
Вони розуміють, що в них просто менше часу, ніж у молодих людей, для того, щоб побудувати нову кар’єру, що їм це дається важче, вони гірше адаптуються. Тобто їм потрібно дуже сильно знижувати свої очікування. І ось ця втрата соціального статусу призводить до депресивних почуттів.
– Іноді я чую закиди від деяких українців, які кажуть: «От поїхали за кордон, сидять на соціалці, які в них взагалі можуть бути проблеми? Добре, не працює, але має гроші, ходить, вчить мову». Які тут проблеми можуть бути?
– Знову ж таки, все зводиться до відчуття: чим я корисний цьому світу? Ідея «можна посидіти з грошима і не працювати» – це прекрасно перші пів року, коли ти відпочиваєш. Далі тобі потрібно мати якусь ідентичність, ти хочеш щось робити.
Коли ми представляємося, ми починаємо з того, чим займаємось, що робимо. І казати: «Я вже п’ятий рік вивчаю мову», – це соромно.
Центр «Українські голоси» у Брюсселі, Бельгія
Звичайно, людям хочеться вже мати якісь досягнення, хоч якусь ідентичність. І чим більше часу вони вклали, тим більше їм хочеться щось отримати. Або навіть після повернення в Україну сказати: «Я там не просто мову вивчав». Бо не всі готові це про себе сказати.
– У мене є сестра, її чоловік військовий. І вона мені розповідала, що особливо на початку повномасштабного вторгнення, коли потрапляла в різні групи на мовних курсах, де були інші українки її віку, які, наприклад, вирішили шукати собі тут пару чи розлучилися, її це трохи тригерило. Чи звертаються тут з такими запитами, коли люди відчувають конфлікт з іншими українцями через їхній вибір?
Завжди буде викликати в тих, хто залишився, почуття несправедливості, злості, бажання урівняти, щоб усі проходили більш-менш схожий досвід
– Звичайно. Війна – це загалом така подія, яка дуже сильно спонукає ділити на своїх і чужих. І не тільки за критерієм, «хто виїхав за кордон, хто залишився», «в кого чоловік військовий, а в кого ні», «хто постраждав, хто внутрішньо переміщена особа, а хто ні». Дуже багато критеріїв.
Є така групова психологія: якщо є група, і одна її частина не вкладає стільки або не проходить так багато разом з іншою групою, не віддає так багато свого, не страждає так, як, наприклад, українці, які залишилися, не переживає блекаутів, не переживає прильотів, – це завжди буде викликати в тих, хто залишився, почуття несправедливості, злості, бажання урівняти, щоб усі проходили більш-менш схожий досвід або принаймні не мали того самого статусу. А в тих, хто виїхав і не проходив через такі важкі події, це буде викликати почуття провини. І з цим просто, мабуть, потрібно змиритися, бо це так є.
Катерина Галушко, українська біженка, вдова українського військового, у кафе-кондитерській, яке вона відкрила в Намюрі, Бельгія
– Щодо почуття провини. Чи є такі клієнти, які кажуть, що відчувають провину не просто за те, що виїхали, а за те, що не воюють?
– Звичайно. Це частина депресії. Іноді оце глобальне почуття провини вважається частиною депресії. І тут одна з тих ситуацій, коли важко виділити, де це говорить про моральні цінності людини, а де – про перебільшене почуття провини через депресію.
Але є ще така спокуса – інтерпретувати всі минулі роки з позиції того, що ми вже знаємо, як усе відбулося, і забувати, як було насправді.
Грубо кажучи, коли люди виїжджали в березні 2022 року, вони думали, що виїжджають на кілька тижнів. Можливо, на пару місяців. Але вони не думали, що мігрують. Вони дійсно думали, що повернуться. І буває так, що за той час, поки їх не було, їхні рідні загинули. І вони починають звинувачувати себе, що не забрали їх із собою. Вони відчувають провину, що покинули тих людей, хоча не мали наміру покидати.
На той момент, можливо, і рідні казали: «Виїжджай, усе буде добре, потім повернешся, просто перечекаєш». Але люди інтерпретують ту минулу ситуацію вже з позиції того, як усе склалося потім. І вже потім це виглядає так, начебто я кинув хворих рідних і поїхав. Хоча насправді вони не мали цього на увазі й узагалі не збиралися їх покидати.
Центр реєстрації українських біженців у Брюсселі, Бельгія, 6 листопада 2025 року
Буває в людей відчуття, особливо коли трапляється багато розчарувань у процесі міграції, краще було б, якби я пішла, пішов у ЗСУ
І буває в людей відчуття, що, можливо, особливо коли трапляється багато розчарувань у процесі міграції, мені краще було б, якби я пішла в ЗСУ, якби я пішов у ЗСУ. У мене здебільшого жінки серед клієнтів. Звичайно, є жінки, які шкодують, що не пішли тоді, з перших днів. І одночасно для них уже занадто важко зробити це зараз. Буває з медичних причин, буває з інших причин.
У принципі почуття провини – це, мені здається, щось таке, що є в усіх українців, незалежно від того, в якій вони ситуації. Вони відчувають провину, тому що комусь гірше. А війна – це така ситуація, в якій завжди комусь гірше.
– Чи багато людей хочуть повернутися?
– Я думаю, що багато. Чим довше минає часу, тим менше людей повернуться, тому що вони вже вкорінюються в місцеве життя. Вони створюють особисте життя, починають працювати. Діти йдуть у школу, закінчують школу цими мовами, вже не спілкуються українською на тому рівні або не знають української шкільної програми на тому рівні.
Є багато причин, які змушують людей принаймні не повертатися моментально в Україну. І для багатьох людей проблемою є безпека. Вони розуміють, що якщо не буде гарантій безпеки для України, вони не зможуть повернутися.
Є люди, які відчувають, що в принципі готові повернутися тільки на західну Україну, тому що знову переживати виїзд із центральної або східної України, навіть якщо начебто ризики будуть невеликі і будуть гарантії безпеки, – уже був такий досвід. Вони бояться знову пережити те саме.
Георгій Батринча, пенсіонер із Одещини, у своїй кімнаті у притулку для українців з тимчасовим захистом у Брюсселі, Бельгія
Є й фінансова проблема, наприклад, для пенсіонерів, коли вони розуміють, що їхнє медичне обслуговування, просто їхні витрати на життя – вони не зможуть жити в Україні на ту пенсію і отримувати те саме медичне піклування.
– Чи бачите ви якісь способи, як психолог, створити такі обставини, щоб більше українців поверталися?
– Найперше – це гарантія безпеки. Якщо будуть гарантії безпеки в Україні, то багато людей повернеться. Ми знаємо інші приклади країн. Наприклад, Польща – одна з країн, у яку більше людей повертається, ніж з неї виїжджає. Це тренд, який у якийсь момент перевернувся: раніше було навпаки, а потім змінився. Я думаю, що в України є всі шанси, весь потенціал стати такою країною.
– Так само ми знаємо Хорватію, в якій більше людей живе за кордоном, ніж усередині країни.
– Але мені здається, це один із тих прикладів, коли потрібно дивитися на статистику і на причини. Чому хорватів за межами Хорватії чотири мільйони, а в самій Хорватії – менше чотирьох мільйонів? Це дійсно цікаво. Вони були, по-перше, біженцями довший період часу, ніж українці. По-друге, це включає також діаспору – людей, які вже народилися за межами країни. І, звичайно, чим довше ці люди живуть за межами країни, тим більше вони вже вкорінені в ту систему. Але це не означає, що вони не повертаються. Вони продовжують повертатися.
Люди несуть український прапор у День Незалежності України. Брюссель, Бельгія, 24 серпня 2022 року
– Повернення розглядають ті, кому, швидше за все, доведеться повернутися? Якщо вони не знайшли роботу, не інтегрувалися, то морально до цього готуються? Чи хто ця категорія людей, які готові повернутися? І «багато» – це скільки?
– Я думаю, що більша половина з тих, з ким я працюю, думають про це. Вони не знають, тому що є й причини залишатися. Часто вони бояться повертатися фізично. Деякі люди дають собі начебто випробування: подивлюся, чи в мене вийде, а якщо не вийде – зможу повернутися.
Велика категорія людей, які хочуть повертатися, – це амбітні люди, для яких важлива самореалізація. Для них важливо робити щось корисне для інших
Але велика категорія людей, які хочуть повертатися, – це амбітні люди, для яких важлива самореалізація. Для них важливо робити щось корисне для інших людей.
Тобто вони відчувають, що та користь, яку вони можуть приносити тут, набагато менша, ніж те, що вони могли б робити в Україні.
Це віддзеркалення втрати соціального статусу, який вони мали до переїзду. Коли ти був керівником великої компанії або одним із топ-менеджерів, чи твоя спеціальність, скажімо, юрист або бухгалтер, – ти маєш приїхати, вивчити мову, вивчити місцеве законодавство, тому що воно повністю інше, отримати місцевий досвід і тоді починати вже зростати в кар’єрі з нуля. А тобі 40 років. Це зовсім не те саме, що повернутися і знову керувати або принаймні мати можливість за кілька років знову дорости. У тебе там є зв’язки, а тут їх немає.
Театр українських біженців у Бельгії, Брюссель
Тобто люди, які хочуть повернутися, – це часто люди, які мають велику потребу в самореалізації. Вони хочуть бути важливими. Вони хочуть мати статус, досягнення і відчувають, що мають більше потенціалу робити це в Україні.
Є ще така річ, мабуть, усі емігранти це знають. Я живу в Бельгії 12 років. Ти можеш бути повністю інтегрованим. Уже говориш мовою, маєш місцеву освіту, гарну роботу, гроші – і все одно відчуваєш, що твоя батьківщина не тут. Тому що ти не виріс на цих мультиках. Ти не співаєш ці пісні. Для тебе незрозумілі певні традиції. А ось подивитися «Спіймати Кайдаша» – це щось таке, що викликає в тобі дуже сильне відчуття дому.
Станом на кінець грудня 2025 року, за даними УВКБ ООН, у Бельгії перебуває понад 94 тисячі українців зі статусом тимчасового захисту.