Викрадення чи захист прав дітей: як українські неповнолітні з Норвегії опинилися в окупації?

«План служби полягав у тому, щоб швидко закрити справу, щоб я не встиг зробити розголос – і діти вже поїхали, справа закрита. Але куди мама їх повезла, вони не кажуть», – розповідає Іван Меренда.

Сім’я Івана у 2024 році знайшла прихисток у Норвегії. Там, за словами чоловіка, він є єдиним опікуном неповнолітніх сина і доньки, бо мама вирішили повернутися до окупованого Мелітополя. Чоловік каже: як тільки повідомив службу опіки дітей про факти психологічного насильства над сином з боку асистентки, до нього прийшли працівники служби та поліція і вилучили дітей. Поки Іван перебував у лікарні, хлопця та дівчину передали мамі та дозволили вивезти їх на окуповану територію.

Норвезька служба опіки дітей вважає, що діяла в інтересах дітей. Батько ж наполягає: це фактично викрадення сина і доньки, яких він намагається повернути.

Своєю історією Іван поділився з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».

Журналісти Радіо Свобода також звернулася за коментарем до служби опіки дітей міста Олесунн. Редакція оприлюднить відповідь, коли її отримає.

Іван Меренда – колишній поліцейський. У структурах МВС України пропрацював понад 15 років.

Початок повномасштабної війни він разом із дружиною та двома дітьми зустрів у Мелітополі.

Згодом сім’я переїхала до Запоріжжя, де прожили близько двох років. Після чого вирішили перебратися до Норвегії. Там отримали статус тимчасового захисту, постійне житло, син почав ходити до школи, а донька – до садка.

Іван каже: життя в прифронтовому місті та переїзд позначилися на психологічному стані дружини. Через це, за його словами, погіршився й емоційний стан у родині.

Іван з донькою

«Першою відреагувала моя дочка. Я вважаю, що в неї з цього почалися ознаки аутизму. У сина, крім діабету, почалися серйозні фізіологічні проблеми: він міг падати з ліжка, битися головою об підлогу, при цьому зіниці були розширені. Бувало, що його паралізувало, він не міг відповідати. Наприклад, я йому говорив: «Якщо ти мене чуєш – моргни очима». Це єдине, що він міг робити. Стрибки цукру були великі. Це не тому, що ми не так спостерігли за діабетом, а тому, що в організмі відбувався просто хаос на рівні обміну речовин, вегетативної, нервової систем»

Дружина пробула з родиною близько 3,5 місяців, і за словами Івана, вони вирішили, що вона повертається до Мелітополя.

«Якби жінка поїхала в Україну, що б було? Виплату як особа з інвалідністю вона отримує три тисячі гривень. Що їй робити, де жити, що їсти? У Мелітополі були всі ресурси: мій особистий автомобіль, житло, родичі. А в Україні – нуль ресурсів».

«Нуль прав на дітей»

Іван каже: він у Норвегії є єдиним офіційним опікуном дітей. На підтвердження слів показує скриншот із сайту податкової служби країни, де зазначено: «батьківська відповідальність – Іван Меренда (один)».

«Коли моя жінка їхала, вона виписалася з квартири і віддала повністю права опіки мені, щоб я міг одним підписом вирішувати все – це було зручно. Тобто вона, можна сказати, втратила взагалі права на дітей. В Україні в нас відповідальність 50 на 50, а в Норвегії у неї нуль прав на дітей – вона біологічна мати і все».

Донька Івана

Івана розповідає: на пункті пропуску РФ під час в’їзду дружині натякнули, що знають про роботу чоловіка в поліції, хоча він з окупантами, каже, не співпрацював.

За його словами, дружину пропустили, але з умовою без права виїзду і впродовж місяця вона мала знайти роботу. Чоловік додає, що нині дружина працією в управлінні надзвичайних ситуацій і має російський паспорт.

Психологічне насильство над сином?

Іван розповідає: впродовж певного часу помічав, що після школи син повертався в поганому стані, і щоразу йому ставало гірше.

Згодом, каже, він йому розповів про факти психологічного насильства з боку асистентки, яку найняла служба опіки дітей міста Олесунн (Alesund barnevernsteneste).

«Син почав розказувати, що йому важко через це, що асистентка постійно говорила у дуже грубій формі, наполягала: «Будеш вдома татові показувати припадки, тут, у школі, не можна». Тому, коли приходив додому і бачив батька, – просто «провалювався». Доходило до того, що госпіталізації були в такому стані, що він міг в кому впасти. Бувало, що понад місяць він не ходив до школи після таких ситуацій».

Чоловік розповідає: коли син йому розповів про ці факти, у нього почало боліти серце, і серед ночі він разом із дітьми поїхав до лікарні.

«Я написав у службу опіки дітей, що я перебуваю в безпорадному стані: їду додому, але маю випити заспокійливу таблетку і не зможу встати, щоб зібрати сина до школи, а доньку – до садка. Я написав інструкції, що має зробити асистентка. Прокидаюся о третій дня – а син удома, дочка теж. Донька невмита, у нічній сорочці. Я розумію, що ними ніхто не займався. Асистентка абсолютно нічого не зробила і написала, що побачила повідомлення вже дорогою до школи. Це нормальна реакція? Хоча в неї були години для роботи з моїми дітьми».

Іван з сином

Іван каже: тоді написав у службу, що виявив факти психологічного насильства над сином, і попросив прийти.

Однак на декілька повідомлень реакції не було, тому він звернувся до поліції. І лише після телефонного дзвінка правоохоронців, каже він, працівники служби повідомили, що приїдуть того ж дня.

«Вони прийшли і були дуже налякані, питали, що я говорив у поліції. Я бачив, що вони з кимось постійно переписувалися – напевно, з керівництвом. Я прекрасно розумів: якщо підтвердиться факт психологічного насильства над моїм сином, відповідальність нестиме не лише школа, але й служба опіки. Бо служба повинна перевіряти асистентів. Тобто для них ця асистентка була дуже зручною людиною».

Іван попросив працівників служби прийти ще раз за декілька днів, щоб обговорити, як син зможе відвідувати школу, оскільки після виявлених батьком фактів, хлопець не може контактувати з асистенкою. Він додає, якщо б залишив все, як було, то й сам міг би понести відповідальність за недбалість.

Вилучення дітей у батька

Через декілька дні, каже Іван, йому написала сімейна лікарка і повідомила, що прийде додому. Однак, за словами чоловіка, вона прийшла не одна, а разом із представниками служби опіки дітей та поліцією.

«Я одразу зрозумів, що відбувається – у мене зараз будуть забирати дітей. Я запевнив, що я не чинитиму спротив, але запитав про юридичне підґрунтя. Вони нічого не дали, сказали, що документів немає, але вважають перебування зі мною небезпечним для дітей. І сказали йти збирати речі».

Син Івана

У цей момент, за словами чоловіка, у нього почалося сильне серцебиття, він почав втрачати свідомість. Лікарка запропонувала поїхати разом із поліцейськими до лікарні, і він погодився.

Іван припускає, що вилучення дітей могло бути пов’язане з бажанням служби захистити себе після його скарги.

«Як тільки дізнався про факти психологічного насильства над дитиною і розповів про це, одразу служби написали, що турбуються, що мій син не ходить до школи. Два роки, виявляється, різні служби розповіли, що я неадекватний, у їхньому розумінні – не контактний. Вони це писали у «закритих журналах», що я придумав цей булінг і мені потрібно лікуватися.

І в їхніх планах було б ідеально, якби я потрапив в психіатрію, де мені поставили б діагноз і все: юридично мене можна позбавити прав на дітей. У служби головне завдання – не допомога сім’ї, а контроль над батьками. Якщо щось не так – забрати дітей, щоб був компромат. Це не служба захисту дітей, а радше, служба атаки на батьків».

Викрадення дітей?

За словами Івана, поки він перебував у медзакладі, його дванадцятирічний син і п’ятирічна донька залишалися з тією ж асистенткою. Про це йому повідомили представники служби під час першого візиту до лікарні. Під час другого відвідування, розповідає чоловік, йому сказали, що діти із мамою залишили країну. Згодом Іван дізнався, що вони поїхали до Мелітополя.

Вокзал у Мелітополі, 15 липня 2020 року

«Вони могли помістити їх у прийомну сім’ю, але знайти її, позбавити батьківських прав – це довго, дорого, тому невигідно. Вони вирішили сплавити дітей жінці. Але вони не мали права робити це без мого дозволу, в мене стовідсоткова опіка. План служби полягав в тому, щоб швидко закрити справу, щоб я не встиг зробити розголос – і діти вже поїхали, справа закрита. Але куди мама їх повезла, вони не відповідають».

Іван каже, що побоюється за безпеку дітей, зокрема через можливе ставлення з боку окупаційної влади, адже їм відомо про його службу в поліції. Також, за його словами, дружина не зможе належним чином доглядати за дітьми – не лише через стан здоров’я.

«В Мелітополі медицина коштує космічних грошей, там немає ні лікарів, ні необхідних засобів для медичних приладів сина. Доньці вона може психіку зламати, і в неї знову можуть з’явитися ознаки аутизму. Я не вважаю, що вона здатна забезпечити їм належну опіку. Це викрадення дітей. Якби вона їх повезла в Україну – питань не було б. Якби, звісно, там могла їм щось дати».

Що кажуть інші сторони?

У коментарі Радіо Свобода Ірина Мерзак – асистентка дітей повідомила, що не може коментувати факти психологічного насильства, про які заявляє батько, посилаючись на конфіденційність інформації.

Ганна Меренда, мама дітей, порадила звертатися до норвезьких структур, які, за її словами, підтвердять правомірність перебування сина і доньки з нею. На інші запитання, зокрема щодо вивезення дітей на окуповану територію, вона не відповіла.

Іван з дітьми

Лікарка Вікторія Натвік у коментарі Радіо Свобода повідомила, що знала сім’ю ще до від’їзду матері, а рік тому її запросили на консиліум. Там, за її словами, обговорювали зміни в поведінці сина Івана, а також припущення, що батько міг негативно впливати на хлопця.

«Я стала на захист сім’ї і сказала, що це може бути стрес – ми не знаємо. У норвежців (служби опіки дітей – ред.) були підозри, але не було фактів, що батько негативно впливає чи використовує дитину для отримання економічних вигод. Спочатку йшлося про автомобіль – він хотів, щоб їм надали машину, потім – не хотів вчити норвезьку мову. Вони хотіли забрати у батька дітей, але я попросила цього не робити, щоб мати змогу розібратися в ситуації і поспостерігати».

За словами Натвік, згодом служба опіки дітей дізналися, що хлопець не відвідує школу. Вона каже, що попереджала Івана: так бути не може, і він може втратити опікунство.

«В один із днів, коли я була на роботі, мені зателефонувала поліція. Це нормально, коли нам дзвонять, якщо ситуація стосується пацієнта. Мене попросили приїхати за адресою Івана. Коли я приїхала, там уже була поліція, представники служби, і вони попросили мого лікарського спостереження. Я зайшла до квартири і пояснила Івану, що є документ на підставі їхнього рішення про вилучення двох дітей. Іван через стрес попросив медичної допомоги, що я і зробила. Дітей на одну ніч помістили в сім’ю, а потім до лікарні».

Вікторія Натвік каже: що дружина Івана сама зв’язалася з нею і попросила передати контакти служби опіки.

Згодом, каже лікарка, була зустріч, на якій мати була присутня онлайн, а працівники служби дізнавалися, чи може вона опікуватися дітьми. І додає, що її попросили не розголошувати інформацію, куди саме мати планує вивезти дітей із Норвегії, однак, за її словами, Мелітополь тоді не згадувався.

Акція на підтримку України у Норвегії

Журналісти Радіо Свобода також звернулася за коментарем до служби опіки дітей міста Олесунн. Редакція оприлюднить відповідь, коли її отримає.

Водночас у рішенні служби від другого березня 2026 року, яке редакції надав Іван, зазначається, що працівники контактували з родиною з осені 2024-го. Мати залишила родину для отримання медичної допомоги за кордоном. Обоє батьків перебувають у шлюбі та мають спільну батьківську відповідальність.

У документі йдеться, що служба отримала дев’ять повідомлень про занепокоєння, однак від кого саме і щодо чого – не уточнюється.

За словами служби, батько впродовж усього періоду виступав проти правил норвезької системи охорони здоров’я в контексті фізичного та психічного стану його сина.

Після обстежень у двох лікарнях, стверджує норвезька сторона, було встановлено, що напади у хлопця мали психогенний неепілептичний характер (імітаційний), з чим чоловік не погодився.

Також батько виступав проти відвідування школи, вважаючи, що сину потрібно залишатися вдома для стабілізації здоров’я. Через що він не ходив до закладу освіти та мав обмежені соціальні контакти. Служба зазначає, що батько вважав наявність автомобіля вирішальним фактором для спільної діяльності, тому віддав перевагу перебуванню сім’ї в квартирі, а не поза нею.

У січні 2026 року служба зафіксувала зміни в поведінці батька. Він надсилав декілька листів до різних інстанції, зокрема просив анулювати попередні оцінки щодо навчання сина, був проти внутрішньої оцінки сім’ї та перегляду допомоги. Також чоловік хотів змінити куратора у службі, але згодом відмовився до цього. У своїх зверненнях він наполягав, щоб усі рішення ухвалювалися ним та лікарем.

Осло, Норвегія

Служба опіки дітей провела внутрішнє обговорення питання і передала справу до комітету із захисту дітей і охорони здоров’я. А також ухвалили рішення про екстрене вилучення дітей через побоювання щодо психічного стану батька та його неспроможності забезпечити дітям стабільний і безпечний догляд.

За словами Івана, комісія незалежного досудового медичного органу у Норвегії визнала його дієздатним, а відтак, каже, підтвердила, що в нього немає психологічних проблем.

У документі служби зазначається, що мама вийшла на зв’язок із нею, повідомивши, що її від’їзд був тимчасовим: вона хотіла повернутися раніше, але батько її від цього застеріг. Жінка зазначила, що відновила здоров’я, має роботу, житло і хоче забрати дітей. За словами служби, перебування дітей із мамою відповідає найкращим інтересам дитини.

«Мати і діти виїхали з країни 23 лютого 2026 року і перебувають у місті Мелітополі. Служба дійшла до висновку, що мати може забезпечити дітям належний догляд, незважаючи на те, що Мелітополь перебуває під російським контролем і там існує загальний ризик небезпеки. На момент ухвалення рішення немає конкретної інформації, що діти перебувають у небезпечній ситуації після повернення, що в цьому районі ведуться активні бойові дії або відсутній доступ до базових послуг. Служба опіки більше не має юрисдикції, оскільки діти не перебувають у Норвегії, і справа таким чином закривається».

Дитина грається м'ячем у Берліні, Німеччина, 19 березня 2018 року

Реакція на заяви батька

Іван звернувся до низки українських, норвезьких та міжнародних структур, щоб повернути дітей з окупованих територій, оскільки вважає це викраденням сина і доньки.

У мелітопольській окружній прокуратурі та районному управлінні поліції повідомили Івану, що його звернення були зареєстровані в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення. Правоохоронці зазначили, що під час перевірки встановили: мама з дітьми перебуває у місті Мелітополь, і це її власне добровільне рішення щодо місця проживання. Відтак факт вчинення кримінального правопорушення не підтвердився.

У міністерстві юстиції України, яке є центральним органом із виконання на території України конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, зазначили, що перебування дитини на окупованій територій, не є підставою для застосування конвенції як міжнародного договору, оскільки вона не застосовується між адміністративно-територіальними одиницями однієї держави.

Водночас на таких територіях діють Конституція і закони України. Відповідно до сімейного кодексу, якщо мати й батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо місця проживання малолітніх дітей, спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

У мін’юсті додали, що ведуть реєстр дітей, депортованих або примусово переміщених у зв’язку зі збройною агресією РФ проти України. Однак внести до нього дітей Івана не можуть, оскільки переміщення відбулося членом родини, а такі правовідносини мають виключно цивільно-правовий характер.

Дитячі іграшки у садочку

Юристка Регіонального центру прав людини Катерина Рашевська пояснює: рішення про вилучення дітей у батьків можуть ухвалюватися без суду, якщо це передбачено законодавством держави. У таких випадках вона радить звертатися до суду та оскаржувати рішення.

«Відповідно до конвенції про юрисдикцію, якщо ми вирішуємо питання про найкращі інтереси дитини, і якщо є такі дуже особливі випадки, варто було б відповідно до статті восьмої звернутися до органів держави Україна, які б мали надати свою думку: чи варто дітей з матір’ю повертати на окуповану територію, чи справді відсутність активних бойових дій є тією обставиною, яка свідчить про те, що найкращі інтереси будуть забезпечені і дитина не буде піддаватися ризикам і загрозам.

Я бачила рішеннях італійських судів, де обставина війни в Україні був ключовим у рішенні – повертати дитину чи ні, навіть на територію України, не кажучи вже про окуповану. І те, що сьогодні Мелітополь не обстрілюється, не означає, що це не може бути вже в досить короткостроковій перспективі. Тобто навіть безпека була недостатньо врахована, і якби звернулися до органів влади України, то це можна було б оцінити краще».

Дитсадок у Херсоні після обстрілу, 4 грудня 2023 року

За словами Рашевської найкращі інтереси дитина включають різні фактори і не лише фізичну безпеку.

«Те, що мене особливо засмучує, це агресивні дії з боку Російської Федерації щодо наших українських дітей, зокрема і перевиховання, мілітаризація, русифікація цих дітей, викорінення їхньої ідентичності. У даному випадку це взагалі не було враховано при оцінці найкращих інтересів, хоча ми вже маємо досить такі кваліфіковані думки (європейських організацій, структур – ред.), де чітко зафіксовано, що ось ці дії спрямовані на викорінення ідентичності, вони явно суперечать принципу найкращих інтересів дитини.

Ми знаємо, що в нас немає жодного кримінального провадження відкритого за принципом універсальної юрисдикції, щоб стосувалося злочинів Російської Федерації проти українських дітей за принципом. Тому в цілому виглядає так, що хоча публічний, політичний дискурс уже ці дії яскраво засуджує, вводяться санкції і так далі, у правовій площині це не є тим чинником, який має, як розумним словом казати, преюдиційне Преюдиційність (преюдиційні факти) — це обов’язковість для суду фактів та обставин, уже встановлених рішенням суду, що набрало законної сили в іншій справі. Ці факти не потребують повторного доказування сторонами у новому процесі, забезпечуючи єдність судової практики та запобігаючи суперечливим рішеннямзначення».

На запит Радіо Свобода у посольстві України в Королівстві Норвергії повідомили, що їм відомо про 45 випадків вилучення дітей – громадян України – у їхніх батьків або законних представників від початку повномасштабної війни.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: