Знавець середньовічної європейської історії, професор Броніслав Ґеремек, як мало хто, бачив і європейське майбутнє. Він творив його власними руками і відчував за нього особисту відповідальність.
«Якщо мені не подобається політика моєї країни, я маю її змінити», – так пояснював Ґеремек своє небажання покинути Польщу у часи найбільших випробувань. Цією позицією, на думку українського філософа Мирослава Поповича, Броніслав Ґеремек відрізнявся від багатьох нинішніх польських та українських політиків. «Так прямо скажемо: у нас зараз не має такого морального авторитету», – зазначає пан Попович.
Броніслав Ґеремек народився в єврейській родині, пережив Голокост, вступив до комуністичної партії, але вийшов з неї у 1968 році на знак протесту проти окупації Чехословаччини. У 1980-му Ґеремек був серед тих польських інтелектуалів, хто підтримав робітничий рух «Солідарність».
Для українських дисидентів саме існування «Солідарності» було надією, що колись радянський тоталітаризм буде повалено. Колишній довголітній політв’язень Левко Лук’яненко згадує: «Польська «Солідарність» була однією з тих рушійних сил, на яку ми у Радянському Союзі звертали свої очі як на зразок. Тому це людина, яка для мене є у числі небагатьох діячів «Солідарності», яким ми вдячні за їхню тодішню мужність, завзятість у боротьбі за розм’якшення тоталітарної комуністичної системи».
За його біографією можна було б писати новітню історію Польщі
Худорлявий, невисокий на зріст професор із люлькою в руках, Броніслав Ґеремек не справляв враження революціонера, але за його біографією можна було б писати новітню історію Польщі. І вирішальним був, мабуть, момент, коли представники «Солідарності», і серед них Броніслав Ґеремек, сіли за стіл переговорів із комуністами, щоб провести перші демократичні вибори у 1989 році. Колишні дисиденти не просто перемогли у цих виборах, а взяли відповідальність за країну.
Український філософ Мирослав Попович говорить, що на відміну від українських, польські дисиденти були краще підготовлені до цього: «Я знаю з розповідей моїх колег-поляків про існування таких нелегальних шкіл, де активісти «Солідарності» проходили певне навчання. Ми не могли собі навіть уявити такого. В особі Ґеремека ми бачимо інтелігенцію високого штибу, яка була вже готова на другий день після падіння комуністичного режиму встановити демократичний режим, який забезпечував, щоб у Польщі не було повернення до комунізму».
Броніслав Ґеремек був тим, хто забезпечив повернення Польщі до Європи. Як міністр закордонних справ, він вів переговори про вступ до ЄС, головував в ОБСЄ, і підписував документи про вступ Польщі до НАТО зі словами: «Польща повертається навіки туди, де її місце – до вільного світу».
В українсько-польських стосунках Ґеремек належав до того покоління польських політиків-інтелектуалів, завдяки яким Польща стала найближчим партнером України в Європі.
Левко Лук’яненко пояснює: «Він говорив багато разів про те, що стратегічно інтереси Польщі та України збігаються. Мені це свідчило про його глибокий розум. Він не був закомплексований старими польськими антиукраїнськими міфами, а дивився на Україну відкритими очима як на союзника, з яким потрібно будувати стосунки на справедливій основі, і це дасть більше гарантій для незалежності України і Польщі».
«Я сподіваюся, що Україна знайде свій шлях...»
Будучи уже депутатом Європейського парламенту, Ґеремек далі працював заради зближення Європи і України, за яку в нього боліло серце.
Говорячи про нескінченну українську політичну кризу в інтерв’ю Радіо Свобода ще восени 2006 року, Броніслав Ґеремек зауважив: «Відверто кажучи, мене дуже турбує розвиток ситуації в Україні. На мою думку, Україна гає час. Цілі Помаранчевої революції були переважно внутрішніми, політичні свободи, розумна економічна політика, але також йшлося про те, щоб Україна знайшла своє місце в існуючих євроатлантичних структурах. Нині завдяки своїй політиці Україна заблокована. Я сподіваюся, що Україна знайде свій шлях, і Помаранчева революція буде переможною в усіх сенсах цього слова».
Що могло б бути кращою пам’яттю про Броніслава Ґеремека в Україні, як не реалізація і цієї його візії.
«Якщо мені не подобається політика моєї країни, я маю її змінити», – так пояснював Ґеремек своє небажання покинути Польщу у часи найбільших випробувань. Цією позицією, на думку українського філософа Мирослава Поповича, Броніслав Ґеремек відрізнявся від багатьох нинішніх польських та українських політиків. «Так прямо скажемо: у нас зараз не має такого морального авторитету», – зазначає пан Попович.
Броніслав Ґеремек народився в єврейській родині, пережив Голокост, вступив до комуністичної партії, але вийшов з неї у 1968 році на знак протесту проти окупації Чехословаччини. У 1980-му Ґеремек був серед тих польських інтелектуалів, хто підтримав робітничий рух «Солідарність».
Для українських дисидентів саме існування «Солідарності» було надією, що колись радянський тоталітаризм буде повалено. Колишній довголітній політв’язень Левко Лук’яненко згадує: «Польська «Солідарність» була однією з тих рушійних сил, на яку ми у Радянському Союзі звертали свої очі як на зразок. Тому це людина, яка для мене є у числі небагатьох діячів «Солідарності», яким ми вдячні за їхню тодішню мужність, завзятість у боротьбі за розм’якшення тоталітарної комуністичної системи».
За його біографією можна було б писати новітню історію Польщі
Худорлявий, невисокий на зріст професор із люлькою в руках, Броніслав Ґеремек не справляв враження революціонера, але за його біографією можна було б писати новітню історію Польщі. І вирішальним був, мабуть, момент, коли представники «Солідарності», і серед них Броніслав Ґеремек, сіли за стіл переговорів із комуністами, щоб провести перші демократичні вибори у 1989 році. Колишні дисиденти не просто перемогли у цих виборах, а взяли відповідальність за країну.
Український філософ Мирослав Попович говорить, що на відміну від українських, польські дисиденти були краще підготовлені до цього: «Я знаю з розповідей моїх колег-поляків про існування таких нелегальних шкіл, де активісти «Солідарності» проходили певне навчання. Ми не могли собі навіть уявити такого. В особі Ґеремека ми бачимо інтелігенцію високого штибу, яка була вже готова на другий день після падіння комуністичного режиму встановити демократичний режим, який забезпечував, щоб у Польщі не було повернення до комунізму».
Броніслав Ґеремек був тим, хто забезпечив повернення Польщі до Європи. Як міністр закордонних справ, він вів переговори про вступ до ЄС, головував в ОБСЄ, і підписував документи про вступ Польщі до НАТО зі словами: «Польща повертається навіки туди, де її місце – до вільного світу».
В українсько-польських стосунках Ґеремек належав до того покоління польських політиків-інтелектуалів, завдяки яким Польща стала найближчим партнером України в Європі.
Левко Лук’яненко пояснює: «Він говорив багато разів про те, що стратегічно інтереси Польщі та України збігаються. Мені це свідчило про його глибокий розум. Він не був закомплексований старими польськими антиукраїнськими міфами, а дивився на Україну відкритими очима як на союзника, з яким потрібно будувати стосунки на справедливій основі, і це дасть більше гарантій для незалежності України і Польщі».
«Я сподіваюся, що Україна знайде свій шлях...»
Будучи уже депутатом Європейського парламенту, Ґеремек далі працював заради зближення Європи і України, за яку в нього боліло серце.
Говорячи про нескінченну українську політичну кризу в інтерв’ю Радіо Свобода ще восени 2006 року, Броніслав Ґеремек зауважив: «Відверто кажучи, мене дуже турбує розвиток ситуації в Україні. На мою думку, Україна гає час. Цілі Помаранчевої революції були переважно внутрішніми, політичні свободи, розумна економічна політика, але також йшлося про те, щоб Україна знайшла своє місце в існуючих євроатлантичних структурах. Нині завдяки своїй політиці Україна заблокована. Я сподіваюся, що Україна знайде свій шлях, і Помаранчева революція буде переможною в усіх сенсах цього слова».
Що могло б бути кращою пам’яттю про Броніслава Ґеремека в Україні, як не реалізація і цієї його візії.
