Доступність посилання

ТОП новини
26 Червень 2019, Київ 09:57

Смуга Газа: історія питання та українське відлуння


Ігор Лосєв
Київ – Війна, що відбувається нині на Близькому Сході між Ізраїлем і організацією «Хамас», викликала дуже різні думки й реакції в українському суспільстві. Деякі відомі політики і знані письменники, не кажучи вже про журналістів, заявили про цілковите чи часткове співчуття до «Хамасу» та його прихильників. Вони наголошують на тому, що дуже переймаються стражданнями цивільного населення в анклаві Газа, атакованому ЦАХАЛ (Армією оборони Ізраїлю).
Щоправда, гуманісти не пояснюють, чому саме (а це не завадило б пояснити) вони не співчували стражданням жителів ізраїльських міст Здерот, Ашкелон і Ашдод, яких методично вбивали й калічили хамасівці ракетами «Касам». Причому, за весь час хамасівських обстрілів не загинув жоден ізраїльський військовий, а виключно мирні люди. Для порівняння: серед жертв ізраїльських ударів по Газі більшість становлять бойовики і функціонери «Хамасу». Тож варто звернути увагу на те, чого ніяк не може помітити значна частина українських ЗМІ та певні політики й інтелектуали.

Що таке Смуга Газа і рух «Хамас»

Треба чітко усвідомлювати, що специфіка сучасних збройних конфліктів є такою, що цивільних гине більше, ніж військових, адже зникла (враховуючи особливості новітніх різновидів зброї) межа між фронтом і тилом. Але є суттєва різниця між випадковою загибеллю цивільних осіб (бо ще ніхто не винайшов бомбу, що вбивала б військових і не чіпала мирних жителів) та свідомим і цілеспрямованим нищенням мирного населення.
Коли бомба, що потрапила у штаб бойовиків, своїми осколками вбиває випадкових людей на тій таки вулиці – це прикра неминучість війни, але коли палестинський терорист висаджує в повітря кав’ярню разом із її відвідувачами чи автобус із пасажирами, чи дискотеку, то тут уже не йдеться про випадковість, адже тут мали за мету саме вбивство мирних, беззахисних людей. «Хамас» має чудову можливість, припинити будь-які удари по Газі: для цього треба дати гарантію Ізраїлю, що ніяких обстрілів його міст більше не буде, і після цього жодна ізраїльська бомба чи ракета не впаде на Газу. Але «Хамас» не тільки таких гарантій не дає, не тільки навіть зараз не припиняє обстріли території Ізраїлю, але й виступає з «бадьорими» заявами на адресу Ізраїлю на кшталт: ми вбивали, вбиваємо і будемо вбивати вас і ваших дітей. Запитання до моїх співвітчизників-гуманістів: що в такій ситуації вони можуть запропонувати Ізраїлю, які кроки й вчинки? Ізраїльська держава витримувала ті обстріли майже два роки, практично не реагуючи на них, що викликало обурення громадян, змушених жити під страхом смерті й каліцтва. Проте кожна держава має обов'язок захищати своїх громадян від збройних нападів. Це одна з головних функцій будь-якої держави, що має законне право на самозахист.
Справді, важко вести перемовини з «Хамасом», що практично скрізь, крім Москви (президент Путін кілька років тому зустрівся з керівництвом цієї структури), визнаний терористичною організацією. Адже лідери «Хамасу» – це люди того ж самого типу, що й організатори нападів у США 11 вересня 2001 року.
Якщо Організацію визволення Палестини (ООП) покійного Ясіра Арафата, а нині Махмуда Абаса з її військовим крилом «Фатх» становлять «звичайні», хоча й досить войовничі палестинські арабські націоналісти, то «Хамас» є організацією ісламських фанатиків, що дуже нагадує одіозну «Аль-Каїду». Вони прагнуть зовсім не створення палестинської держави, а знищення Ізраїлю, «остаточного вирішення» не лише юдейського, але й християнського питання в масштабах не тільки Близького Сходу. Себто йдеться про ультра-екстремістів, таких собі мусульманських більшовиків чи нацистів (кого що більше влаштовує). «Хамас» воював не лише проти Ізраїлю, але й спровокував громадянську війну проти «Фатх». У Смузі Газа «Хамас» цю війну виграв, але на Західному березі програв наступникам Арафата. Тож тепер існують дві практично окремі незалежні псевдодержави – «Хамасу» і ООП у рамках однієї Палестинської адміністрації.
Коли досить відомий український політик Олег Тягнибок мальовничо описує на своєму блозі: «Весь сектор Газа, утворений після арабо-ізраїльської війни 1948 року – це одна велика палестинська резервація, один велетенський табір біженців, смуга 40 кілометрів завдовжки та 10 завширшки на узбережжі Середземного моря, відрізана від світу металевим парканом і укріпленими блок-постами», – він чомусь не розповідає, як усе це виникло, зокрема, хто був винуватцем війни 1948 року. Як відомо, незважаючи на всі розпорошення, єврейські громади ніколи не зникали в Палестині, хоча й були вельми нечисленні. Починаючи з другої половини ХІХ століття, розпочинається процес повернення європейських та американських євреїв – ашкеназім – на землю предків. Повернення стало масовим на початку ХХ століття, а над усе після 1945 року, після ШОА – катастрофи європейського єврейства. Тоді Палестина була підмандатною територією Великобританії, британці були проти створення єврейської держави в цьому регіоні.
До речі, деякі політики пропонували створити таку державу на теренах Уганди в Африці, а Адольф Гітлер попервах планував виселити всіх євреїв на острів Мадагаскар. Але єврейські бойовики-націоналісти розпочали партизанську війну проти британських окупантів Палестини з метою створити національно-державне вогнище на споконвічних юдейських землях. Боротьба закінчилася резолюцією Генеральної асамблеї ООН про поділ Палестини на дві держави: єврейську і арабську.

На що не зважає українська журналістика

Цікаво, що значною мірою це стало можливим завдяки позиції СРСР (що разом із УРСР і БРСР мав там три голоси). Сталін розраховував, що Ізраїль стане сателітом Москви на Близькому Сході, знаряддям проти Британської імперії, навіть, можливо, чимось на зразок «країн народної демократії» у Східній Європі. Євреї негайно скористалися резолюцією ООН і проголосили Державу Ізраїль. Араби відреагували по-іншому. Єгипет, Сирія, Йорданія, Ліван і Ірак розпочали проти Ізраїлю війну. Молода ізраїльська армія завдала агресорам нищівної поразки. Зброю ізраїльтянам, за згоди СРСР, постачала Чехословаччина.
То був перший і останній випадок відносно дружньої позиції Радянського Союзу щодо Ізраїлю. Переконавшись, що Ізраїль не буде агентом Кремля у своєму регіоні, Сталін став непримиренним супротивником цієї держави.
Кілька сотень тисяч палестинських арабів утекли до сусідніх арабських країн, влада яких цю втечу заохочувала: мовляв, знищимо Ізраїль, тоді й повернетеся додому. В розрахунку на цю «щасливу» подію, уряди арабських держав свідомо десятиліттями тримали біженців у наметових таборах, не сприяючи їхній інтеграції в суспільство відповідної країни. Арабські режими розглядали цих людей як вістря антиізраїльської політики.
Існував усеарабський консенсус: Ізраїль необхідно знищити. Попередник Ясіра Арафата Ахмед Шукейрі публічно закликав «скинути євреїв у море». Якби палестинські лідери хотіли створити палестинську державу, вони б її давно мали у складі Західного берегу і Смуги Газа. Однак хотілося насамперед крові «сіоністського ворога». Й досі хочеться…
Ізраїль захопивши внаслідок «шестиденної війни» 1967 року весь Західний берег Йордану і Газу, міг отримати етнічно чисту територію, бо араби втекли з неї, але уряд Ізраїлю запросив утікачів повернутися і гарантував їм безпеку. Араби повернулися і влаштували євреям «інтифаду». Ізраїль розпочав мирні переговори з Арафатом, запропонувавши план «мир в обмін на території», внаслідок якого більшість територій Західного берегу і вся Газа перейшли під палестинське управління. Замість миру за ці території Ізраїль отримав посилення палестинського терору. Причому, там, де Ізраїль передавав території палестинцям, він скасовував європейські поселення, звільняючи ці землі від своїх людей.
Але чимало палестинських лідерів зрозуміли поступки Ізраїлю як ознаку його слабкості й сигнал до наступу на цю державу.
Настрій певної частини українського суспільства стосовно подій на Близькому Сході пояснюється зокрема й тим, що українська інформаційна сфера зуміла подолати деякі пропагандистські міфи щодо України і колишнього СРСР, але ще й досі не зруйнувала совєтські геополітичні ідеологами. Досить згадати, як разом із російськими ЗМІ українські медії висвітлювали конфлікти на Балканах, підтримуючи фактично режим Милошевича, і зовсім не сербський народ, як їм здавалося. Практично досі не сформувалася українська зовнішньополітична журналістика. Вона перебуває в полоні совєтсько-російських геополітичних стереотипів і є відгалуженням (у ментальному відношенні) російських ЗМІ, що зберегли традицію підтримки, принаймні співчуття до численних терористичних структур у країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Між іншим, терористів у Радянському Союзі навчали відповідних навичок у кримському селі Перевальне (поблизу курортного міста Алушти).
Отож «Хамас» переймається не національно-визвольною боротьбою, а знищенням Ізраїлю та поширенням у світі тоталітарного різновиду ісламу. Тому захоплення Олега Тягнибока цією організацією здається дивним… А ще більш дивне враження справляє таке його твердження: «…Майже все доросле мирне населення Автономії сьогодні належить до «Хамасу». Якби це було так насправді, то режим ООП і Махмуда Абаса дня б не втримався би на Західному березі. Загибель кількох сотень бойовиків Хамасу пан Тягнибок називає «геноцидом», фактично руйнуючи це поняття, зводячи його зміст до абсурду і знецінюючи таким способом реальні випадки геноциду, в тому числі геноцид-Голодомор українського народу.
Коли Олег Тягнибок кидає каміння в учасників війни за незалежність Ізраїлю, називаючи їх терористами, він, хоче того чи не хоче, кидає такі звинувачення на адресу всіх інших учасників збройної боротьби за незалежність своїх країн, у тому числі в учасників героїчної епопеї ОУН-УПА. А висновок із млявої, а нерідко й викривленої реакції українських ЗМІ на події в Газі може бути тільки один: необхідно формувати українськоцентричну міжнародну журналістику в Україні, що не була б ретранслятором чужих думок, фобій і ілюзій.
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG