Доступність посилання

ТОП новини
18 листопада 2019, Київ 00:41

Українські банки і вкладники у кризову добу: довіра і гроші


Черга людей, які чекають на видачу депозитних вкладів біля одного з київських банків, 10 лютого 2009 р.

Київ – Ситуація в банківській системі України залишає бажати кращого. Цей трюїзм відомий сьогодні, мабуть, навіть дошкільнятам. Проте кожна категорія тих, хто констатує факт негараздів у цій системі, бачить їх під своїм кутом зору і вкладає у ці слова власний зміст. Економісти дискутують про причини кризи банківської системи, банкіри намагаються швиденько залатати у ній дірки (а дехто з них примудряється безпардонно наживатися на чужих втратах, за безцінь скуповуючи активи інших банків), промисловці кричать «ґвалт» у зв’язку із фактичною відсутністю кредитування, олігархи розмірковують, в які офшори перекидати кошти, а пересічні громадяни – вкладники банків – із жахом думають, що станеться з ними у разі паралічу усієї цієї системи...

Коли українські політики ведуть мову про стабілізацію банківської системи, вони зазвичай наголошують на потребах промисловості, транспорту, міських господарств, аграрного сектору тощо. А тим часом пересічні громадяни, тобто так звані «фізичні особи», являють собою далеко не останніх учасників тієї гри, яка ведеться навколо банків. Ба більше: це – одні із головних гравців. Бо ж фізичні особи – це не лише тримачі кредитів, а й вкладники депозитів, які дають банкам готівкові кошти для фінансових операцій, це й ті, хто міняє валюту, проводить через банки різні платежі, і, нарешті, одержує через них зарплати, пенсії та стипендії плюс перекази із-за кордону.
І всі ці операції дають банкам зиск не менший, ніж обслуговування великої індустрії чи зовнішньої торгівлі. Ба більше: якщо громадяни не зберігають свої заощадження у банках, якщо вони тримають удома великі маси готівки, якщо зароблені за кордоном гроші завозяться виключно як сакраментальний cash, то вся фінансова система такої країни постійно перебуває у нестійкому стані і її стабільний розвиток малоймовірний.
Тож що під цим оглядом відбувається сьогодні в Україні?
Чи недорахується банківська система сотень мільярдів гривень?
На перший погляд, катастрофи немає, ба, навіть наближення до неї не видно – так, деякі труднощі. Коли на початку осені 2008 року розгорнулася атака досі не встановлених фінансово-політичних сил на «Промінвестбанк» – один із системотворчих банків України – і почали поширюватися чутки про його банкрутство, то індивідуальні вкладники почали масово забирати звідти свої депозити. Потім паніка перекинулася на інші банки, й 11 жовтня 2008 року Національний банк України заборонив дострокову видачу депозитів у всіх банках держави. Юристи висловлюють сумнів у правовій беззаперечності цієї заборони, але свою роль у зупинці паніки вона зіграла. Ба більше: попри загадкові навіть для багатьох фахових економістів коливання курсу гривні, все ж основна маса депозитів у банках збереглася. Хоча при цьому вірити статистиці Нацбанку у жодному разі не можна: адже у серпні, перед кризою, на депозитах фізичних осіб перебувало 202 мільярди гривень, а у грудні, після того, як чимало коштів було знято, ці депозити раптом зросли аж до 215,6 мільярда гривень. Справа тут у тонкощах обрахунку, який застосовує Нацбанк: частина депозитів покладена до банків у доларах та євро, отже, з падінням курсу гривні вони немовби зросли, хоча фізично депозитів стало менше...
Але депозити – це не єдині кошти фізичних осіб, які перебувають у банках. Є ще й різноманітні вклади, кожен із яких може перебувати в постійному русі (скажімо, якщо це поточний вклад, яким клієнт постійно користується і на який надходять зароблені ним кошти), але в середньому їх обсяг наприкінці 2008 року сягав близько 100 мільярдів гривень.
Іншими словами, кошти фізичних осіб, які перебувають у банківській сфері України (майже виключно – у приватних банках) сумірні з обсягом загальних видатків Державного бюджету на 2009 рік, які становлять 267,32 мільярда гривень.
Тому зрозуміло, які катастрофічні наслідки не лише для самих вкладників, а й для всієї держави мало би банкрутство бодай частини комерційних банків, особливо великих, системотворчих, чи навіть їхня тимчасова нездатність до повноцінної діяльності. Власне, справи погіршилися вже зараз, коли у скрутній ситуації опинилися зразу кілька великих банків («Промінвестбанк», «Надра», «Укрпромбанк»), затримуючи видачу депозитів, термін яких уже вийшов, чи взагалі не повертаючи їх вкладникам – мовляв, це «до особливого розпорядження» Нацбанку. Головне, що з кожним днем зменшується довіра українських громадян до банкової системи; вони знову, як і в другій половині 1990-х, переходять до зберігання відкладених коштів «у панчосі», «під матрацом», «у глечику на городі» тощо. Якщо це стане загальним явищем, банки України втратять величезні фінансові ресурси, без яких кредитування розвитку економіки стане щонайменше проблематичним. Загальне правило фінансового життя може набути в Україні цілком конкретного втілення.
У свою чергу, масове банкрутство банків неминуче призведе до того, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який поки що ефективно «гасив» наслідки фінансової неспроможності невеликих банків, виявиться нездатним виконати свою місію. Адже у Фонді акумульовано близько трьох мільярдів гривень, тоді як у разі банкрутства «Надр» поверненню фізичним особам за законом підлягають близько 9 мільярдів гривень, а «Укрпромбанк» має депозитів громадян України аж на 12,7 мільярда гривень. Якщо ці заощадження щезнуть у нікуди, це, крім катастрофічного падіння довіри громадян до банківської системи і взагалі до держави призведе й до нового різкого зубожіння середнього класу та його зневіри щодо цінностей ринку, прогресу й демократії.
«Щоб крутилися колеса економіки»: американський досвід
«Довіра» і «кредит» (лат. credere – вірити) – як бачимо, це у своїй основі слова одного значення. Нормальна банківська діяльність можлива тільки там, де існує довіра громадян до своєї держави та її фінансової системи, суб’єктів господарювання один до одного, зрештою, влади та бізнесменів до рядових членів суспільства. Це питання особливо гостро постає під час економічної кризи; Україна тут не перша й, очевидно, не остання.
Ба більше: в інших країнах бували й скрутніші часи. Але довіру до банків вміла й чесна влада повертала, попри труднощі. У США під час «Великої депресії», коли розорилися сотні банків і мільйони людей втратили свої збереження, президент Франклін Делано Рузвельт ініціював ухвалення в червні 1933 року закону про страхування вкладів. Тоді страхувалися вклади на суму не більшу, ніж 2,5 тисячі доларів (тоді це були дуже добрі гроші). На початку ХХІ століття у США сума застрахованого вкладу дорівнювала 100 тисяч доларів. У зв’язку з кризою у жовтні 2008 року Конгрес ухвалив рішення тимчасово підвищити цю суму до 250 тисяч доларів (хоча ¾ депозитів фізичних осіб – це суми до 100 тисяч доларів, але головним було швидко повернути довіру всього суспільства до банківської системи).
Кошти створеної 1933 року Федеральної корпорації страхування депозитів (назви змінювалися, але структура продовжувала існувати) останні роки формувалися із внесків банків; конкретний розмір цих внесків залежить від поточного стану справ у банку і від рейтингу, який йому надають регіональні і федеральні контрольні фінансові інституції. Сьогодні ж у зв’язку із кризою необхідні обсяги коштів у разі потреби гарантує держава.
А у 1930-ті роки, коли банківська система була нездатна на самостійне гарантування вкладів населення, ці функції повністю взяла на себе держава. Тодішня Корпорація з гарантування приватних вкладів одержувала кошти безпосередньо з державної скарбниці, як безвідсотковий кредит. Ці гроші належало поступово повертати – в міру накопичення страхових внесків від самих банків. Реально процес розтягнувся на пару десятиліть, і державі доводилося часом знову витягати гроші зі своєї кишені. Але врешті-решт результатом стало відновлення суспільної довіри до банків.
Безпосередній внесок у відновлення довіри американців до банків зробив і президент Рузвельт. Тільки-но ставши на посаду, він зіштовхнувся з майже повним паралічем банківської системи. Конгрес надав президентові потрібні для розв’язання проблем повноваження, але жодні повноваження нічого не варті, якщо немає довіри з боку суспільства.
І от 12 березня 1933 року новий глава держави провів свою першу радіобесіду (потім вони стали правилом для адміністрації Рузвельта, коли треба було пояснити той чи інший поворот у житті США). Мільйони людей почули спокійний і розважливий голос: «Друзі мої, я звертаюсь до громадян Сполучених Штатів, щоб трохи поговорити про банки. Я звертаюсь до тих, хто розуміє механіку банківської справи, – таких порівняно мало, але особливо до тої величезної більшості з-поміж вас, хто користується банками, щоб зберігати гроші і виписувати чеки». Рузвельт не ухилявся від гострих питань, він прагнув обговорити зі своїм народом найскладніші проблеми без побоювання, що, мовляв, «прості люди не зрозуміють», «це не їхнього розуму справа».
У цьому виступі Рузвельт на простому рівні розповідав, як працюють банки, чому сталася криза і що він особисто робить для її подолання. Йшлося і про роль банків в економіці: «Коли ви вкладаєте ваші гроші в банк, цей банк не ховає ваші гроші у сейф. Він вкладає ваші гроші у різні форми кредиту. Іншими словами, банк примушує ваші гроші працювати, щоб колеса економіки продовжували крутиться… Краще тримати гроші в банку, ніж удома під подушкою».
Франклін Рузвельт узяв на себе персональну президентську відповідальність за нормальну роботу банківської системи. І хоча дехто тоді боявся, що населення в паніці кинеться забирати решту грошей з банків, цього не трапилося. Народ повірив президенту. Вже у першу добу після його виступу, коли банки знову почали розгортати діяльність, кількість відкритих вкладів вперше за тривалий час перевищила кількість закритих...
Зрозуміло, що для таких ефективних дій потрібна авторитетна влада, на чолі якої стоять лідери суспільної довіри. Потрібне вміння ризикнути – адже, з одного боку, вкладники мусять знати, що певну суму у разі банкрутства банку вони одержать за будь-яких обставин; з іншого боку, якщо фізичні особи спробують забрати всі свої депозити з банків, швидкий параліч фінансової системи гарантований, навіть якщо держава надрукує всі належні мільярди, щоб компенсувати людям втрачені внески. Одне слово – тут і владі, і банкірам потрібне вміння «вищого пілотажу» як у суто фінансово-економічній, так і соціально-психологічній галузях. Чи здатен хтось в Україні на такий «пілотаж» – ось у чім головна проблема.
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (5)

XS
SM
MD
LG