(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Ірина Штогрин: Тема нашого обговорення – Володимир Івасюк – є надзвичайно щемкою…
Чому пісні Івасюка відразу стали народними у тому розумінні, що їх знали і співали всі? Чому досі вони є ще чимось більшим, ніж просто пісні?
Оксано, яка Ваша думка?
Оксана Білозір: Івасюк увібрав у себе через свою душу, пропустив усе найкраще, що мала українська нація на той період, коли вона була у системі ідеології, абсолютно чужої для неї.
Якщо ми з вами подивимося в ретроспективу нашого мистецького надбання, то ми побачимо, що понад 200 тисяч народних пісень сьогодні є виписані у різноманітних збірниках. Тобто, ці пісні в певні періоди часу хтось писав, ці пісні осідали в нашому серці, ці пісні звучали з наших вуст, і ці пісні передавалися з покоління в покоління.
Таким співцем, співцем нашого часу, прояву українського духу і української самосвідомості випало стати Івасюку. Якщо ми порівняємо кожну його пісню, то ми побачимо, наскільки вона близька до народної.
Наша українська пісня чим цікава? От, наприклад, завжди присутня в ній алегорія. Якщо це, наприклад, «Похилився дубочок», то відразу в пісні народній співається, «чому похилився і зажурився козак».
Так само, як ми візьмемо Івасюка, в нього проходять ці дві тонкі лінії: природи і особистісного високого людського почуття. Про що це говорить? Що людина жила з повною гармонією в серці від природи, від оточуючого світу, від материнської крові, яка йому передала оцю незбагненну любов, яку він ніс.
Можливо, він і не розумів, що він просто дуже сильно любить. Він любить! І ця любов виплескувалася у ньому цією піснею. І правильно сказав Президент, що він був, як та свічка, яка загорілася, запалилася, і до неї потягнулися митці.
Ви ж згадайте, в ті роки…
- Абсолютно.
Оксана Білозір: …українська інтелігенція була розгублена, вона була розпорошена, вона була залякана, вона не мала навколо чого об’єднуватися.
Звичайно, було дуже сильне мистецьке літературне слово. Воно було. Але не на загал. Івасюк став першим, який став максимально доступним. Він настільки розширив простір української душі і залучив мільйони.
- І це відчули люди.
Я пам’ятаю, що мені було зовсім мало років, я ще не вміла читати, але я знала ці пісні напам’ять, і ми співали їх усі. Це якось народилося, прийшло просто непомітно.
Пане Камінський, чи поділяєте Ви цю думку? Тому що творчість, якщо її розкладаєш уже на якісь моменти, зникає цей момент чуда. Але як Ви для нас і для наших слухачів можете пояснити оцей феномен Івасюка як композитора і автора, який став народним?
Віктор Камінський: Я підтримую те, що сказала пані Оксана.
Власне, композитор Володя Івасюк…Такого типу композитори народжуються раз на декілька століть. Я хотів би порівняти його з Моцартом. Адже Моцарт міг написати прекрасну, геніальну мелодію. І Володя, власне, створив такі геніальні мелодії, які відразу лягали на вухо мільйонів-мільйонів слухачів.
Мелодію не можна навчити. Ні один вчитель не зможе навчити мелодію. Можна навчити гармонію підібрати, згармонізувати, гарно зокреструвати твір, зоранжувати. Але мелодичний дар – це Божа іскра. Вона дається тільки одиницям.
- І таке відчуття, що ця іскра загорілася в той момент, коли дуже всі очікували якогось світла. І Івасюк став відповіддю на запитання чи на біль, який тамували люди в собі довгий час…
Віктор Камінський: Власне, те, що потребували українці, Україна потребувала того якогось поштовху, злету до відтворення і осмислення своєї ідентичності.
- Вікторе, Ви були знайомі особисто з Володимиром Івасюком. Він відчував свою геніальність, свою особливість? Як йому цей тягар слави давався?
Віктор Камінський: Він як будь-яка талановита особа, якщо ми подивимося на історію світової музики — чи то й же Бетховен, чи то й же Моцарт, чи українські композитори Лисенко і Лятошинський — вони були звичайними, нормальними людьми, які сприймали дійсність, якою вона була, ті болі, які приходилося переживати, особливо в той час, коли Володя жив, 1970-ті роки. Це ж страшні роки були, кінець 1960-их – початок 1970-их.
Ми з ним познайомилися в 1972 році. Я поступив на основний курс, а він на підготовчий. Через 2 роки він став уже студентом першого курсу композиторського факультету. Ми з ним часто зустрічалися, особливо в його останні кілька років життя.
Я пригадую 1977 рік. Я закінчив консерваторію, працював у Рівному в Інституті культури, часто приїжджав до Львова, ми з ним зустрічалися, розмовляли.
Якраз у той час у Володі з'явилося друге творче дихання, бо його знали всі як гарного, популярного, дуже талановитого композитора-пісенника.
Але в 1976, 1977, 1978 роках він почав створювати цікаві, досить оригінальні твори і в інших жанрах. Наприклад, для фортепіано, варіації для камерного оркестру. Його фортепіанні варіації на тоді, ще в 1978 році, на всесоюзному конкурсі студентів-композиторів отримали перемогу, на московському конкурсі.
Це свідчить про те, що талановита людина не лише в пісні був він, а й в усіх жанрах.
Я думаю, що якби так трагічно не обірвалося його життя 30 років тому, ми б були свідками сьогодні відомого популярного композитора-пісенника не лише у світі, але ж автора масштабних творів у різноманітних музичних жанрах і формах.
Я знаю, що ми з ним говорили незадовго до смерті. Він збирався писати фортепіанний концерт, тому що у свої фортепіанні варіації, за які він отримав премію, він виконував сам і досить гарно вже володів фортепіано. А також кантата, опера, які в нього були у планах.
Тобто, мені навіть важко зараз передбачити, якої…
- Якої величини це була людина.
Віктор Камінський: Так.
- Пані Оксано, Ви навчалися, Ви були долучені до того товариства, в якому був Івасюк.
Між творчими людьми завжди є конкуренція. Це нормально. Між тими, хто піднімається високо, або тими, кого дуже люблять, завжди є якась певна заздрість.
Що Ви пам’ятаєте взагалі про цей період? Наскільки можна зрозуміти, чи були якісь такі причини всередині того товариства, які могли б призвести до подальшого трагічного моменту в житті Івасюка?
Оксана Білозір: Ні, абсолютно ні.
Я Вам скажу, що ми якраз тоді з Ігорем Білозором готувалися також до професійної роботи, і Володимир Івасюк для нас був великий приклад і висока планка.
От у той момент, коли починала я як митець, він поставив планку для усіх нас: бути потрібним, рухати свідомість нації. І ми всі далі артисти, які повиростали на його піснях, які поруч з ним жили, у нас не було якихось таких буденних непотрібних речей.
Якщо Ви піднімете нашу творчість, то побачите, що кожна з пісень мала якесь навантаження чи це була якась психологічна розповідь, чи це були якісь образи з нашого життя, але скрізь сентиментом і червоною лінією йшло любов до своєї землі, тому що кожна його пісня вчила нас любити цю справу…
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Ірина Штогрин: Тема нашого обговорення – Володимир Івасюк – є надзвичайно щемкою…
Чому пісні Івасюка відразу стали народними у тому розумінні, що їх знали і співали всі? Чому досі вони є ще чимось більшим, ніж просто пісні?
Оксано, яка Ваша думка?
Оксана Білозір: Івасюк увібрав у себе через свою душу, пропустив усе найкраще, що мала українська нація на той період, коли вона була у системі ідеології, абсолютно чужої для неї.
Якщо ми з вами подивимося в ретроспективу нашого мистецького надбання, то ми побачимо, що понад 200 тисяч народних пісень сьогодні є виписані у різноманітних збірниках. Тобто, ці пісні в певні періоди часу хтось писав, ці пісні осідали в нашому серці, ці пісні звучали з наших вуст, і ці пісні передавалися з покоління в покоління.
Таким співцем, співцем нашого часу, прояву українського духу і української самосвідомості випало стати Івасюку. Якщо ми порівняємо кожну його пісню, то ми побачимо, наскільки вона близька до народної.
Наша українська пісня чим цікава? От, наприклад, завжди присутня в ній алегорія. Якщо це, наприклад, «Похилився дубочок», то відразу в пісні народній співається, «чому похилився і зажурився козак».
Так само, як ми візьмемо Івасюка, в нього проходять ці дві тонкі лінії: природи і особистісного високого людського почуття. Про що це говорить? Що людина жила з повною гармонією в серці від природи, від оточуючого світу, від материнської крові, яка йому передала оцю незбагненну любов, яку він ніс.
Можливо, він і не розумів, що він просто дуже сильно любить. Він любить! І ця любов виплескувалася у ньому цією піснею. І правильно сказав Президент, що він був, як та свічка, яка загорілася, запалилася, і до неї потягнулися митці.
Ви ж згадайте, в ті роки…
- Абсолютно.
Оксана Білозір: …українська інтелігенція була розгублена, вона була розпорошена, вона була залякана, вона не мала навколо чого об’єднуватися. Івасюк став першим, який став максимально доступним. Він настільки розширив простір української душі і залучив мільйони.
Звичайно, було дуже сильне мистецьке літературне слово. Воно було. Але не на загал. Івасюк став першим, який став максимально доступним. Він настільки розширив простір української душі і залучив мільйони.
- І це відчули люди.
Я пам’ятаю, що мені було зовсім мало років, я ще не вміла читати, але я знала ці пісні напам’ять, і ми співали їх усі. Це якось народилося, прийшло просто непомітно.
Пане Камінський, чи поділяєте Ви цю думку? Тому що творчість, якщо її розкладаєш уже на якісь моменти, зникає цей момент чуда. Але як Ви для нас і для наших слухачів можете пояснити оцей феномен Івасюка як композитора і автора, який став народним?
Віктор Камінський: Я підтримую те, що сказала пані Оксана.
Власне, композитор Володя Івасюк…Такого типу композитори народжуються раз на декілька століть. Я хотів би порівняти його з Моцартом. Адже Моцарт міг написати прекрасну, геніальну мелодію. І Володя, власне, створив такі геніальні мелодії, які відразу лягали на вухо мільйонів-мільйонів слухачів.
Віктор Камінський: Я хотів би порівняти його з Моцартом. Адже Моцарт міг написати прекрасну, геніальну мелодію. І Володя, власне, створив такі геніальні мелодії, які відразу лягали на вухо мільйонів-мільйонів слухачів.
Мелодію не можна навчити. Ні один вчитель не зможе навчити мелодію. Можна навчити гармонію підібрати, згармонізувати, гарно зокреструвати твір, зоранжувати. Але мелодичний дар – це Божа іскра. Вона дається тільки одиницям.
- І таке відчуття, що ця іскра загорілася в той момент, коли дуже всі очікували якогось світла. І Івасюк став відповіддю на запитання чи на біль, який тамували люди в собі довгий час…
Віктор Камінський: Власне, те, що потребували українці, Україна потребувала того якогось поштовху, злету до відтворення і осмислення своєї ідентичності.
- Вікторе, Ви були знайомі особисто з Володимиром Івасюком. Він відчував свою геніальність, свою особливість? Як йому цей тягар слави давався?
Віктор Камінський: Він як будь-яка талановита особа, якщо ми подивимося на історію світової музики — чи то й же Бетховен, чи то й же Моцарт, чи українські композитори Лисенко і Лятошинський — вони були звичайними, нормальними людьми, які сприймали дійсність, якою вона була, ті болі, які приходилося переживати, особливо в той час, коли Володя жив, 1970-ті роки. Це ж страшні роки були, кінець 1960-их – початок 1970-их.
Ми з ним познайомилися в 1972 році. Я поступив на основний курс, а він на підготовчий. Через 2 роки він став уже студентом першого курсу композиторського факультету. Ми з ним часто зустрічалися, особливо в його останні кілька років життя.
Я пригадую 1977 рік. Я закінчив консерваторію, працював у Рівному в Інституті культури, часто приїжджав до Львова, ми з ним зустрічалися, розмовляли.
Якраз у той час у Володі з'явилося друге творче дихання, бо його знали всі як гарного, популярного, дуже талановитого композитора-пісенника.
Але в 1976, 1977, 1978 роках він почав створювати цікаві, досить оригінальні твори і в інших жанрах. Наприклад, для фортепіано, варіації для камерного оркестру. Його фортепіанні варіації на тоді, ще в 1978 році, на всесоюзному конкурсі студентів-композиторів отримали перемогу, на московському конкурсі.
Це свідчить про те, що талановита людина не лише в пісні був він, а й в усіх жанрах.
Я думаю, що якби так трагічно не обірвалося його життя 30 років тому, ми б були свідками сьогодні відомого популярного композитора-пісенника не лише у світі, але ж автора масштабних творів у різноманітних музичних жанрах і формах.
Віктор Камінський: Ми з ним говорили незадовго до смерті. Він збирався писати фортепіанний концерт. А також кантата, опера, які в нього були у планах.
Тобто, мені навіть важко зараз передбачити, якої…
- Якої величини це була людина.
Віктор Камінський: Так.
- Пані Оксано, Ви навчалися, Ви були долучені до того товариства, в якому був Івасюк.
Між творчими людьми завжди є конкуренція. Це нормально. Між тими, хто піднімається високо, або тими, кого дуже люблять, завжди є якась певна заздрість.
Що Ви пам’ятаєте взагалі про цей період? Наскільки можна зрозуміти, чи були якісь такі причини всередині того товариства, які могли б призвести до подальшого трагічного моменту в житті Івасюка?
Оксана Білозір: Ні, абсолютно ні.
Оксана Білозір: Він поставив планку для усіх нас: бути потрібним, рухати свідомість нації.
Якщо Ви піднімете нашу творчість, то побачите, що кожна з пісень мала якесь навантаження чи це була якась психологічна розповідь, чи це були якісь образи з нашого життя, але скрізь сентиментом і червоною лінією йшло любов до своєї землі, тому що кожна його пісня вчила нас любити цю справу…
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
