Доступність посилання

ТОП новини
23 Вересень 2019, Київ 17:12

Чи передбачив Гоголь сварку Ющенка і Тимошенко?


Київ – У політичному контексті, мабуть, найактуальніший для сучасної України твір Гоголя – «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем». В українській історії ХХ століття вже був випадок, коли на долі країни та держави вкрай негативно позначилося протистояння двох керманичів. Ними були Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Зараз естафету підхопили Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко.

Мабуть, недарма обидва згадані гоголівські персонажі були саме українськими шляхтичами – зі славетного Миргорода. Дуже вдало змальована і причина конфлікту Івана Івановича та Івана Никифоровича: дрібні амбіції та, вибачте за не гоголівський сленг, понти. Знайомі пробували їх примирити, але невдало. Згодом, усі свої ресурси (старі дідівські карбованці!) два Івани направили на боротьбу в судах (до речі, суди від того часу змінилися дуже мало).

В українській політичній верхівці цей гоголівський сюжет повторюється з періодичністю, яка не може не лякати. Сьогоднішній конфлікт Ющенко-Тимошенко один-в-один нагадує інший політичний двобій, що мав катастрофічні наслідки для України в 1917-21 роках. Це був конфлікт двох українських соціал-демократів: Володимира Винниченка та Симона Петлюри.

Перший похід за владою: політика замість війни

Попервах союз Винниченка та Петлюри був дуже плідним. Голова Генерального секретаріату (уряду) Винниченко протягнув свого соратника соціал-демократа на посаду секретаря з військових справ (як альтернативу націоналісту-радикалу Миколі Міхновському). У значній мірі саме їхні спільні дії дозволили Центральній Раді перебрати на себе значні повноваження від загальноросійських органів влади.

Проте, чим успішніше просувалися справи Петлюри на ниві військового будівництва, тим сильнішим ставав його антагонізм із головою Генерального секретаріату. Так, ще 4 листопада 1917 року Петлюра запропонував роззброїти більшовицькі частини, на що Винниченко відповів категоричною відмовою, запропонувавши вести з більшовиками ідейну боротьбу. Петлюру почали звинувачувати в антидемократизмі, «поступках реакційній вояччині».

Згодом, 15 грудня, у той час, коли більшовики вже п’ять днів як захопили Харків, створили там радянський український уряд та розпочали бойові дії проти УНР, Петлюра намагався з’ясувати на засіданні Генерального секретаріату: «Воюємо ми чи ні?!» Він переконував міністрів, що місто можна відбити порівняно невеликими силами. Натомість йому закидали запровадження в армії недемократичного статуту і звинуватили у перевищенні повноважень. Петлюра невдовзі подав у відставку з посади генерального секретаря військових справ. Українські частини так і не отримали чітких вказівок, чи воювати їм із більшовиками.

Очевидно, прем’єр Винниченко був упевнений, що з більшовиками вдасться домовитися, відправивши у відставку «яструба» Петлюру і призначивши на його місце українського марксиста Миколу Порша. Першим кроком нового військового міністра стала демократизація армії, що мало катастрофічні наслідки.

Деякі історики люблять зображати більшовицькі війська, що наступали на Київ взимку 1917-18 роках, як «більшовицькі орди». Але насправді полковник Муравйов мав під Києвом заледве 10 тисяч бійців сумнівної боєздатності.

Проте поглиблена демократизація української армії призвела до того, що коли в Києві почалося більшовицьке повстання, більшість полків оголосили нейтралітет. За Центральну Раду не став воювати навіть полк імені Грушевського! Чисельність вояків у нейтральних частинах була більшою, ніж в обох ворогуючих сторонах, разом узятих! Так бажання голови уряду Винниченка «з’їсти» міністра оборони Петлюру виявилося сильнішим за здоровий глузд.

Другий похід за владою: ходіння по граблях

Утім, попри такий невдалий досвід політичної співпраці, Винниченко та Петлюра невдовзі вдруге об’єднали свої зусилля. Їх об’єднав спільний ворог: гетьман Павло Скоропадський.

Обставини та перебіг антигетьманського повстання дуже нагадують Помаранчеву революцію 2004-го: влада обрала відверто проросійський курс, а Директорія – аналог коаліції «Сила народу» – швидко здобула підтримку широких народних мас (символічно, що обидві відбулися в листопаді-грудні – з різницею у 86 років). Повстанські загони швидко наповнювалися добровольцями. Як згадував один із очевидців, «селяни самі організували постачання харчів республіканському війську: у хатах пекли хліб, варили їжу, збирали кошики всіляких продуктів, коней». Вступ Директорії до Києва був не менш тріумфальним, ніж інаугурація Віктора Ющенка.

Однак, так само швидко між новими лідерами загострилися непорозуміння. Винниченко виступав за порозуміння з більшовиками, а Петлюра – з Антантою. Пробували домовитися з усіма, однак через повну невизначеність не вдалося домовитися ні з ким. Поки державні мужі гризлися між собою, широкі народні маси швидко в них розчаровувалися...

Цього разу Петлюра доволі швидко «вижив» Винниченка з Директорії. Проте їхня друга спроба поділити владу мала не менш (а може й більше) катастрофічні наслідки, ніж перша. Дезорієнтовані українські війська дедалі частіше розбігалися або й просто переходили на бік Червоної армії. Таким чином, впродовж лютого-березня 1919 року армія УНР скоротилася зі 100 тисяч багнетів і шабель до 25 тисяч... Досі історики не дали вичерпної картини того, як так сталося, що за лютий-березень 1919 року українська влада втратила контроль над країною. Але не виключено, що конфлікт усередині Директорії УНР у ті вирішальні дні мав величезне значення.

Згодом, у 1920 році, дійшло до того, що Петлюра уклав угоду з поляками, а Винниченко натомість почав вести переговори з більшовиками про своє входження до складу уряду УСРР (УРСР із 1937-го). Більшовики попервах використали Володимира Винниченка в антипетлюрівській пропаганді. А потім, коли справи на фронті у них пішли добре, просто показали використаному Винниченку на двері... Зрештою, і Петлюра не став рівним партнером Пілсудського. У підсумку, Варшава та Москва поділили Україну, а обидва українські державні діячі опинилися на еміграції у Франції.

Ющенко і Тимошенко в ролі гоголівських персонажів

Стосунки Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко розвивалися дуже схоже. Їхній союз у 2004 році дозволив перемогти на президентських виборах у дуже складних умовах. Вони сподвигли людей не тільки прийти на вибори, але й захистити свій вибір, вийшовши на вулиці. Проте через їхні непорозуміння величезний потенціал Майдану був каналізований у банальні підкилимні чвари. У підсумку, про те, чим країна попервах дуже пишалася, зараз уже якось і незручно згадувати.

Навесні 2007 року Ющенко і Тимошенко знову об’єднали зусилля для переобрання парламенту та усунення Януковича з посади прем’єра. Проте в тому ж 2007 році розпочався новий, ще затятіший етап протистояння «вождів Майдану».

На жаль, наші лідери, як і гоголівські персонажі, левову частку своїх зусиль і ресурсів (і так доволі обмежених) витрачають на взаємопоборювання. Як це було у випадку з Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем, вже ніхто (навіть баба Параска) не намагається примирити Президента та Прем’єра. Мабуть, зараз кожному з них легше домовитися зі своїм тодішнім опонентом – Віктором Януковичем, ніж поміж собою. Вся країна стала заручниками цього конфлікту.

Зараз можновладці думають про дострокової вибори та конституційну реформу. Очевидно, що логіка цього процесу полягає не в досягненні порозуміння, а в тому, щоб завдати опонентові ще одного, остаточного, удару.
Де знайти ліки від змальованої Гоголем проблеми непримиренності по-українськи? На жаль, Микола Гоголь не дав рецепту. Очевидно, обираючи наступного Голову держави, треба уважно роздивлятися команду його прибічників: чи не сховалися там такі «запеклі соратники». А також сподіватися, що теперішня сварка державних керманичів не матиме таких фатальних наслідків, як дев’яносто років тому.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

Дивитись коментарі (3)

XS
SM
MD
LG