Під запальні батярські пісні та мелодії годі було встояти. Львів’яни і гості міста весело збавлялись. Багато городян заздалегідь готувались до міського свята і жінки повиймали зі своїх скриньок старі бабусині сукні, капелюшки і парасольки, а чоловіки – картаті камізельки, метелики, циліндри і ціпки. Бо саме це був одяг правдивого батяра.
А ще важлива говірка, батярська львівська мова. Слова на кшталт філіжанка (горнятко), колєжанка (товаришка), сервус (привіт), мешти (туфлі) львів’яни вживають і нині.
Екскурсовод Іван Радковець вважає, що батярство, як довоєнний фольклор, необхідно у Львові відроджувати. «Це цілий пласт культури, який понад 50 років було повністю заборонено. Покоління львів’ян виросло на цьому і чули від бабусі чи дідуся про батярів, думаючи, що це люди з іншої планети. Але це було життя, яке вирувало у їхніх бабусь та дідусів, це суто міське львівське свято, яке підкреслює європейськість Львова, де жили і поляки, і українці, і євреї, і вірмени і всі батярували», – зазначає пан Радковець.
Молоді батяри
Батяр був інтелігентом і жартівником
Таке львівське явище, субкультура – батярство зародилось у Львові на початку ХХ століття. Батяр – це буцімто шибеник, гульвіса, відчайдух, але у Львові кажуть, батяр – то є батяр. Це був стиль життя, кодекс честі, манера одягатись, правдива любов до Львова, пісні, танці, гвара.
Львів’янин Олекса Сим’янишин про батярство знав від бабусі, дідуся, батьків, які батярували у Львові. «Я себе почуваю батяром – це на все життя. Батярами були не тільки поляки, але й українці. Я знаю жарти, пісні українською і польською. Це добре, що відроджуємо цю культуру, бо маємо ностальгію за Австрією. Батяр – це інтелігентний чоловік, який любить життя, жарти, жінок, горілку, чемний, поважає закон, зневажає злодіїв і нечесних людей».
А ось дружина Олекси Сим’янишина Світлана родом із Донецька, вона за своїм львівським батяром приїхала зі сходу України і вважає батярську культуру цікавою і близькою. «Я 40 років живу у Львові і дуже рада, що батярство відроджується як культура. Потрібно більше залучати молоді», – каже вона.
Єднання людей із львівським духом
Танці по батярськиПід час дня батяра можна було відчути настрій довоєнного Львова, постріляти з рогатки у батярському тирі, заспівати пісень, повчитись танцювати, почути батярські жарти. Мало хто уже у Львові пам’ятає студентського гусака, коли студенти, тримаючись один за одного гуськом бігли через усю центральну частину Львова, забігаючи лише у ті кав’ярні, де їх пригощали кавою.
У День батяра лунали заклики єднання не пролетарів, а людей з львівським духом, не зважаючи якою мовою спілкуються, котрі люблять культуру свого міста, шанують його історію і творять сучасний Львів. День батяра мав би стати брендом старовинного Львова.
(Львів – Прага – Київ)
А ще важлива говірка, батярська львівська мова. Слова на кшталт філіжанка (горнятко), колєжанка (товаришка), сервус (привіт), мешти (туфлі) львів’яни вживають і нині.
Екскурсовод Іван Радковець вважає, що батярство, як довоєнний фольклор, необхідно у Львові відроджувати. «Це цілий пласт культури, який понад 50 років було повністю заборонено. Покоління львів’ян виросло на цьому і чули від бабусі чи дідуся про батярів, думаючи, що це люди з іншої планети. Але це було життя, яке вирувало у їхніх бабусь та дідусів, це суто міське львівське свято, яке підкреслює європейськість Львова, де жили і поляки, і українці, і євреї, і вірмени і всі батярували», – зазначає пан Радковець.
Батяр був інтелігентом і жартівником
Таке львівське явище, субкультура – батярство зародилось у Львові на початку ХХ століття. Батяр – це буцімто шибеник, гульвіса, відчайдух, але у Львові кажуть, батяр – то є батяр. Це був стиль життя, кодекс честі, манера одягатись, правдива любов до Львова, пісні, танці, гвара.
Львів’янин Олекса Сим’янишин про батярство знав від бабусі, дідуся, батьків, які батярували у Львові. «Я себе почуваю батяром – це на все життя. Батярами були не тільки поляки, але й українці. Я знаю жарти, пісні українською і польською. Це добре, що відроджуємо цю культуру, бо маємо ностальгію за Австрією. Батяр – це інтелігентний чоловік, який любить життя, жарти, жінок, горілку, чемний, поважає закон, зневажає злодіїв і нечесних людей».
А ось дружина Олекси Сим’янишина Світлана родом із Донецька, вона за своїм львівським батяром приїхала зі сходу України і вважає батярську культуру цікавою і близькою. «Я 40 років живу у Львові і дуже рада, що батярство відроджується як культура. Потрібно більше залучати молоді», – каже вона.
Єднання людей із львівським духом
У День батяра лунали заклики єднання не пролетарів, а людей з львівським духом, не зважаючи якою мовою спілкуються, котрі люблять культуру свого міста, шанують його історію і творять сучасний Львів. День батяра мав би стати брендом старовинного Львова.
(Львів – Прага – Київ)
