Доступність посилання

18 Листопад 2017, Київ 16:50
Олексій Макаркін

Черговий ювілей пакту Молотова-Ріббентропа знову загострив полеміку навколо подій сімдесятирічної давнини. У Росії – у тому числі з офіційних джерел, таких, як Служба зовнішньої розвідки – лунають слова, які реабілітують сталінську зовнішню політику як вимушену і обумовлену інтригами західних демократій, які ще з часів Мюнхена прагнули скерувати гітлерівську агресію на схід.

Бажання захистити будь-якою ціною позиції своєї країни психологічно зрозуміле, особливо якщо жити в парадигмі «ми-вони», де «ми» завжди мають рацію. Окрім психології, є й інша причина – уявлення, сформоване століттями, про незмінність національно-державних інтересів незалежно від епох і режимів. Знаменитий французький дипломат Жюль Камбон писав через 7 років після Версальського мирного договору, що Філіп-Август у битві при Бувіне і Жоффр на Марні захищали одну й ту ж справу – іншими словами, за період з ХІІІ по ХХ століття геополітична ситуація не дуже й змінилася.

Цікаво було б провести невеликий експеримент – максимально об’єктивістськи описати певний міжнародний конфлікт між абстрактними країнами, де країна Х виступає у ролі непорядній, і з’ясувати думку представників наших еліт про дії цієї країни. А потім пояснити, що Х – це Росія (у вигляді СРСР або Російської імперії). Видається, що кількість людей, що обстоювали первинну думку, істотно зменшиться – адже йдеться саме про нашу країну, у якої не просто могли, але й повинні були бути найсерйозніші причини діяти так, а не інакше. І завдання істориків у цьому випадку – лише обґрунтувати такі причини.

Проблема в тому, що такий погляд усе менш популярний у сучасній Європі. Відстоювання безумовної незмінності інтересів, визнання рації у всьому за своєю стороною призводить до багатовікових конфліктів навколо спірних територій, таких, як Ельзас або Силезія. Епоха національних держав робить такі конфлікти ще запеклішими, ніж за часів династичних воєн. Друга Світова війна засвідчила, що такі конфлікти здатні викликати катастрофічні наслідки, аж до геноциду.

Виправдовувати власні помилки і злочини – значить, щонайменше, не виключати можливості їхнього повторення. Тому Німеччина і Франція погодилися на тісну співпрацю, облишивши тему кордонів. Дуже мало сучасних британців і французів готові захищати мюнхенське капітулянтство та ганебну «здачу» Чехословаччини.

Немодно виправдовувати і діяльність різноманітних диктаторів ХХ століття. У деяких нових демократіях були спроби «створити» нових героїв із пронацистських діячів минулого, на кшталт Тісо в Словаччині й Антонеску в Румунії, але ці проекти швидко зав’янули, коли стало ясно, що вони суперечать європейському мейнстрімові.

Проте Росія до Євросоюзу в більш-менш осяжній перспективі не увійде, тож можна виправдовувати Сталіна, не звертаючи уваги на думку Страсбурга або Брюсселя. До речі, є підстави вважати, що якщо реальна європейська перспектива відкриється перед Україною, то частині її еліт доведеться відсунути подалі свої нинішні історичні захоплення – як це зробили балтійські державні діячі, що нині ігнорують марші нацистських ветеранів.

Незважаючи на такий стан справ, важливість чесної дискусії про реальні причини дій радянської сторони в драматичних ситуаціях, подібних до передвоєнної, не можна переоцінити. Це важливо, в першу чергу, для самої Росії, якщо вона хоче відносити себе до європейської цивілізації не лише на словах. І для того, щоб не перетворювати діалог із історичних питань із партнерами на агресивну розмову глухих.

Отже, чого ж домагався Сталін улітку 1939 року від своїх англійських і французьких партнерів у переговорах, що передували угоді з Гітлером? Якщо уважно проаналізувати радянську позицію в перебігу тристоронніх консультацій – і політичних, і військових, які відбувалися в серпні 1939 року, – стає ясно: Сталінові необхідні були територіальне зростання на Заході, якого СРСР домігся трохи пізніше. Різниця полягала в тому, хто першим погодиться санкціонувати його експансію – Чемберлен і Даладьє або Гітлер.

Спочатку радянський диктатор вирішив спробувати домовитися з першими, що зрозуміло. По-перше, вони вже показали себе «слабаками» в Мюнхені. По-друге, радянській владі було непросто відразу відмовитися від курсу, що його проводив усунений нарком закордонних справ Максим Литвинов і що був спрямований на зближення з західними демократіями.

Для реалізації своєї мети Сталін під час діалогу з Англією і Францією твердо наполягав на максимально розпливчастому визначенні «непрямої агресії», яке повинне було дати йому право на втручання в справи Балтійських країн, Польщі та Румунії.

9 липня 1939 року радянська сторона висунула таке формулювання: «Вираз «непряма агресія» стосується дії, на яку будь-яка зі вказаних вище держав погоджується під загрозою сили з боку іншої держави або без такої загрози і яка тягне за собою використання території і сил даної держави для агресії проти неї або проти однієї з договірних сторін, отже, веде за собою втрату цією державою її незалежності або порушення її нейтралітету». Таке формулювання створювало можливість втручання практично в будь-якому випадку, якби цього захотілося Сталінові.

Як підтвердження наведемо події червня 1940 року, коли приводом для захоплення Балтійських країн стало функціонування військового союзу – Балтійської Антанти, який був створений задовго до цього і ніяк не виявляв ворожих намірів відносно східного сусіда. Цікаво, що однією з ознак «агресивності» цього союзу стало видання ним журналу Revue Baltique. Гадати, які конкретно дії сусідніх країн могли бути підведені під поняття «непрямої агресії», немає сенсу – важливе те, що сама перспектива була достатньо реальною.

Список «вказаних вище країн» – це Бельгія, Греція, Туреччина, Румунія, Польща, Латвія, Естонія, Фінляндія. З шістьма з восьми країн в СРСР на той момент був спільний кордон. Відсутність к списку Литви може бути пояснена просто – західні країни дали гарантії цілісності Польщі, а з Литвою в Польщі була неврегульована територіальна суперечка через Вільнюс.

Під час військових консультацій в серпні 1939 року – напередодні укладення пакту Молотова-Ріббентропа – радянські представники домагалися в британської та французької влади згоди в разі агресії пропустити війська через територію Польщі й Румунії. При цьому не було ясно, чи йдеться про агресію пряму чи непряму, і якщо про непряму, то хто визначає момент її початку.

На ділі всім зацікавленим сторонам було зрозуміло, що це залежатиме від волі Сталіна. Воювати ж із СРСР в умовах повністю зіпсованих стосунків із Німеччиною Англія і Франція були б не в змозі. Дії радянської сторони повністю вкладалися в концепцію використання «міжімперіалістичних суперечностей», якої вона дотримувалася з 1922 року, з часу договору в Рапалло.

Французи останньої хвилини (коли Сталін уже вирішив домовитися з Гітлером) погодилися, англійці відмовилися. Страх повторити мюнхенську ганьбу, але вже у змові з іншим диктатором, виявився дуже сильним.

Британці спробували використати останній шанс – умовити Гітлера не починати війну, але при цьому не «здавати» Польщу (як вони вчинили з Чехословаччиною). Нічого реального запропонувати Гітлерові вони вже не могли.

Не дивно, що після підписання пакту з СРСР нацисти відкинули цей варіант. Після цього рішення про долю сусідів СРСР стало лише питанням часу та їхньої здатності до оборони (Фінляндія змогла домогтися збереження своєї незалежності).

У Честертона є оповідання про те, як панотець Браун під час розкриття чергового злочину розповідає кільком солідним людям про те, як син убитого чоловіка помстився вбивці – небезпечному маніякові. Співрозмовники священика швидко погодилися з тим, що самосуд у цьому разі заслуговує на виправдання з урахуванням надзвичайних обставин.

Тоді Браун пояснив їм, що вбитий маніяк – знаменитий мільярдер, один із стовпів суспільства. І на спробу співрозмовників переглянути свою позицію і засудити месника тихий священик «крикнув різко, немов вистрілив з пістолета». Він сказав, що не може бути жодних розходжень: «Вибирайте що завгодно – ваш бунтівний самосуд або нашу нудну законність, але заради Господа Всемогутнього, хай уже буде одне для всіх беззаконня або одне для всіх правосуддя».

Дуже важко підходити з універсальним мірилом до долі не тільки окремих людей, але й цілих країн. Завжди є спокуса «підіграти своїм», при цьому не забуваючи звинувачувати інших у подвійних стандартах. Можна продовжувати так діяти і далі, але колись все ж треба припинити намагатися шукати різницю між своїми і чужими помилками та злочинами. Хоча б для того, щоб жити не в брехні, навіть якщо ця брехня обґрунтовується найвищими міркуваннями.

Автор – перший віце-президент Центру політичних технологій, Росія. Цей коментар був спершу опублікований у російському виданні «Єжеднєвний журнал».

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
XS
SM
MD
LG