– Що було головним досягненням Путіна під час його президентства?
– Путін домігся визнання з боку громадян Росії державних інститутів. Перше завдання будь-якого суспільства, яке будує демократію, це домогтися, щоб громадяни визнавали державу. Коли є таке визнання, то можна рухатися далі. Путін отримав у спадок розколоту країну, щодо власної Конституції, власних інститутів і залишив її, йдучи з посади президента, консолідованою з цього питання. Росія визнана як її власними громадянами, так і за кордоном.
– Якою була головна невдача Путіна?
– Найсерйознішою невдачею Путіна була його робота з меншинами країни – з інтелектуалами, інноваційними, креативними групами. Він цікавився створенням більшості і значною мірою нехтував ось цими малими групами, діалогом із ними. І це створило вакуум, який почав заповнюватися, з одного боку, радикальними елементами і відповідними радикальними концепціями, а з іншого боку, що ще небезпечніше – неформальними структурами, державними, силовими. Виникла атмосфера «тріумфалізму», який значною мірою склеєний тривогою. Тобто, держава визнана, а суспільство – ні. І саме це невизнане суспільство сьогодні є проблемою.
– А які Ви бачите успіхи і провали президента Медведєва?
– Медведєв все ще новачок, його перший, як я сподіваюся, президентський термін короткий – чотири роки і він підходить до середини. За цей час він домігся всередині країни, передовсім в апараті, визнання як президента. Це було непросто, адже він прийшов за рекомендацією Путіна і це небезпечне становище. Він завоював незалежну репутацію не зразу, починаючи з грузинсько-осетинської війни і своїми останніми ініціативами. Я думаю, що сьогодні він має гарні позиції в державному апараті і це важливо на шляху до виборів 2012 року. Головна його проблема це обережність. Очікування від Медведєва більші ніж те, що він робить. Він сам це усвідомлює. Але це реальна проблема і бульбашка очікувань продовжує зростати, а він продовжує діяти дуже дозовано і помірковано.
Так само як кожна людина досить добра для кладовища, так і будь-який політик досить добрий для повного краху. Крах міг очікувати Путіна, крах можливий і для Медведєва. Протягом цього року він має завоювати певні позиції і в громадській думці, і в підтримці населення і в елітних оцінках. Він пов’язав себе з політикою модернізації і має протягом року показати якісь результати. Адже до кінця року вони з Путіним так чи інакше мають вирішувати, хто кому уступить місце.
– Хто має стати наступним кандидатом на президентських виборах 2012 року від «партії влади» – Путін, Медведєв, чи хтось третій?
– Ідеальним варіантом був би хтось третій, кого би вони створили за цей час, а самі як стара гвардія уступили йому місце. Тому що це би забезпечило ту вертикальну динаміку, яку потребує суспільство. Але я думаю, що це неможливо. Тому позитивний сценарій – це успішний інерційний сценарій. Тобто, Медведєв продовжує завойовувати підтримку як в еліти, так і в населення, а Путін приймає це як доконаний факт. Тому що Путін має врешті-решт відійти. Але відійти він може лише тоді, коли в Кремлі не буде катастрофи, якщо не рухне вся медведєвська політика. Якщо цього року не буде великої кризи, якщо Медведєв не зазнає катастрофи з політикою модернізації на самому початку, то він буде кандидатом у наступні президенти з гарними шансами на перемогу.
– Чому так багато журналістів і правозахисників вбивають у Росії, як виглядає безкарно, чому так мало арештів і так мало покарань за такі злочини?
– Значна частка атак, гадаю більшість, іде не зверху, по горизонталі, з боку влади, яку вони безпосередньо зачепили, чи якихось кланів, часто неясних, неочевидних, бізнес-кланів, які змішані з інтересами влади. Кожен із цих нападів має своїх авторів, планувальників і їх треба знайти. Проблема, я думаю, в тому, що медіа в 90-ті роки не сформували своєї незалежної позиції і незалежної економіки. Ми про це говорили тоді, але не дуже цікавилися цією проблемою, бо існувала така ж догма: президент, тоді Єльцин, який є меценатом медіа, який буде нас захищати. Але навіть тоді президент не завжди міг захисти журналістів і в принципі це погана схема. Медіа повинні мати власну базу, особливо економічну. У 90-ті роки виникла зовсім перевернута економіка медіа, зробила їх залежними від спонсорів. Зрештою виник, я би сказав, тіньовий світ спонсорів, пов’язаний з тіньовою боротьбою і тіньовими атаками. Сьогодні для влади це проблема, яким чином протидіяти цим атакам, тому що існує вже економіка, індустрія замовних атак і вбивств, які зовсім не контролюються владою, але часто використовують її ж власні структури, її функціонерів. Це дуже небезпечна ситуація, і в неї є великий потенціал і фашизації, і деградації політичного контексту. Мені здається, що влада помітила цю проблему, дуже пізно її помістила, десь із минулого року.
– Чи нинішнє керівництво задовольняється тим, щоб Росія була сильною національною державою, чи має на меті, щоб Росія була імперією, або ж державою з чітко визначеними сферами впливу?
– Відповідь на це проста. Проста семантично і важка політично. Росія, на думку основної частини населення і політичного класу, хоче бути національною державою, але з імперською культурою, імперською широтою, імперським стилем. Я не знаю суттєвих груп в країні, які би хотіли створювати реальну імперію і були би готові за це платити, і готові за це ризикувати, тим більше собою. Таких груп просто немає. Але всі хочуть якогось імперського простору всередині країни. Це дуже важке завдання, ще важче, щоб тебе визнали великою державою. У нас тут невротичний пунктик. Але Росія явно, і вона багато раз показувала, не хоче рухатися за свої межі і не знає, що робити з іншими країнами.
– Чи Ви маєте на увазі, що Росія не наполягає на «сфері інтересів» за межами своїх кордонів?
– Сфера інтересів це наша улюблена мантра. Ми постійно говоримо про сферу інтересів, навіть привілейованих інтересів, але дуже рідко це деталізуємо. Ці інтереси дуже рідко відомі тим, кого це стосується. Тому будь-якій країні нашому партнеру дуже важко вибудувати відносини на базі наших інтересів. Вони просто часто їх не знають. Я думаю, що це надто ідеологізована сфера, яка вимагає критичного опрацювання. У чому саме полягають інтереси Росії в тій же Україні, наприклад? Якщо йдеться про транзит газу, то проблема дуже конкретна і конкретно обговорюється. Якщо йдеться про інтереси українців, які говорять російською мовою, то це звичайно благородно з нашого погляду захищати інтереси цих українців. Але загалом треба розуміти, що ми не отримаємо зворотної віддачі. Це суто гуманітарна діяльність. Ми посилимо конкурентні позиції України, якщо там влада нарешті буде проводити розумну політику, тобто однакового розвитку україномовної і російськомовної громади. Позиція України буде лише сильнішою, зокрема і на ринку конкуренції за кадри. Тому я думаю, у нас величезні проблеми з формулюванням наших інтересів. Тому я переконаний, що поки ці інтереси несформульовані і не стали зрозумілими для більшості в країні, то ми не готові за це дорого платити.
– Путін домігся визнання з боку громадян Росії державних інститутів. Перше завдання будь-якого суспільства, яке будує демократію, це домогтися, щоб громадяни визнавали державу. Коли є таке визнання, то можна рухатися далі. Путін отримав у спадок розколоту країну, щодо власної Конституції, власних інститутів і залишив її, йдучи з посади президента, консолідованою з цього питання. Росія визнана як її власними громадянами, так і за кордоном.
– Якою була головна невдача Путіна?
– Найсерйознішою невдачею Путіна була його робота з меншинами країни – з інтелектуалами, інноваційними, креативними групами. Він цікавився створенням більшості і значною мірою нехтував ось цими малими групами, діалогом із ними. І це створило вакуум, який почав заповнюватися, з одного боку, радикальними елементами і відповідними радикальними концепціями, а з іншого боку, що ще небезпечніше – неформальними структурами, державними, силовими. Виникла атмосфера «тріумфалізму», який значною мірою склеєний тривогою. Тобто, держава визнана, а суспільство – ні. І саме це невизнане суспільство сьогодні є проблемою.
– А які Ви бачите успіхи і провали президента Медведєва?
– Медведєв все ще новачок, його перший, як я сподіваюся, президентський термін короткий – чотири роки і він підходить до середини. За цей час він домігся всередині країни, передовсім в апараті, визнання як президента. Це було непросто, адже він прийшов за рекомендацією Путіна і це небезпечне становище. Він завоював незалежну репутацію не зразу, починаючи з грузинсько-осетинської війни і своїми останніми ініціативами. Я думаю, що сьогодні він має гарні позиції в державному апараті і це важливо на шляху до виборів 2012 року. Головна його проблема це обережність. Очікування від Медведєва більші ніж те, що він робить. Він сам це усвідомлює. Але це реальна проблема і бульбашка очікувань продовжує зростати, а він продовжує діяти дуже дозовано і помірковано.
Так само як кожна людина досить добра для кладовища, так і будь-який політик досить добрий для повного краху. Крах міг очікувати Путіна, крах можливий і для Медведєва. Протягом цього року він має завоювати певні позиції і в громадській думці, і в підтримці населення і в елітних оцінках. Він пов’язав себе з політикою модернізації і має протягом року показати якісь результати. Адже до кінця року вони з Путіним так чи інакше мають вирішувати, хто кому уступить місце.
– Хто має стати наступним кандидатом на президентських виборах 2012 року від «партії влади» – Путін, Медведєв, чи хтось третій?
– Ідеальним варіантом був би хтось третій, кого би вони створили за цей час, а самі як стара гвардія уступили йому місце. Тому що це би забезпечило ту вертикальну динаміку, яку потребує суспільство. Але я думаю, що це неможливо. Тому позитивний сценарій – це успішний інерційний сценарій. Тобто, Медведєв продовжує завойовувати підтримку як в еліти, так і в населення, а Путін приймає це як доконаний факт. Тому що Путін має врешті-решт відійти. Але відійти він може лише тоді, коли в Кремлі не буде катастрофи, якщо не рухне вся медведєвська політика. Якщо цього року не буде великої кризи, якщо Медведєв не зазнає катастрофи з політикою модернізації на самому початку, то він буде кандидатом у наступні президенти з гарними шансами на перемогу.
– Чому так багато журналістів і правозахисників вбивають у Росії, як виглядає безкарно, чому так мало арештів і так мало покарань за такі злочини?
– Значна частка атак, гадаю більшість, іде не зверху, по горизонталі, з боку влади, яку вони безпосередньо зачепили, чи якихось кланів, часто неясних, неочевидних, бізнес-кланів, які змішані з інтересами влади. Кожен із цих нападів має своїх авторів, планувальників і їх треба знайти. Проблема, я думаю, в тому, що медіа в 90-ті роки не сформували своєї незалежної позиції і незалежної економіки. Ми про це говорили тоді, але не дуже цікавилися цією проблемою, бо існувала така ж догма: президент, тоді Єльцин, який є меценатом медіа, який буде нас захищати. Але навіть тоді президент не завжди міг захисти журналістів і в принципі це погана схема. Медіа повинні мати власну базу, особливо економічну. У 90-ті роки виникла зовсім перевернута економіка медіа, зробила їх залежними від спонсорів. Зрештою виник, я би сказав, тіньовий світ спонсорів, пов’язаний з тіньовою боротьбою і тіньовими атаками. Сьогодні для влади це проблема, яким чином протидіяти цим атакам, тому що існує вже економіка, індустрія замовних атак і вбивств, які зовсім не контролюються владою, але часто використовують її ж власні структури, її функціонерів. Це дуже небезпечна ситуація, і в неї є великий потенціал і фашизації, і деградації політичного контексту. Мені здається, що влада помітила цю проблему, дуже пізно її помістила, десь із минулого року.
– Чи нинішнє керівництво задовольняється тим, щоб Росія була сильною національною державою, чи має на меті, щоб Росія була імперією, або ж державою з чітко визначеними сферами впливу?
– Відповідь на це проста. Проста семантично і важка політично. Росія, на думку основної частини населення і політичного класу, хоче бути національною державою, але з імперською культурою, імперською широтою, імперським стилем. Я не знаю суттєвих груп в країні, які би хотіли створювати реальну імперію і були би готові за це платити, і готові за це ризикувати, тим більше собою. Таких груп просто немає. Але всі хочуть якогось імперського простору всередині країни. Це дуже важке завдання, ще важче, щоб тебе визнали великою державою. У нас тут невротичний пунктик. Але Росія явно, і вона багато раз показувала, не хоче рухатися за свої межі і не знає, що робити з іншими країнами.
– Чи Ви маєте на увазі, що Росія не наполягає на «сфері інтересів» за межами своїх кордонів?
– Сфера інтересів це наша улюблена мантра. Ми постійно говоримо про сферу інтересів, навіть привілейованих інтересів, але дуже рідко це деталізуємо. Ці інтереси дуже рідко відомі тим, кого це стосується. Тому будь-якій країні нашому партнеру дуже важко вибудувати відносини на базі наших інтересів. Вони просто часто їх не знають. Я думаю, що це надто ідеологізована сфера, яка вимагає критичного опрацювання. У чому саме полягають інтереси Росії в тій же Україні, наприклад? Якщо йдеться про транзит газу, то проблема дуже конкретна і конкретно обговорюється. Якщо йдеться про інтереси українців, які говорять російською мовою, то це звичайно благородно з нашого погляду захищати інтереси цих українців. Але загалом треба розуміти, що ми не отримаємо зворотної віддачі. Це суто гуманітарна діяльність. Ми посилимо конкурентні позиції України, якщо там влада нарешті буде проводити розумну політику, тобто однакового розвитку україномовної і російськомовної громади. Позиція України буде лише сильнішою, зокрема і на ринку конкуренції за кадри. Тому я думаю, у нас величезні проблеми з формулюванням наших інтересів. Тому я переконаний, що поки ці інтереси несформульовані і не стали зрозумілими для більшості в країні, то ми не готові за це дорого платити.
