Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 19:01
Київ – Скепсис Заходу щодо України в останні місяці істотно посилився.

Позірно все виглядає дуже пристойно: політики та високопосадовці висловлюють підтримку проголошеному урядом Януковича-Азарова курсові на стабільність і реформи, не надто вірячи у ті реформи, але сподіваючись, що відтепер хоча б перманентні внутрішні конфлікти в країні відійшли у минуле.

Ведеться мова і про конструктивну спільну роботу українців з європейцями, і про демократичні цінності, і про сигнали щодо європейської інтеграції тощо.

А тим часом у західному експертному середовищі жваво обговорюються твердження, що українці нездатні проводити реформи, що вони консервують економічну відсталість, що незалежність України так і не підтверджена спроможністю збудувати ефективну державу.

Мовляв, Президента Віктора Януковича підтримала більшість виборців, а його політична сила – Партія регіонів – спирається на більшість українського електорату – чого ж ви хочете від України? Власне, те, що відбувається сьогодні з нею – наслідок підтримки програми Президента Януковича самим українським суспільством.

Видається, втім, що і ті, й інші твердження є крайнім спрощенням або і відвертим викривленням чинної в Україні ситуації.

На що здатні українці

Почнімо з державницько-реформаторської «неспроможності» українців.

Чому забулася вирішальна роль України у загалом мирному демонтажі СРСР та, головне, у мирному розподілі формувань Радянської армії? Досить порівняти це з типологічно схожими процесами у колишній Югославії, щоб побачити різницю.

Чому не береться до уваги те, що впродовж 1990-х була вибудована практично з нуля система державних інституцій, кульмінацією якої стало ухвалення 1996 року Конституції України, високо оціненої міжнародними експертами?

І чому експерти й політики раптом випустили з пам’яті те, як у середині 1990-х були швидко і ефективно знешкоджені кримські сепаратисти і відвернена загроза перетворення Кримського півострова на «гарячу точку»?

Можна нагадати і те, що саме в Україні вперше на пострадянському просторі в 1994 році відбулася легітимна передача влади від одного Президента іншому, а через 10 років після того мирний революційний виступ унеможливив масштабні виборчі фальсифікації.

В економічній царині досягнення України скромніші, проте хіба не була на початку 2000-х створена доволі проста система оподаткування фізичних осіб? Хіба не пройшла масова і достатньо справедлива приватизація житла громадянами? Хіба не закріпилася країна у сімці провідних виробників космічних ракетоносіїв та у п’ятірці найбільших світових зернотрейдерів?

Звичайно, в Україні вистачає нереформованих галузей і проблем із державним будівництвом; корупція тут переходить усі мислимі для європейської країни межі, а розрив у статках кількох сотень найбагатших сімей та 90% населення виглядає просто непристойно.

Проте хіба це підстави для того, щоб скидати Україну з рахунку або вважати, що теперішній режим і є тією владою, на кращу від якої українці не заслуговують і якій дозволено робити з ними все, що їй заманеться, в ім’я геополітичної стабільності та безперешкодного постачання Європи російським і центральноазійським газом?

Влада неорадянської меншості

Так, небажання реформ – це реальність українського суспільно-політичного життя, це один із реальних (а не декларативних) принципів діяльності нового уряду, що повною мірою відображено в Держбюджеті-2010. Так, 101 передвиборна обіцянка Віктора Януковича – це майже виключно обіцянки роздачі грошей та матеріальних благ без вказівки на джерела надходження цих коштів і благ.

Проте чи й справді більшість українців стоїть на таких позиціях? А якщо хтось стоїть на цьому, то хто саме?

Звернімося до мови цифр. У другому турі президентських виборів Віктор Янукович одержав 49% тих, хто прийшов на вибори (інші – за Тимошенко та проти обох), і 35% від загального числа дорослих українських громадян.

І що цікаво: на виборах пасивність виявила передусім демократично налаштована частина електорату, пригнічена і деморалізована внаслідок перманентних конфліктів між демократичними силами впродовж останніх п’яти років. А от прихильникам Віктора Януковича все зазвичай зрозуміло, для них світ украй простий, «чорно-білий».

Ба більше: 22% опитаних цього року Київським міжнародним інститутом соціології громадян виступають за об’єднання України з Росією в єдиній державі. Такі показники є досить стабільними впродовж усіх років української незалежності. Ці виборці (а їхні настрої впродовж останніх 10 років, на додачу до всього, ще і підігріваються штучно з Кремля) ненавидять Захід і вважають, що авторитарна Росія є осердям усіх можливих світових чеснот.

Значна частина цих людей узагалі не вважає себе українцями ані в політично-громадянському, ані в культурному сенсі. Проте вони активно користаються своїм виборчим правом, традиційно підтримуючи КПУ та схожі квазіліві (тобто неосталіністські) організації. З 2004 року ця частина електорату, регіоналізована значною мірою в Донбасі (Донецька і Луганська області) та в Криму, стала на бік Віктора Януковича, становлячи щонайменше половину його постійних виборців.

Інша половина електорату Януковича і його партії – це переважно робітники, інженери та члени їхніх сімей із тих регіонів, де домінує традиційна індустрія – видобуток металевої руди й вугілля, виплавка металу, виробництво прокату та напівфабрикатів для хімічної промисловості, – а також розташовані колись дуже потужні підприємства радянського ВПК. Ці люди добре заробляли за радянських часів, для них реформи – синонім злиднів, закриття підприємств та копалень, руйнації звичного способу життя.

Вони бачать у Януковичі «свою людину», яка не допустить таких лих. Тим більше, що 2006–2007 року за прем’єрства Януковича у перерахованих галузях була непогана ситуація, тому цей електорат наївно вважає: досить поставити «свою людину» Президентом – і все буде добре, – не розуміючи причин і наслідків різкої зміни кон’юнктури на світовому ринку внаслідок світової фінансової кризи.

З підтримкою урядової коаліції ще цікавіше: нині вона має 56% депутатських місць у Верховній Раді, а на парламентських виборах 2007 року партії, які складають цю коаліцію, разом одержали 44% голосів учасників голосування (45% голосів одержала нинішня парламентська опозиція), що становило менше, ніж 30% усього українського електорату.

Іншими словами, низка обставин призвела до формування в Україні влади, яка спирається і на відносну, і на абсолютну меншість виборців, при цьому це меншість досить компактно структурована за регіональним і віковим принципами (абсолютна більшість усього електорату, старшого за 60 років, на півдні та сході країни).

Що ж стосується партій, які входять до коаліції, то серед них бачимо відвертих неосталіністів, як-от КПУ (яка встановила перед 9 травня пам’ятник Сталінові у Запоріжжі) та позапарламентський Союз лівих сил (СЛС, чий голова Василь Волга очолює Державну комісію з регулювання ринку фінансових послуг); саме колона СЛС на параді 9 травня у Києві йшла під гаслами «Сталін – наш прапор» та «НАТО – війська СС».

Бачимо й ледь прихованих неосталіністів (скажімо, міністр освіти і науки Дмитро Табачник, голова парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов тощо).

Ясна річ: єдині «реформи», на які здатні неосталіністи, – це «загвинчування гайок» та ідеологічне повернення у «світле минуле». Але от проблема: а яку стабільність вони здатні забезпечити у ХХІ столітті, і чи не виллється спроба втілення такої стабільності у політичний конфлікт на пів Європи?

Європейські цінності – це не жарт, а реальність

Те, що новій владі невдовзі доведеться або істотно переформатовувати себе (як ідеологічно, так й організаційно), або однозначно обрати метод «загвинчування гайок», засвідчують, зокрема, результати оприлюдненого у травні цього року компанією GfK Ukraine всеукраїнського опитування.

Так, загалом 53% опитаних українців хочуть вступу своєї держави до Євросоюзу, а проти тільки 25%. У віковій групі до 30 років прихильників руху до ЄС понад 60%. А от близько половини опитаних старших вікових категорій на сході та півдні (електорат владної коаліції) – проти такого руху, тоді як загалом по країні тільки 33% респондентів у віці понад 60 років проти вступу України до ЄС.

Іншими словами, європейський вибір українців – це не декларації Віктора Ющенка чи Юлії Тимошенко; це життєві настанови критичної маси молодих українців, і не лише їх (західні та центральні регіони держави і її столиця дають понад 60% прихильників вступу України до Євросоюзу, а показники серед молоді тут буквально «зашкалюють»).

Поки що активність цієї неявної більшості українських громадян не така значна, ці люди не стають «дибки» проти влади. Це зрозуміло: відсутні лідери, яким вірили б по-європейськи налаштовані українці, відсутні чіткі програмні орієнтири, плани конкретних дій та узгодженість у цих діях зі структурами громадянського суспільства Євросоюзу. Але це все ненадовго.

На скільки саме? Це залежить від суб’єктивних та об’єктивних обставин. В тому числі – і від відповідальної, а не скептичної чи цинічної позиції Заходу.

Звичайно, можна на якийсь час силою загальмувати плин історії або змусити найосвіченішу та найактивнішу частину молоді до виїзду за кордон на заробітки. Але падіння влади меншості буде тим боліснішим для неї, чим більше вона чіплятиметься за свої позірні «стабільність і реформи».

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG