Свого часу, коли підписувалися перші документи про російсько-білоруську інтеграцію, а Олександр Лукашенко трощив бокали у Кремлі, я написав до московської «Незавісімой газети» текст під назвою «Радянського Союзу не буде». Текст із розумінням зустріли російські демократи, які ніяк не могли зрозуміти, що ж це Лукашенко робить поруч із Єльциним, його передрукувала демократична білоруська преса…
Проте багато хто вважав, що я романтик, що питання поглинання Білорусі – тільки справа часу. І не тільки Білорусі. Я ж наполягав, що обрав таку назву статті недаремно.
Із того часу було чимало можливостей реєструвати правильність цього прогнозу. І ось нова.
Митний союз, про необхідність створення якого стільки говорили в столицях трьох країн, що об’єднують свої економічні зусилля, так і не зможе запрацювати з 1 липня. Після петербурзьких переговорів прем’єр-міністрів Росії, Білорусі і Казахстану це довелося визнати навіть Володимирові Путіну.
Російський прем’єр не зміг переконати в першу чергу білоруського колегу. Сергій Сидорський твердо відстоював на переговорах у північній столиці позицію президента Олександра Лукашенка, впевненого, що митний союз несумісний із експортними митами на нафту і нафтопродукти… Втім, і у казахської делегації були свої заперечення.
Так що у Росії залишився простий вибір: або продовжити переговори з Білоруссю і Казахстаном у надії створити Митний союз хоча б восени, або відмовитися від поступок Білорусі й створити союз на двосторонній основі хоча б із Казахстаном – у надії, що Мінськ рано чи пізно до неї приєднається.
Втім, і в цьому випадку Росії доведеться задовольнити хоча б казахстанські вимоги – переговори показали, що це теж буде не таке просте рішення. Словом, Митного союзу також поки що не буде.
«Поки що», звичайно ж, іще не означає «ніколи», але все до цього йде. Виявилося, що створити працездатне економічне об’єднання куди важче, ніж чергову інтеграційну декорацію на пострадянському просторі.
І так буде завжди, поки в Москві не почнуть сприймати співпрацю з колишніми радянськими республіками саме як створення взаємовигідної економічної моделі, а не як будівництво чергового «потьомкінського селища», що імітує Радянський Союз.
Митний союз і задумувався як чергове таке село, але несподівано виявилося, що за його будівництво доведеться платити російськими інтересами і грошима – справжніми, а не телевізійними, що партнери прагнуть скористатися мріями про створення економічної альтернативи Заходові для поліпшення власного становища, а не просто для демонстрації любові і дружби.
Обмін мрій на гроші – для посткризової Росії це вкрай не вигідно! Але тоді й Митного союзу не вийде…
А якщо Москва і зважиться на Митний союз із однією Астаною, то тоді вигляд пострадянської інтеграції буде зовсім трагікомічним: поруч із практично недіючою Союзною державою Росії та Білорусі буде розташований майже такий же безглуздий Митний союз Росії і Казахстану…
Іще однією додатковою обставиною, яка робить історію Митного союзу особливо показовою, стає той факт, що зовсім недавно російський прем’єр запрошував приєднатися до Митного союзу українського Президента. І Вікторові Януковичу довелося роз’яснювати співрозмовникові, що такого роду рішення можливі тільки після того, як усі три країни, що беруть участь у новому інтеграційному об’єднанні, приєднаються до СОТ.
Тоді українські роз’яснення були сприйняті в Москві насмішкувато, та й у самій Україні опозиціонери стверджували, що Київ розглядає варіанти приєднання до Митного союзу з якоюсь особливою формулою. Тепер виникає питання: з якою ж формулою хоче приєднатися до Митного союзу Україна, якщо і Росія хоче для себе особливої формули по нафті, і Білорусь із Казахстаном висувають свої умови?
І тоді виявляється, що формула Януковича значно точніша – потрібно перестати винаходити велосипед, а діяти за міжнародними правилами. Якщо б Росія і Казахстан вже були у СОТ, то їм було б значно простіше домовлятися між собою – і взагалі не треба було б домовлятися з Білоруссю, чиє економічне значення мізерне. І тоді Білорусі довелося б теж піти шляхом створення сучасної економіки, вступу до СОТ і, в майбутньому, звичайно ж, до Європейського Союзу, а не в Союзну державу.
Але якщо всім цим природним процесам протиставляється процес мрій про новий Радянський Союз, то за це треба платити. А якщо Росія не хоче за це платити, то їй доведеться існувати в оточенні декорацій, а не в симбіозі з друзями і партнерами.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Проте багато хто вважав, що я романтик, що питання поглинання Білорусі – тільки справа часу. І не тільки Білорусі. Я ж наполягав, що обрав таку назву статті недаремно.
Із того часу було чимало можливостей реєструвати правильність цього прогнозу. І ось нова.
Митний союз, про необхідність створення якого стільки говорили в столицях трьох країн, що об’єднують свої економічні зусилля, так і не зможе запрацювати з 1 липня. Після петербурзьких переговорів прем’єр-міністрів Росії, Білорусі і Казахстану це довелося визнати навіть Володимирові Путіну.
Російський прем’єр не зміг переконати в першу чергу білоруського колегу. Сергій Сидорський твердо відстоював на переговорах у північній столиці позицію президента Олександра Лукашенка, впевненого, що митний союз несумісний із експортними митами на нафту і нафтопродукти… Втім, і у казахської делегації були свої заперечення.
Так що у Росії залишився простий вибір: або продовжити переговори з Білоруссю і Казахстаном у надії створити Митний союз хоча б восени, або відмовитися від поступок Білорусі й створити союз на двосторонній основі хоча б із Казахстаном – у надії, що Мінськ рано чи пізно до неї приєднається.
Втім, і в цьому випадку Росії доведеться задовольнити хоча б казахстанські вимоги – переговори показали, що це теж буде не таке просте рішення. Словом, Митного союзу також поки що не буде.
«Поки що», звичайно ж, іще не означає «ніколи», але все до цього йде. Виявилося, що створити працездатне економічне об’єднання куди важче, ніж чергову інтеграційну декорацію на пострадянському просторі.
І так буде завжди, поки в Москві не почнуть сприймати співпрацю з колишніми радянськими республіками саме як створення взаємовигідної економічної моделі, а не як будівництво чергового «потьомкінського селища», що імітує Радянський Союз.
Митний союз і задумувався як чергове таке село, але несподівано виявилося, що за його будівництво доведеться платити російськими інтересами і грошима – справжніми, а не телевізійними, що партнери прагнуть скористатися мріями про створення економічної альтернативи Заходові для поліпшення власного становища, а не просто для демонстрації любові і дружби.
Обмін мрій на гроші – для посткризової Росії це вкрай не вигідно! Але тоді й Митного союзу не вийде…
А якщо Москва і зважиться на Митний союз із однією Астаною, то тоді вигляд пострадянської інтеграції буде зовсім трагікомічним: поруч із практично недіючою Союзною державою Росії та Білорусі буде розташований майже такий же безглуздий Митний союз Росії і Казахстану…
Іще однією додатковою обставиною, яка робить історію Митного союзу особливо показовою, стає той факт, що зовсім недавно російський прем’єр запрошував приєднатися до Митного союзу українського Президента. І Вікторові Януковичу довелося роз’яснювати співрозмовникові, що такого роду рішення можливі тільки після того, як усі три країни, що беруть участь у новому інтеграційному об’єднанні, приєднаються до СОТ.
Тоді українські роз’яснення були сприйняті в Москві насмішкувато, та й у самій Україні опозиціонери стверджували, що Київ розглядає варіанти приєднання до Митного союзу з якоюсь особливою формулою. Тепер виникає питання: з якою ж формулою хоче приєднатися до Митного союзу Україна, якщо і Росія хоче для себе особливої формули по нафті, і Білорусь із Казахстаном висувають свої умови?
І тоді виявляється, що формула Януковича значно точніша – потрібно перестати винаходити велосипед, а діяти за міжнародними правилами. Якщо б Росія і Казахстан вже були у СОТ, то їм було б значно простіше домовлятися між собою – і взагалі не треба було б домовлятися з Білоруссю, чиє економічне значення мізерне. І тоді Білорусі довелося б теж піти шляхом створення сучасної економіки, вступу до СОТ і, в майбутньому, звичайно ж, до Європейського Союзу, а не в Союзну державу.
Але якщо всім цим природним процесам протиставляється процес мрій про новий Радянський Союз, то за це треба платити. А якщо Росія не хоче за це платити, то їй доведеться існувати в оточенні декорацій, а не в симбіозі з друзями і партнерами.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
