Доступність посилання

26 Вересень 2017, Київ 10:26

Глиняні ноги авторитарних пірамід: уроки Мубарака для Януковича


Сергій Куделя

Сергій Куделя

Лише два місяці тому Віктор Янукович запрошував свого єгипетського колегу Хосні Мубарака відвідати Київ для налагодження політичного діалогу і «поглиблення двосторонніх контактів». Тридцять років «стабільного» правління Мубарака могли стати взірцем для будь-якого автократа-початківця.

Хоча незмінний єгипетський лідер навряд чи вже відвідає Україну, Януковичу варто зазирнути всередину його владної піраміди.

Адже успіх масового повстання на майдані Тахрір спростовував декілька поширених уявлень про оптимальний спосіб організації авторитарного режиму.

Ілюзорна стійкість однопартійних режимів

Більшість сучасних дослідників авторитаризму вважає однопартійний режим найбільш стабільним порівняно з іншими типами автократій. Їхня середня тривалість складає 25–30 років, у той час як персоналістські режими тривають у середньому 15 років, а військові режими – до 10. Домінуюча партія виступає інституційним механізмом, який дозволяє розподіляти приватні блага та посади між прихильниками режиму, гарантує їм постійний доступ до корупційної ренти, надає відчуття впливу на процес ухвалення рішень. Усе це забезпечує високу лояльність підлеглих і дозволяє розв’язувати елітні конфлікти без публічних демаршів. Партія-гегемон також дозволяє автократу контролювати парламент та місцеву владу і одночасно зберігати видимість виборчого процесу.

У Єгипті панівною упродовж понад 30 років була Націонал-демократична партія, яка утримує абсолютну більшість місць у законодавчому та місцевих органах влади. Свої перемоги вона здобувала шляхом відвертих фальсифікацій виборів, обмеження участі опозиційних партій та силових утисків їхніх активістів. Саме через керівну посаду в партії до президентства почав наближатися в останні роки син Мубарака Ґамаль.

І саме штаб-квартира НДП у Каїрі стала першим об’єктом нападу протестувальників. Її почорнілі від вогню стіни і раптові голоси критики Мубарака з боку колишніх партійних лоялістів стали свідчення хиткості будь-якої організаційної структури, яка домінує виключно через силовий примус, підкуп та маніпуляції.

Звуження політичних альтернатив режиму

Однопартійні режими, на відміну від військових хунт, не вдаються до масових репресій опозиції, а використовують тактику селективного покарання. Об’єктами нападів та переслідувань стають окремі опозиційні активісти, журналісти чи інтелектуали, які створюють найбільшу загрозу для режиму. Усі інші максимально ізолюються від політичного процесу, що створює вакуум у відносинах між державою та суспільством. Заповнюють цей вакуум радикальні угруповання, яких режим використовує для доведення власної безальтернативності.

Більшість опозиційних політичних партій у Єгипті, які ще в 1980-х роках конкурували на рівних із НДП, були роздроблені і маргіналізовані. Новий опозиційний політичний лідер Айман Нур, який на президентських виборах 2005 році посів друге місце, був ув’язнений на п’ять років за сфабрикованими обвинуваченням відразу після завершення кампанії. У результаті найпомітнішим опонентом Мубарака стало пан-ісламістське політичне об’єднання «Мусульманське братство». Упродовж останніх десятиліть його кандидати регулярно брали участь у виборах і, незважаючи на формальну заборону організації, обирались як незалежні і контролювали частину місць у парламенті.

Посилання на ісламістську загрозу допомагали Мубараку легітимізовувати свій режим в очах Заходу і доводити необхідність твердої авторитарної політики. Однак, як засвідчили єгипетські протести, суспільство здатне до самоорганізації навіть за відсутності розвинених опозиційних партій чи лідерів. А ризики від такого протесту для владної еліти можуть бути ще вищими, оскільки без посередництва кар’єрних політиків масовий суспільний рух важко змусити відмовитись від радикальних вимог. Отже, штучне звуження політичного простору в однопартійних режимах і витіснення поміркованих сил закладає підвалини їхнього краху.

Підтримка силовиків

Стабільність авторитарних режимів залежить значною мірою від надійності силових органів, яку політичні науковці оцінюють за критеріями їхньої розгалуженості (присутності у різних суспільних сферах) та згуртованості (або виконавчій дисципліні). Саме тому, на думку багатьох дослідників, найбільш вразливими для протестів були авторитарні режими зі слабкою силовою базою, як у Киргизстані чи Грузії.

На противагу цьому єгипетські органи безпеки упродовж десятиліть ефективно протидіяли опозиційним партіям та постійно стежили за їхньою діяльністю. Вони відігравали провідну роль у забезпеченні потрібного владі результату на виборах та виключенні з політичного процесу небезпечних акторів. Військові, як і органи безпеки, користувалися широкими привілеями і отримували значне державне фінансування.

Водночас саме нейтральна позиція єгипетського військового командування під час протестів і його публічна відмова від використання сили дозволили протестній хвилі набути такої масовості. Тривале фінансування і розбудова режимом силовиків призвела до формування незалежної професійної репутації, збереження якої стало для військового керівництва важливішим, ніж збереження режиму. Отже, як свідчить єгипетський досвід, суттєві фінансові вливання у силовий апарат не дають ніяких гарантій, що у критичний момент цей апарат діятиме саме на захист режиму.

Реформаторська риторика

Чилійський досвід неоліберальних економічних реформ за правління генерала Піночета став взірцем для багатьох світових автократів. Традиційними вже стали пояснення авторитарних заходів необхідністю здійснити модернізацію держави.

Однак реформи для більшості автократів є лише пропагандистським трюком. Адже, на відміну від класичного військового режиму, який у Чилі був незалежним від впливу великого капіталу, більшість сучасних автократів стоять на чолі корумпованої коаліції олігархів і бюрократичного апарату. А тому будь-які реформаторські ініціативи стають заручниками цього гібридного союзу і неодмінно втрачають свій зміст.

Саме такої долі зазнали політичні та економічні реформи, обіцяні Мубараком ще наприкінці 1990-х. З одного боку, на виконання вимог МВФ його уряд провів дерегуляцію економіки, знизив податковий тиск і зменшив торговельні бар’єри. З іншого боку, високі темпи зростання економіки на рівні 5–6% в останні 10 років не призвели до суттєвого підвищення рівня життя громадян. До 40% єгиптян досі живуть на межі бідності, а головні прибутки від економічного зростання залишаються на рахунках найвищих державних чиновників і бізнес-еліти. Син Мубарака – банкір і партійний діяч – став уособленням цього номенклатурно-олігархічного союзу.

Втім, як виявилось, обіцянки реформ сприяли зростанню очікувань єгиптян. І невдоволення відсутністю прогресу у подоланні бідності і соціальної нерівності підштовхнуло багатьох до публічного протесту.

Стратегічні поступки США

Частина близькосхідних автократій традиційно існувала під непрямим патронатом США, які уникали прямого тиску на ці режими в обмін на співпрацю у питаннях регіональної та енергетичної безпеки. Упродовж 30 років президентства Мубарак йшов у фарватері американської політики і виступав ключовим посередником між арабськими державами та Ізраїлем у вирішенні близькосхідного конфлікту. Саме тому він разом з Ізраїлем отримував від Вашингтона найбільші обсяги фінансової допомоги, яка складала від півтора до двох мільярдів доларів на рік. А Каїр був обраний президентом Бараком Обамою як місце для свого першого звернення до арабського світу зі словами примирення.

Проте багаторічна історія стратегічної співпраці Єгипту та США не допомогла Мубаракові здобути американську підтримку за нових кризових обставин. Вже після декількох днів каїрських протестів Білий дім звернувся до Мубарака з вимогою негайно розпочати політичні реформи, а згодом поставив твердий ультиматум про необхідність відмови Мубарака від президентських амбіцій і початку передачі влади.

Єгипетська модель авторитаризму довгий час вважалась стійкою саме завдяки своїй інституційній структурі – сильній домінуючій партії, маргіналізації поміркованої опозиції, лояльному і потужному силовому апаратові та зовнішній підтримці з боку США. Однак усі ці компоненти разом не змогли протидіяти суспільству в той момент, коли воно відчуло себе суб’єктом історії.

Любителі авторитарних конструкцій в Україні зараз нібито відтворюють єгипетську владну піраміду на печерських пагорбах. Партія регіонів уже контролює більшість місць у парламенті, уряді і навіть керівництво силових та судових органів. Минулорічні місцеві вибори шляхом адміністративного втручання та маніпулятивних технологій поширили вплив біло-синіх на абсолютну більшість областей. А націонал-радикали допомагають витісненню поміркованої опозиції і стають зручним спаринг-партнером для партії влади. Кримінальні справи проти окремих опозиційних лідерів та громадських активістів – приклад селективних репресій, які покликані ліквідувати політичну альтернативу. Водночас лояльність силовиків забезпечується суттєвим збільшенням їхнього фінансування, особливо помітним у випадку майже подвійного зростання видатків на Генпрокуратуру. Реформаторські ініціативи влади вже призвели до хвилі протестів підприємців і студентів. А інсайдерівські приватизації «Укртелекому», Одеського припортового заводу та інших активів стануть промовистим свідченням непорушності номенклатурно-олігархічного союзу.

Проте якщо до повстання проти режиму Мубарака єгипетське суспільство йшло понад 30 років, то терпець українців може урватися набагато швидше. На відміну від єгиптян, українці вже мали можливість відчути себе відносно вільними громадянами і самим обирати власну владу. Тому сучасним українським будівничим варто уникати експериментів зі владною пірамідою. Хоча б для того, щоб одного дня не перетворитися зі всесильного фараона на її довічного заручника.

Сергій Куделя – доктор політології, доцент кафедри політології НаУКМА.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG