Доступність посилання

ТОП новини
21 Вересень 2018, Київ 05:00

Львів, 22 червня: на війні, як на війні?


Львів, 9 травня 2011 року
Те, що може відбутися у Львові 22 червня 2011 року, скоріш за все, значно перевершить за масштабністю зіткнень та негативними наслідками для України події 9 травня. А як же інакше? Ескалація суспільної напруженості та насилля – це класичний інструмент тих, хто не гребує засобами задля досягнення політичної мети. А не гребують засобами всі активні учасники львівських подій – як ті, котрі вивели свою «піхоту» на вулиці, так і ті, хто волів і воліє залишатися за лаштунками бурхливих подій.

Тим часом 22 червня – це символ зовсім з іншого ряду, аніж 9 травня. Як-не-як, а остання дата – це символ знищення одного із найстрахітливіших та найнебезпечніших для людства тоталітарних режимів ХХ століття. Ясна річ, про «перемогу Совєтського Союзу над Німеччиною» сьогодні може базікати або телепень і невіглас, або граничний цинік: адже насправді ця перемога належить усім Об’єднаним Націям, в тому числі й українцям, для яких Друга світова війна почалася на світанку 1 вересня 1939 року. Що ж стосується СРСР, то неповні два роки він був, використовуючи термінологію радянської ж пропаганди, «нацистським посіпакою». Ну, а потім з’ясувалося, що апетити двох імперіалістичних хижаків не дозволяють їм ужитися разом в одній Європі, і почалася соціалістично-соціалістична війна. Перша, але не остання (згадайте в’єтнамсько-камбоджійську і в’єтнамсько-китайську війни...). Але із пісні слів не викинеш: що було, те було, і газета «Правда» 1939 року залюбки друкувала виступи Гітлера та Геринга – а народ, як сигналізувала всюдисуща агентура НКВД, намотував на вус дивовижну схожість двох тоталітарних ідеологій, відзначаючи при цьому (несподіваний для Кремля ефект спільних парадів і спілкування вояків Червоної армії та Вермахту), що Гітлер, мовляв, краще дбає про свій народ.

І от 22 червня почалася війна двох червонопрапорних режимів. А разом із нею піднялася нова хвиля широкомасштабного нищення більшовиками всіх – реальних, потенційних та уявних – ворогів режиму. Отож уся комуністично-українофобська рать, усі ті зюганодобкіни з’являться у Львові якраз на 70-ліття початку ліквідації більшовицькими «компетентними органами» тисяч ув’язнених міських тюрем – українців, поляків, євреїв...

Безумовно, «десант» усієї цієї публіки не обійдеться без червоних прапорів, без іншої традиційної комуністичної символіки, і це буде плювком в обличчя не тільки львів’ян, а й усіх притомних людей України. Бо ж саме під цими знаменами (абсолютною копією яких є так звані «прапори перемоги в законі») мучили та вбивали людей ті, кого цілком правомірно можна назвати «російськими гестапівцями» (не випадково ж зафіксовано, що принаймні двічі товариш Сталін дозволив собі напівжарт, представляючи іноземним делегаціям Берію: «А ось і наш Гіммлер»).

Українці «другого сорту» на світовій війні

Але не тільки в цьому провокаційний та блюзнірський характер рейду зюганодобкіних до Львова. Адже Друга світова війна для міста почалася зовсім не 22 червня 1941 року – перші бомби з літаків Люфтваффе впали на Львів уранці 1 вересня 1939 року; одразу ж був істотно поруйновані вокзал та чимало будинків, виникли численні пожежі, загинули десятки й отримали поранення сотні людей. У наступні дні бомбардування тривали, гинуло цивільне населення, гинули вояки Війська Польського, над містом стояли хмари диму. Але зюганодобкіни роблять вигляд, що цього наче й не було – зрозуміла річ, бо ж тоді Москва та Берлін були фактичними союзниками, і не гинули б львів’яни від бомб нацистів, якби більшовики не дали «зелене світло» війні, стосовно якої сподівалися, за словами Сталіна, що «ця війна триватиме якомога довше в цілях виснаження двох сторін». А в результаті «у нас буде широке поле діяльності для розвитку світової революції».

Я вже не кажу про тих українських вояків у складі Війська Польського, для кого Друга світова також розпочалася на світанку 1 вересня 1939 року. Їх загалом було – включно із мобілізованими в перші тижні воєнних дій – до 200 тисяч. Досі достеменно невідомо, скільки тисяч із них загинуло у боях, від ран та у німецькому й радянському полоні. Так само невідомо, скільки було українців у числі 21 тисячі польських офіцерів, убитих НКВД 1940 року Харкові та Мідному (вони як українці могли уникнути загибелі, попросивши надати їм радянське громадянство, але офіцерська честь і солідарність із комбатантами були вищими за власні інтереси, навіть за життя). І у складі польських формувань у Франції та Британії в 1940 році також воювали етнічні українці.

Але не тільки стосовно західних українців акцентування виключно на даті 22 червня є блюзнірством – бо перекреслює пам’ять про загиблих та скалічених у війні з нацизмом до цього і про жертв більшовицьких репресій – а загальний рахунок тут іде вже не на десятки, а на сотні тисяч. «За бортом» опиняється й УРСР, до якої Друга світова війна також прийшла у вересні 1939 року. Мільйон мобілізованих до Червоної армії, тисячі загиблих, забрані до війська з колгоспів трактори, автомобілі та коні, Український фронт на чолі із Тимошенком та Хрущовим – за зюганодобкінської інтерпретації історії цього наче й не було. Ясна річ, у її межах усім цим можна знехтувати. Так само, як і майже 220 тисячами жертв розстрільних вироків радянських військових трибуналів, і 954 тисячами червоноармійців, знищених пострілами у спину чекістами, політруками й загороджувальними загонами...

Нація і провокація

Іншими словами, неважко зрозуміти, що на 22 червня у Львові запланована куди більш цинічна провокація, ніж та, яка вже сталася 9 травня.

Не зовсім зрозуміле інше – що робити за цих обставин притомним людям.

І це стосується далеко не тільки самих львів’ян. Фактично, йдеться про те, чи вся Україна житиме в ідеологічній парадигмі неосталінізму, поєднаній із кланово-олігархічною владою. І саме в цю парадигму добре вписується той радикально-бездарний націоналізм, який нездатний на щось більш серйозне, аніж закидання камінням у ментів і здирання георгіївських стрічок.

У той час, як «Свобода» виявилася здатною підняти львівську молодь тільки на суто аматорський і вкрай неефективний опір, ліберальна інтелігенція Львова запропонувала (і пропонує зараз) відверту капітуляцію – мовляв, «не треба піддаватися на провокації». А деякі львівські ліберали (чи в цьому разі й справді «ліберасти», як звуть їх радикали?) навіть почали оспівувати «подвиг воїнів-визволителів» та «Червону армію, яка порятувала світ від жахів тоталітаризму».

Ще інші ліберали запропонували своєрідне «перемир’я» в питаннях історії. І якщо констатація того, що історичний досвід й історична пам’ять громадян України у різних регіонах є різними (хоча цю реальну відмінність не варто абсолютизувати – адже, як я спробував показати вище, Друга світова війна з неодмінними «похоронками» почалася і для Галичини, і для Донбасу у вересні 1939 року) на загал прийнятна, то висновок із цього – нехай українці з різною історичною пам’яттю вшановують тих героїв і ті свята, які для них важливі – це просто-таки нонсенс. Хоча б тому, що на Сході країни домінує фальшива історична пам’ять, власне, квазіісторична міфологія, сформована радянською пропагандою і російськими телефільмами. Невже ж «перемир’я» з агресивною за визначенням необільшовицькою ідеологією може кінчитися чимось іншим, ніж тріумфом цієї ідеології або розколом країни?

Подолати глухі кути

Тим часом вихід із глухого кута існує. Був він і 9 травня, залишився і зараз. Для його знаходження варто згадати максиму Махатми Ганді: «Дбайте про засоби, а мета подбає про себе сама». Так само варто згадати і технології ненасильницького спротиву. А як розкішно можна було би познущатися із зюганодобкіних за допомогою плакатів, транспарантів, прапорів! Скільки розкішних карикатур 1939-40 років зі Сталіним й Гітлером можна знайти в Інтернеті – і відтворити! А скільки варіацій на тему сплетених свастики та серпа з молотом продемонструвати! Були би фантазія та енергія, мізерні, як на нинішні часи, кошти, а ще – належні менеджерські здібності. І все! Бо ж, знаєте, сувора мовчанка тисяч людей, що вишикувалися шпалерами вздовж вулиць, якими рухаються червонопрапорні провокатори й привезені ними «на забій» ветерани, діє значно сильніше за град каменюк та зривання стрічок.

Такі події – гарна нагода вчити молодь дисципліні й організованості. Бо ж у наступні роки вулична боротьба в Україні навряд чи вестиметься у лагідно-пацифістських формах Майдану. І не з вини опозиції. Те, що зроблено і що, схоже, заплановано зробити у Львові – це квіточки у порівнянні з тим, що чекає на країну у ближчому майбутньому. Відтак повторю ще раз: 22 червня притомні опозиціонери мають не тікати в кущі і не камінці жбурляти, а вчитися, і швидко, дисципліні та організованості, оперативності та дієвості.

Тільки от питання – чи існує в Україні політична сила чи громадська організація, здатна на справді притомні та ефективні дії?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG