Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 07:13

Володимир Огризко

Останні події у російсько-українських відносинах змушують і теперішню владу замислитися над питанням про те, що ж насправді заховано у формулі «стратегічне партнерство по-московськи». Поступово, але невпинно настає розуміння того, що за бутафорськими конструкціями «братерства назавжди» заховані примітивно прості бажання володарювати і контролювати стратегічно важливі галузі виробництва, створювати економічну і, як наслідок, політичну залежність України від «першопрестольної».

Нічого нового, власне, у всьому цьому наразі немає. Попередня влада, неодноразово пропонуючи рівноправну співпрацю, наражалася на небажання Москви навіть зрозуміти таку постановку питання.

Тодішня опозиція, а теперішня влада звинувачувала нас у невмінні налагодити діалог і дружні стосунки з північно-східним сусідом. Справді, «дружити» за рахунок власних інтересів та поступок ми і не вміли, і не хотіли.

За минулий рік уряд ці стосунки серйозно «покращив», здавши усе, що можна. Починаючи від харківських «угод», відмови від забезпечення власної безпеки і проголошення нікому не зрозумілого статусу «позаблоковості», відмови від історичної пам’яті, зневаги до мільйонів жертв сталінського Голодомору і репресій, наступу на українську історію, мову, освіту, культуру аж до фактичної втрати деяких стратегічно важливих галузей промисловості.

Гадали, що у такий спосіб апетити сусіда будуть вгамовані, настане «мир и дружба навіки».

Позиція Москви: «business as usual»

Та де ж там. І цього замало. Хочуть все більше і більше. А на цілком резонні зауваження, що з «друзями» так не поводяться, розводять руками: причому тут дружба – «business as usual».

Хочете дешевого газу – бігом до Митного союзу або давайте трубу, і негайно. І ніяких там європейських заморочок про прозорість, взаємовигідність та інші дурниці. Щоб було так, як із «найкращим союзником».

Мається на увазі Білорусь. Вже на колінах, ще трошки, і остаточно приповзе з «покаянною». Оце по-нашому, по-братньому. А управляти будемо потім точно як в СРСР: у Москві вирішили – у провінції виконали.

Схоже, суть такого «партнерства» поступово доходить і до наших можновладців. І слава Богу. Як каже народна мудрість: «Краще пізніше, ніж ніколи».

Щиро вважаю, що владу із цим прозрінням треба лише вітати. А якщо є розуміння ситуації, мусить бути й якась реакція.

Важливим при цьому є те, що покласти в основу підходу. Він, безумовно, не може бути ні партійним, ні блоковим. Він має бути державницьким.

Якщо міркувати саме так, то владі варто подумати над тим, щоб негайно залучити до вироблення плану дій, що відповідав би інтересам України, найкращі сили з усіх партій, з науки, громадських структур. Треба сформулювати єдину державну позицію та діяти узгоджено і послідовно. Є питання, де вузькопартійні речі треба заховати у далеку шухляду, а краще взагалі про них забути, бо йдеться про інтереси вищого – державного – рівня.

На чому варто було б зосередитися? Таких моментів, на мою думку, є декілька.

Перший. Необхідно переглянути або вийти з угоди від січня 2009 року як шахрайської з двох сторін. Юристи-практики, фахівці з міжнародного права знають, як це робити. Потрібна лише політична воля. Ніякої взаємовигідної домовленості з «Газпромом» не буде. Чергова «знижка» можлива лише за чергові реальні стратегічні поступки.

Другий. Необхідно визнати, що харківські «угоди» були помилкою, яку треба негайно виправляти. Чому негайно? Тому, що наразі ще не набралися боргів, як та собачка бліх. Чим швидше це буде зроблено, тим скоріше почнемо виборсуватися з газових «обіймів» Кремля. Визнання помилки, як і провини, зменшує тягар відповідальності. Міжнародно-правові можливості для денонсації є, потрібна лише політична воля.

Третій. Треба терміново провести усі заходи для пришвидшеної адаптації нашого газового господарства до теперішніх параметрів європейського енергетичного простору. Ставши його інтегральною частиною, гратимемо не «по понятіях», а по закону. Причому європейському. Потрібна лише політична воля.

Чи є у такій схемі щось надзвичайне? Якщо не виходити з фальші пустопорожнього «братерства», говорити людям правду про суть підходів Москви до нас і діяти відповідно – ні. Якщо ж продовжувати брехати і собі, і суспільству – повторимо долю Білорусі.

А правда банально проста: як Росія для України, так і Україна для Росії є стратегічним викликом. Бо насправді не йдеться ні про яке НАТО чи ЄС, чи Митний союз.

Йдеться про те, яка форма суспільно-політичного розвитку переможе: європейська чи совково-тоталітарна. Переможе одна – програє інша.

А Україна у цій грі – козирна дама. До кого повернеться, у того у підсумку весь пострадянський простір.

Ось тому й маємо таку «стратегічну любов». Ось чому мусимо керуватися виключно державницьким підходом. І діяти відповідним чином.

У влади ще є шанс зробити правильні кроки.

Володимир Огризко – український дипломат, міністр закордонних справ України у 2007–2009 роках

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG