Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 10:52
Після громадянської війни 1917–1922 років на теренах колишньої Російської імперії диктаторському більшовицькому режимові довелося розв’язувати проблеми територіальної цілісності як самої Росії, так і національних окраїн, що отримали статус союзних республік.

Як відомо, були дві позиції щодо цього: ленінська (СРСР як сукупність союзних республік, що перебувають у федеральному зв’язку між собою і центром) і сталінська (всі національні території входять до складу радянської Росії як її автономні частини).

Зрештою, перемогла ленінська позиція, але й сталінська не була відкинута геть, бо, крім союзних республік, було утворено ще багато автономій (республік, областей і округів).

Таким чином з’явилася багаторівнева схема: союзний центр – союзні республіки – автономні республіки – автономні області – автономні округи, що співіснували зі «звичайними» (які не мали автономного статусу) адміністративними одиницями – областями і районами.

На відміну від союзних республік, автономії не мали права на вільний вихід зі складу Союзу РСР і на безпосереднє спілкування з союзним центром, оминаючи центр відповідної союзної республіки. Автономії утворювалися за національно-територіальною ознакою, проте були й винятки з цього правила.

Деякі автономії утворили за релігійною ознакою, наприклад, Аджарію у складі Грузії – тільки тому, що в Аджарії живуть грузини-мусульмани; Нахічеванську автономію у складі Азербайджану створили тому, що вона відокремлена вірменською територією від території решти Азербайджану, хоча Нахічевань – це така ж сама етнічно азербайджанська земля, як Ґянджа чи Баку.

Кримську автономну радянську соціалістичну республіку на початку 20-х років ХХ століття утворили в складі РРФСР із не дуже визначеним національним характером. Річ у тім, що єдиний етнос Криму, що міг претендувати на автономію, – кримські татари, – становив на той час не більше за 30% населення півострова. Тому, з одного боку, ця автономія вважалася спільною для всіх її жителів, а з іншого – кримські татари в усіх установах автономії мали кадрову квоту в 30%.

Офіційно КАРСР не називалась татарською. Але зліквідовано її було саме після 1944 року, після тотальної депортації кримськотатарського народу, хоча жертвами національної депортації були також місцеві німці, греки, болгари і вірмени.

Джерела пострадянського відновлення кримської автономії

Наприкінці 80-х років ХХ століття почалося те, що Володимир Путін, будучи президентом Росії, назвав «найбільшою геополітичною катастрофою». Йдеться про розпад СРСР унаслідок глибокої соціально-економічної, політичної та інституційної кризи.

Радянська модель позірної федерації за деспотичної влади центру працювала лише за умови існування всевладдя Комуністичної партії. Вона розпадалася за виникнення найменших ознак демократії і прав людини.

Почалися відцентрові процеси в союзних республіках, які в Кримській області тодішньої УРСР у середовищі місцевої партійно-радянсько-господарської номенклатури викликали страх і паніку. Вони дуже боялися втрати своїх привілеїв і можливостей. По-перше, вони були непевні, що нова влада України збереже їхні владні позиції в Криму, по-друге, вони жахалися повернення до Криму з місць депортації кримських татар, які, природно, також почали б претендувати на владу і власність.

Ці страхи і прагнення наклалися на намагання союзного центру в особі Михайла Горбачова врятувати імперію. Як відомо, на той час, готуючи підписання республіками нового союзного договору, Горбачов почав грати на суперечках між союзними і автономними республіками, спробувавши навіть надати останнім права перших.

Кримська номенклатура охоче пристала на цю гру, убезпечуючи себе від «українських націоналістів» і кримських татар. Наслідком цієї гри і стала ерзац-держава місцевої номенклатури, що називається Автономна Республіка Крим.

Жодних проблем абсолютної більшості пересічних кримчан ця псевдодержава не розв’язувала. Зате номенклатура підвищила свій статус: провінційний завідувач управління освіти став міністром, а депутат обласної ради – депутатом Верховної Ради Криму.

Чудово розуміючи, що кримчани нічого від автономії не отримали, місцева верхівка веде активні пропагандистські кампанії, щоб навіяти населенню, що якби не автономія, то «бандерівці» вже давно змусили б усіх кримчан розмовляти виключно українською і співати повстанських пісень УПА.

Кримська автономія забезпечила Україні дуже неприємне вогнище сепаратизму, політичного екстремізму, етнічного і конфесійного протистояння, не кажучи вже про плацдарм для специфічної діяльності Росії всередині України.

Кримський радикальний політик Анатолій Лось, соратник нещодавно депортованого до Росії першого і останнього президента Криму Юрія Мешкова, сказав про наміри московських творців кримської автономії просто: «Крим – це та мотузка, смикаючи за яку, ми повернемо непокірливу кобилу Україну до російської стайні».

До речі, весь кримський сепаратизм тримається на всебічній допомозі з боку Москви, на її щедрих фінансових потоках. Досить було піти у відставку мерові Москви Юрієві Лужкову, який особисто опікувався Кримом, як сепаратизм на півострові дещо вщух.

Сучасна ситуація і перспективи

Після перемоги на президентських виборах 2010 року Віктора Януковича Партія регіонів установила суворий контроль над Кримом. Зокрема, два її «прокуратори» посіли ключові пости на півострові: Василь Джарти очолив Раду Міністрів Криму, а Володимир Яцуба – міську державну адміністрацію Севастополя.

Місцеві СБУ, МВС, прокуратуру також було посилено міцними донецькими кадрами. Члена Партії регіонів, голову МДА Севастополя Валерія Саратова було знято з посади, напевно, також через відсутність шляхетного донецького походження.

Загалом, такого суворого контролю над Кримом із боку Києва не було за всі 20 років незалежності України. До речі, найслабшим контроль був за правління Віктора Ющенка, про що кримська номенклатура вже згадує з ностальгічним сумом, бо тоді могла робити геть усе (в тому числі безперешкодно боротися проти центральної влади).

«Взявши» Крим адміністративно і політично, регіонали побачили весь той комплекс проблем і загроз, із яким треба щось робити в ім’я зміцнення власної влади. Судячи зі всього, вони відчули, що ця автономія їм заважає, не Крим, звісно, а автономний статус цієї території.

І почалося обережне зондування ґрунту. Зокрема, колишній спікер Верховної Ради Криму, а нині народний депутат від Партії регіонів Василь Кисельов публічно заявив, що «скасування кримської автономії не призведе до масових протестів місцевого населення».

Справді, повернення АР Крим у статус Кримської області України могло б суттєво допомогти регіоналам у розв’язанні низки проблем. Наприклад, у політичному поліпшенні власного іміджу як державницької сили, бо після Харківських угод 2010 року щонайменше половина громадян України вважає їх національними зрадниками і капітулянтами.

Здобувши репутацію державників, регіонали різко підвищили б свої шанси зберегти владу до 2015 року і забезпечити другий президентський термін Вікторові Януковичу. Це був би також сигнал Москві, яка останнім часом розчарувала Партію регіонів, пропонуючи регіоналам роль виключно холуїв, з якими не розмовляють, а лише віддають накази.

Кримська акція дала б зрозуміти Кремлеві, що регіонали – це серйозні люди, що здатні твердо керувати на своїй території, а також що абхазького і південноосетинського сценарію в Україні не буде.

Справді, жодна влада в Україні ще не наважувалась на радикальне розв’язання кримської проблеми, бо на таке може наважитися тільки партія, що має репутацію дуже проросійської. Партія регіонів таку репутацію поки що зберігає.

Але скасування кримської автономії не може бути для іміджу Партії регіонів адекватною компенсацією за можливе втягнення України до союзної держави Росії і Білорусі, до Митного союзу чи за здачу ГТС України «Газпромові».

Ігор Лосєв кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG