Не сприймайте письменників, які роблять провокативні заяви на зразок «віддати комусь Крим» чи «переорати Донбас» як якийсь реальний заклик! Це ж письменники, вони існують для того, щоб говорити, зауважив на власному творчому вечорі Тарас Прохасько.
І одразу пояснив: письменник просто не може стояти осторонь життя, він повинен його озвучувати. Західноукраїнський досвід державотворення, зразком якого була ЗУНР, на думку автора, сьогодні сприймається як щось непотрібне в українській історії. А такий підхід сприяє роздмухуванню чвар, в основі яких лежать стереотипи, переконаний Тарас Прохасько.
«Українське суспільство є насправді дуже заглиблене в історію, тобто історія визначає значною мірою наші стосунки тепер, – зазначає письменник. – Усі ці речі, пов’язані з вихованням, із первинною інформацією, є настільки важливі, що, дійсно, в Україні склалася ситуація, коли порозуміння неможливе при такому рівні дискусії, який є тепер».
Розбіжності не зникнуть, якщо про них не говорити
Із цим погоджується один із слухачів, український поет Вано Крюгер. Водночас, він відзначає, що розбіжності у поглядах, що нині наявні в Україні, є штучними і останнім часом зменшуються. Не остання роль у посиленні цього процесу – у митців, говорить Вано Крюгер.
«Якщо це не буде проговорено, воно не загоїться. Треба якось пройти через цей болючий для всіх сторін процес взаємопізнання для початку, а потім – взаєморозуміння і взаємопримирення. Інакше розкол буде тільки поглиблюватися, і він сам по собі нікуди не зникне», – вважає поет.
«Проговорював проблему» Тарас Прохасько у властивій йому манері: плавно, майже медитативно, відображаючи власну філософію «роздумів над роздумами», як її означає сам автор.
«Слухай, рідна, ми, напевно, прийдемо пізніше. Нас не треба чекати сьогодні. Знаєш, я не знаю, чи мене ти, властиво, чекала, чи ти знала, що я можу прийти не сам. Я насправді не уявляю, хто сьогодні у мене «ми». Так завжди у реєстрах погромлених армій: невідомо, хто є. Список убитих, поранених і полонених, щось про зрадників, тих, хто втомився, ми дізнаємось трохи запізно. Але наше останнє бажання – це спроможність сказати «ми», – каже письменник.
І одразу пояснив: письменник просто не може стояти осторонь життя, він повинен його озвучувати. Західноукраїнський досвід державотворення, зразком якого була ЗУНР, на думку автора, сьогодні сприймається як щось непотрібне в українській історії. А такий підхід сприяє роздмухуванню чвар, в основі яких лежать стереотипи, переконаний Тарас Прохасько.
«Українське суспільство є насправді дуже заглиблене в історію, тобто історія визначає значною мірою наші стосунки тепер, – зазначає письменник. – Усі ці речі, пов’язані з вихованням, із первинною інформацією, є настільки важливі, що, дійсно, в Україні склалася ситуація, коли порозуміння неможливе при такому рівні дискусії, який є тепер».
Розбіжності не зникнуть, якщо про них не говорити
Із цим погоджується один із слухачів, український поет Вано Крюгер. Водночас, він відзначає, що розбіжності у поглядах, що нині наявні в Україні, є штучними і останнім часом зменшуються. Не остання роль у посиленні цього процесу – у митців, говорить Вано Крюгер.
«Якщо це не буде проговорено, воно не загоїться. Треба якось пройти через цей болючий для всіх сторін процес взаємопізнання для початку, а потім – взаєморозуміння і взаємопримирення. Інакше розкол буде тільки поглиблюватися, і він сам по собі нікуди не зникне», – вважає поет.
«Проговорював проблему» Тарас Прохасько у властивій йому манері: плавно, майже медитативно, відображаючи власну філософію «роздумів над роздумами», як її означає сам автор.
«Слухай, рідна, ми, напевно, прийдемо пізніше. Нас не треба чекати сьогодні. Знаєш, я не знаю, чи мене ти, властиво, чекала, чи ти знала, що я можу прийти не сам. Я насправді не уявляю, хто сьогодні у мене «ми». Так завжди у реєстрах погромлених армій: невідомо, хто є. Список убитих, поранених і полонених, щось про зрадників, тих, хто втомився, ми дізнаємось трохи запізно. Але наше останнє бажання – це спроможність сказати «ми», – каже письменник.
