Обличчя Закії виглядає так, ніби його намалювали на фотографії, а потім неакуратно стерли гумкою. Залишилося пів обличчя, одне око, пів носа і вуст, які вже не розтягнуться в усмішці.
Режисер фільму Шармін Обейд Чиной говорить, що не всі глядачі оскарівських фільмів зможуть витримати погляд на таке обличчя. Але тим важливіше було розповісти історію цієї жінки.
«Закія хотіла розлучитися з чоловіком, бо він був алкоголіком. Коли вона сказала йому про це, він відмовився. Тоді вона подала в суд. Коли він про це дізнався, то вирішив її провчити. Одного дня, коли вона виходила з судової зали, він підійшов до неї і плеснув в обличчя кислотою зі словами: «А тепер розлучайся зі мною». Він хотів, щоб вона все життя провела між чотирма стінами. Він хотів, щоб вона все життя жалкувала через своє рішення», – розповідає режисер історію своєї героїні.
Той, хто повертає обличчя
Але у стрічки, яка претендує на нагороду в категорії «Найкращий документальний короткометражний фільм», є і позитивний герой – пластичний хірург з Лондона Мохаммад Джавад. Доктор Джавад приїжджає до Пакистану рятувати обличчя своїх співвітчизниць. Він виріс у Пакистані, але про те, що поливати жінок кислотою там є поширеною практикою, дізнався лише недавно.
Чоловіки, відкинуті закохані чи просто залицяльники настільки часто вдаються до такого способу порахунку з жінками, що в Пакистані діє Фундація опалених кислотою. Приблизно 150 жінок щороку стають жертвою ревнощів чоловіків, які виливають їм в обличчя кислоту з автомобільних акумуляторів чи іншу легкодоступну суміш.
«Коли я про це почув, я подумав, що про це не можна мовчати. Я подумав, що з цим потрібно щось робити, і що якщо люди, які там, поруч, не змогли захистити цих жінок, то я, маючи свої здібності, маю поїхати і допомогти їм. Це жахливі історії, які стають з молодими жінками. І просто відчував, що мушу щось зробити», – пояснює хірург.
Доктор Джавад співпрацює з доброчинними організаціями. В рамках співпраці з ними він кожні три місяці залишає свою лондонську клініку, щоб допомогти бідним пакистанським жінкам, які самі не могли б заплатити за складну відновлювальну операцію.
За словами доктора Джавада, допомога хірурга – це лише частина цілого процесу одужання жінки, яка постраждала внаслідок нападу не лише фізично, але і психічно. Він вважає, що повернення до життя внаслідок такої травми – героїчний вчинок.
Активістам боротьби проти «кислотних нападів» вдалося домогтися ухвалення закону, за яким нападників можуть посадити у в’язницю на термін до 14 років. Але самі жінки інколи настільки перелякані і травмовані нападом, що вони не повідомляють про злочин.
Творці фільму сподіваються, що колись їм вдасться подолати і цю перешкоду.
Матеріал підготували Марія Щур та Heather Maher