Наше кіно показує дещо іншу Україну: злу і не дуже доброзичливу – кінокритик Олег Вергеліс

Якою постає Україна з її національного кінематографу? Що можна дізнатися про її історію, про сучасність, про культуру країни в цілому? На ці запитання Радіо Свобода відповів кінокритик Олег Вергеліс. Він вважає, що в молодому українському кіно є багато болю і злості на реальність. Але українська реальність є багатшою. Тому, на думку критика, український глядач привітав би і добре авторське кіно, і комедію, і розважальний фільм із захопливим сюжетом. Неораним полем, на його думку, залишається екранізація національної історії та української класики.

– Пане Вергеліс, якби хтось ніколи в житті не бачив жодного українського фільму, і Вас би попросили скласти думку про країну, подивившись 10–15 українських фільмів останніх 15 років, що б Ви могли сказати про країну і про її кіно?

– Країна перебуває в стані певного так званого хаосу творчого, художнього, антихудожнього. У цій країні нечітко, незбалансовано визначені навіть ті пріоритети, які передбачаються так званим державним плануванням. Тому що, як Ви знаєте, більшість продукції, яку ми маємо, передбачає державне фінансування.

Ми майже не знайдемо в цьому кінематографічному репертуарі екранізацій найкращих зразків української літератури. Ми не знайдемо тих фільмів, в яких образ людини – українця великого, українця маленького – був би поданий з любов’ю, зі співчуттям, авторською щирістю. Ми не знайдемо в цьому репертуарі захоплення тією стороною України, яка теж є, сонячної, співучої, людяної, щирої.

Можливо, ми частіше побачимо ті прояви реальності, які звичайно також є, і вони знаходять віддзеркалення у короткому метрі, це так звані короткометражні фільми наших молодих митців, «Україно, гудбай» і так далі. Ці останні проекти, в яких сконцентровані біль і злість молодого покоління. І є причина такої злості. І от вони виражають цю злість, цей біль, роздратування трошки чорним або навіть занадто чорним відображенням певних сторін нашої дійсності.

– Багато років говорилося про те, що кіно є недофінансованим, що бракує грошей.

– Це брехня, це дурниці.

– І от цього року говорять про те, що буде один із найбільших бюджетів на кіно?

– Чому цього року? По-перше, минулого року були такі заявки, були такі слова. Як Ви знаєте, у 2014 році заявлено десь близько 20 фільмів, створених частково на державні гроші, це майже 50 відсотків. Чи всі з тих фільмів будуть цікавими Заходу, Сходу, світу, мені дуже важко сказати, тому що як таких готових проектів ми ще не побачили.

Є великі сподівання на фільм, наприклад, «Параджанов». Чи буде він дійсно цікавим, покаже перший показ на Одеському фестивалі. Є певні сподівання на фільм «Іван Сила» про українського силача, це теж обіцяють нам на осінь. Є дуже серйозні сподівання, це теж прем’єра буде зима-осінь, фільм Саніна «Кобзарі» («Поводир» – ред.). Він довго йшов до глядача, і зараз уже останній період, монтаж. Якщо хто бачив трилер цього фільму, я особисто бачив, я в захопленні, мені дуже сподобалась робота операторська.

Але іноземці, які захочуть відкрити для себе Україну через репертуар останніх років, її не відкриють. Ті люди, які приїздили до нас на Євро, закохались у місто, в якусь доброзичливу атмосферу, це все правда, тому деякі знову хочуть приїхати. Кіно наше сучасне показує країну трошки іншу: злу і не дуже доброзичливу.

– Ви згадали про Параджанова, в Україні є дуже серйозні традиції кіно, чому воно так виродилося?

– Кіно не може виродитись або зникнути. Воно нікуди не зникало, але були певні історичні періоди, цей період 1990-х років, коли нівелювались певні процеси. Прокат зник у нас, як такий. Ніхто не хотів брати у прокат вітчизняних фільмів. Потім економічні кризи – одна, друга – зробили банкрутами наші студії, і Одеську студію, і Довженківську, і так далі. Цей період дикого накопичення капіталу в першу чергу вдарив по голові кінематографу, але це не значить, що все зникло.

Була ще одна метаморфоза. Ті фахівці, які у нас є, швидко перепрофілювались. І великий російський серіальний бізнес підхопив, підгріб наші технічні можливості. Зараз у нас нема безробітних акторів, операторів, або звуковиків. Всі вони працюють, в основному, на російський серіальний продукт. А власне прокатне кіно, художнє, сіпається в пошуках кадрів. Нове покоління – 30–40 років – пішло працювати в російський серіальний бізнес, тому немає цікавих фігур, які б узяли на себе відповідальність створити прокатний фільм і заробити в касі, заробити на фестивалі. Ось така проблема є.

– Копродукція, в принципі, – це явище дуже поширене в світі, у Європі. Є різні варіанти копродукції. Той варіант, про який Ви розповідаєте, це Ви просто працюєте на кіноіндустрію іншої країни?

– Копродукція – це не значить робота на російський серіал, копродукція – це калькуляція рівноцінних можливостей різних країн. Наприклад, коли робить фільм Ханеке в копродукції Німеччина-Франція, це зовсім інші партнерські стосунки.

– Поки українці мало знімають фільмів про себе, інші знімають досить багато про українців, можна згадати і польський фільм «Вогнем і мечем», і російський «Тарас Бульба», турецький серіал «Роксолана».

– Ну, це давно знімали вони. «Роксолана» має великий успіх в Україні, надзвичайний, рейтинги б’є всі.

– Українці там дуже по-різному постають, зовсім не так, як би вони хотіли самі себе бачити. Чи це добре, чии це погано, що Україна все ж таки представлена у світовому кіно, але очима інших?

– Все залежить від того, якими очима, і хто на це дивиться. Чи є певна ідеологічна або державницька політика. Приклад «Тараса Бульби»: сильний режисер, але є певне держзамовлення, це телеканал «Росія» – абсолютно державний монополіст. І акценти, які там виступають на перший план, суто державницькі, російські, я не хочу говорити інші слова, бо ніхто цього навіть не приховує.

Чи можемо ми це засуджувати? Це інша країна, це інша держава, це інша абсолютно стратегія. Наш «Бульба», як Ви знаєте, вже «знімається» язиком років двадцять. Всі хотіли його зняти, і ніхто цього не зробив, ні Гресь, ні інші режисери, ні Депардьє. Тому ми не можемо їх звинувачувати.

Поляки, які знімали «Вогнем і мечем» із режисером Єжи Гофманом, мали свою стратегію. У них своя держава, своя історія, вони дивляться на Україну через свою призму. Чи мають вони на це право? Очевидно, мають, тому що вони знають, що робити, аби зміцнювати свої ідеологічні засади.

От Ви правильно питання поставили: «Чому жодної, яскравої сюжетної історії про наше минуле?». Хай це буде не Гоголь, хай це буде хтось інший, але їх не існує, навіть у розробці для прокату. Нікого. Ніби не писала Кобилянська, ніби немає Старицького. Цим ніхто не опікується.

Я шукаю ті сюжети, ті образи, які б об’єднали вітчизняних і західних глядачів навколо гарних, виграшних, титульних сюжетів. Це один із напрямків, який потрібно розвивати. Ця лінія просвітницька, державницька.

Але мають бути різні напрямки кіно: розважального, касового, але з елементами здорового глузду. Тобто, мають бути декілька векторів руху.