(Рубрика «Точка зору»)
Олександр Геніс
Дивлячись із засніженого Манхеттена на засніжений Майдан, нью-йоркці виявляють солідарність тим, що відправляються у представництво України в Америці – Український музей.Він розташувався у східній частині Даунтауна, де здавна мешкає українська громада. Досі цей український куточок Манхеттена був знаменитий недорогими і смачними ресторанами на кшталт «Веселки», де я часто зустрічав задоволених панків за тарілкою ситного борщу. Тепер сюди добираються естети.
Своїм патроном куратори музею вибрали майстра, якого добре знають у Нью-Йорку – Олександра Архипенка. Як невтомний винахідник він був у всьому новатором. Разом із Пікассо і Браком експериментував із колажами. Він займався кінетичної скульптурою, коли ще не було такого терміну. Вигадав особливий жанр – симбіоз живопису та рельєфу. Виготовив дивовижну машину для малювання. (Він назвав її «архіпентура» і присвятив Едісону та Ейнштейну). Але перш за все Архипенко був скульптором із рідкісним почуттям форми. Попередник Генрі Мура, він зробив революцію, коли першим ввів у фігуру конструктивну порожнечу, осмислене зяяння.
«Для творця те, чого немає, часто важливіше того, що є», – говорив Архипенко.
Нарівні з історичними виставками, на зразок тих, що проходять зараз – «Голодомор» і «Політичний плакат», провідна тема музею – «Модернізм на Україні», роботи, присвячені мистецтву другого і третього десятиліття ХХ століття. Куратори зібрали картини і малюнки усіх великих художників, так чи інакше пов’язаних із Україною. Тому на стінах музею висять картини Малевича і Татліна, які викладали в 20-ті роки в Київському художньому інституті, який став тоді «українським Баухаусом». Серед інших знаменитостей – Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Родченко.
Яскравий ренесанс мистецтва першої третини ХХ століття позначився на всьому устрою художнього життя, насамперед у таких культурних центрах, як Київ і особливо Харків. Модерністи того часу жадібно шукали нову мову, поєднуючи універсальну авангардну форму зі суто національними – українськими – мотивами. Ця була еклектична епоха, коли під однією обкладинкою друкували роботи футуристів і сільських художників-самоучок.
Недовгий період «українізації України» 20-х років змінився кривавим погромом національного мистецтва в 30-і роки. Один із тих, кому пощастило вижити, був харківський художник Василь Єрмилов. (Я давно знаю про нього завдяки Бахчаняну, який у нього вчився.) У музеї Єрмилов представлений дуже щедро. Найцікавіше – тривимірні колажі з дерев’яних букв, що роблять слово об’єктом образотворчого мистецтва. «Щоб освоїти цю футуристську каліграфію, – розповів мені Вагрич, – Єрмилов на рік пішов учнем до столяра».
Ну, а тепер не можна не сказати головного: відбір експонатів для виставок в Українському музеї пояснюється політикою, причому далекоглядною. Українська діаспора в Америці всіляко підтримує рух своєї метрополії в напрямку Європи, Заходу. Естетика в цьому процесі відіграє величезну роль. Зв’язати прославлених художників із України – значить зробити крок назустріч світовій спільноті, зробити заявку на своє законне місце у західному культурному просторі.
Саме тому так прикро, що в Нью-Йорку немає російського музею. По-моєму, тут позначається комплекс імперської нації. У діаспорі українці, як і латиші, естонці і багато інших, завжди підкреслювали свою національну ідентичність, прагнучи відокремити себе від стертої інтернаціоналізмом «радянської національності». Росіяни в цьому не брали участі, тому що вони не боялися загубитися. Сьогодні, коли ситуація (всіляко) змінилася, було б чудово відкрити в Нью-Йорку Російський – на взірець Українського – музей. Зібрані там колекції, виставки, лекції, концерти могли б виділити і підкреслити російську складову в багатонаціональній культурі і Нью-Йорка, і всієї Америки. Для цього потрібна воля, ініціатива і, звичайно, гроші. Щоб створити свій музей, українська діаспора Америки зібрала 8 мільйонів доларів.
Олександр Геніс – журналіст Радіо Свобода
(Передрук статті з сайту Російської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
