(Рубрика «Точка зору»)
«Я приїхав до Росії.. – Аріель Шарон уважно подивився на присутніх журналістів, трохи посміхнувся і закінчив фразу: – Я приїхав до Росії як єврей». Вже в цю хвилину я зрозумів, що буду згадувати цей погляд, цю усмішку і цю фразу все життя, що ці слова стануть моїм якорем у хвилини, коли я буду згадувати про минуле своєї сім’ї, і порятунком, коли я буду думати про власне майбутнє.
Передавати зміст цієї фрази, що настільки запам’яталася мені – все одно що намагатися висловити словами музичну симфонію або шум океану. І це не перебільшення, ні. Тому що Аріель Шарон був, у першу чергу, не полководець і навіть не політик. Він був стихія. І його сприйняття різними людьми і навіть державами – це не політичні претензії чи ставлення до тих чи інших вчинків часів його військової кар’єри, а саме сприйняття стихії, тієї нестримної життєвої енергії, яка неприборканим ключем била в цій людині ще вісім років тому – і пам’ять про якої виявилася сильнішою його довгої відсутності.
Не сумніваюся, що Аріель Шарон стане одним із символів Ізраїлю, причому Ізраїлю, не який створюється, а котрий відбувся. На відміну від батьків-засновників єврейської держави, Давида Бен-Гуріона, Голди Меїр або Леві Ешколя, народжених у вигнанні і котрі присвятили все своє життя поверненню євреїв на землю обітовану, Шарон народився тут і був буквально переповнений Ізраїлем – його волею до творення, його пісками і запахами, його успіхами і суперечностями. Він не був хлопчиком, звиклим до курячих котлеток і фаршированої шийки, ні, він був пацаном, який обожнював фалафель і несподівано для себе під час перебування прем’єром зробив рекламу скромному закладу в бухарському кварталі Єрусалима, який відвідував, щоб поласувати улюбленою стравою.
Він був увесь із нової країни – і вже не уявляв собі, як жили євреї без держави. Так, напевно, він дуже відрізнявся від Бен-Гуріона або Голди, але зате він і був їхньою втіленою мрією. Іншим таким чоловіком на горі Сіон військової і політичної еліти Ізраїлю був убитий екстремістом Іцхак Рабін, але порівнювати його з Шароном я б не став. Вони були як лід і полум’я і на війні, і в світі. Рабін був досвідченим і вдумливим стратегом і вмілим тактиком, який намагався змінити державу у відповідності зі своїми уявленнями про майбутнє. А Шарон змінювався разом з Ізраїлем.
Він не дуже любив планувати, зате володів такою тонкою інтуїцією, якої вистачило б і на десяток стратегів. Тому в біографії Шарона були моменти, коли він йшов вперед – і коли відступав, але це завжди було «проти шерсті», всупереч розумінню більшості, що вірила в його силу та особисту чарівність, але не довіряла багатьом його вчинкам.
Саме тому коментатори, що говорять про сприйняття Шарона, вживають слово «суперечливий». А він якраз був дуже цілісним – такий собі шматок каменю з Ейлатських гір. Суперечливою була епоха, в якій він жив. Суперечливим було сприйняття єврейської держави в різні періоди його недавньої історії. Суперечливим було ставлення самих ізраїльтян до своєї політичної еліті.
Шарон височів над усіма цими протиріччями як скажений монумент – і ось тепер вже й справді став пам’ятником, символом, із яким Ізраїль і світ прощаються не як з людиною, а як з історичним явищем. Тому що з відходом Шарона завершилася епоха великих лідерів єврейської держави і всього Близького Сходу – і тільки вічний опонент і соратник генерала, президент Ізраїлю Шимон Перес, залишається живим і серцевим нагадуванням про те, що була така епоха.
Але для мене найважливішими все ж залишаться не спогади про цю епоху, а звернена начебто прямо до мене фраза на прес-конференції – фраза, яка спалахом вирвала з минулого десятиліття захисту і творення Ізраїлю. Ким був Аріель Шарон? Генералом? Політиком? Прем’єр-міністром? Перш за все, він був євреєм, що в його розумінні означало: його народ має такі ж права на державність і почуття власної гідності, як і всі інші.
І це почуття самоповаги – те, що підкупляло в ньому і друзів, і ворогів, і те, що навіть через роки його страшної хвороби не призвело до забуття. Фарби не зблякли, саме тому сьогодні Ізраїль прощається з Шароном не як зі своїм минулим, а як з людиною, яка навіть у забутті залишала надії на майбутнє.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
(Оригінал статті опублікований на сайті Російської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
