Андрій Піонтковський
У морі публікацій, присвячених визволенню Ходорковського, докладно і зі смаком обговорюється питання, чому був звільнений найзнаменитіший в’язень Путіна. Висуваються різноманітні дотепні конспірологічні версії. На тлі цієї захоплюючої дискусії абсолютно зникло з фокусу суспільної уваги не менш важливе, на наш погляд, питання: а за що, власне, провів десяточку з гаком у російському пенітенціарному пеклі Ходорковський, у чому полягав його злочин?«Гординя –с», – послужливо підказує нам кремлівська пропаганда устами публіциста з особливих доручень, який терміново пообідав із Ходорковським. «Ходорковський дуже правильно оцінив своє покарання і спокутував свій гріх. Що він і виклав на прес-конференції в Берліні».
Концепція «гордині» не нова, вона органічно продовжує версію «зарозумілості», яку всі роки ув’язнення Ходорковського озвучував споуксмен холуйського Російського союзу промисловців і підприємців (РСПП) пан Юргенс. Навіть якщо ми повіримо цим гідним людям, то не отримаємо пояснення. «Зарозумілість» і «гординя» – не причини, це ухильні емоційні оцінки якихось фундаментальних вчинків Ходорковського, які й стали причиною лих, що спіткали його особисто і його компанію.
Мені здається, що і бізнес, і політичний клас свідомо уникають серйозного аналізу подій 2003 року, тому що мова йде не стільки про особисту долю Ходорковського, скільки про економічну та політичну системи посткомуністичної Росії. І дуже вже непривабливо виглядає російська «еліта» в цій чвертьвіковій історії. Дозволю собі порушити колективну омерту і, відштовхуючись від біографії Ходорковського, запропонувати свій короткий курс історії капіталізму в Росії.
Я був трохи знайомий із Ходорковським, листувався з ним під час його ув’язнення, а вперше перетнувся з ним заочно десь в 1997 році. Ходорковський опублікував тоді в «Независимой газете» величезну (на всю смугу) статтю, зміст якої коротко можна було звести до однієї тези: «Найвигідніший бізнес в Росії – це політика, і так буде завжди. Ми тут між собою кидали жереб, кому йти в уряд. Випало Володимиру Потаніну. Він дуже багато зробив на цій посаді для своєї компанії ОНЕКСІМ. наступного разу піде хтось інший».
Як бачите, цілком у дусі знаменитого тріумфалістського маніфесту Бориса Березовського жовтня 1996-го: «Ми, сім найбагатших бізнесменів, вклали величезні гроші у виборчу кампанію Єльцина, найняли Чубайса її менеджером і забезпечили перемогу. Тепер ми повинні пожинати плоди нашої перемоги – займати ключові посади в уряді». Що не дивно, так як Ходорковський був однією з ключових фігур «семибанкірщини», і вони всі тоді так думали. Причому щиро вважали, що все, що добре для них, добре і для країни в цілому.
Я був тоді колумністом Мoscow Times і написав колонку з досить різкою критикою публікації Ходорковського. Несподівано вона не з’явилася в обумовлений день в газеті. Як з’ясувалося, значний пакет акцій MT належав тоді банку «Менатеп», і американський редактор, носій вікових традицій свободи преси, вирішив про всяк випадок підстрахуватися і спитати дозволу власника. Треба віддати йому належне: Ходорковський розпорядився опублікувати статтю.
Так, Ходорковський був одним із тих, хто в буремні роки первісного нагромадження російського капіталу був призначений надбагатим російської, а в деяких випадках ще й радянської, бюрократією. Про це зі щирою відвертістю і навіть простодушністю розповів якось у своєму листі здалеку до редакції газети «Комерсант» Березовський: «У ті роки кожен, хто не сидів на печі, за невеликі хабарі чиновникам отримав величезні шматки держвласності».
Олігархія – це бінарне відношення між бізнесом і владою
Олігарх – це не просто дуже багата людина. Білл Гейтс або Сергій Брін дуже багаті люди, але ніхто не називає їх олігархами. Олігархія – це бінарне відношення між бізнесом і владою. Олігархічний капіталізм у його російській виконанні – це така модель, в якій найбільші бізнесмени можуть функціонувати і множити свої статки тільки завдяки адміністративному ресурсу, тобто своїм зв’язкам у коридорах влади, а бюрократія процвітає і збагачується, обкладаючи даниною бізнесменів. Іноді це злиття грошей і влади доводилося до свого логічного завершення – персональної унії: Потанін призначався віце-прем’єром уряду, а Березовський заступником секретаря Ради безпеки.
Мільярдер Михайло Ходорковський, так само як і інші російські олігархи, виріс із цього кровозмісного союзу Грошей і Влади. У другій половині 1990-х років у нього була досить негативна репутація на Заході. Проти нього відкривалися судові процеси, ініційовані західними міноритарними акціонерами, яких Ходорковський витісняв зі своїх компаній, грубо використовуючи адміністративний ресурс. Але на якомусь етапі розвитку свого бізнесу він першим із російських олігархів усвідомив дві принципових речі. По-перше, стати компанією, прийнятою на рівних елітою світової бізнес-спільноти, ЮКОС зможе, тільки принципово змінивши напрацьовані ним у джунглях російського бандитського капіталізму моделі поведінки. По-друге, і це набагато важливіше, номенклатурна пуповина, яка пов’язувала новонароджений російський капіталізм із владою, та яка так ще подобалася Ходорковському в 1997 році, не тільки залишилася неперерізаною, а й виросла у величезну ненаситну кишку. У неї провалилися за ці роки і піраміда ГКО, і заставні аукціони, і нові, що народжувалися, імперії Тимченок, Абрамовичів, Ковальчуків, Ротенбергів.
Шлях «власника» до успіху в Росії лежав не через ефективне виробництво і успішну конкуренцію, а через близькість або пряму належність до «владної вертикалі», через експлуатацію свого адміністративного ресурсу – маленького або зовсім не маленького шматка держави – і через абсолютну лояльність до правлячої бригади і її пахану. В результаті народився мутант континуальної номенклатурної приватизації forever, що пожирає країну і позбавляє її будь-якої історичної перспективи.
Стихійний державник
Ходорковський як стихійний державник почав протистояти цій тенденції, насамперед особистим прикладом. Він зробив свою компанію транспарентною, впровадив західну систему звітності та корпоративного управління, відкрито показав свої доходи, став витрачати великі суми на соціальні та освітні проекти. Вихід із тіні зробив для нього непотрібною залежність від бюрократії і влади. Колишній олігарх перетворився на сучасного бізнесмена, що грає за правилами відкритої економіки XXI століття.
За десять років він пройшов шлях від олігархічного Савла до модернізаційного Павлу – шлях, який в американських robber barons зайняв три покоління. Але саме в цій стрімкості і таїлися серйозні небезпеки. На знамениту зустріч Путіна з бізнесменами в лютому 2003 року Михайло Ходорковський прийшов переконаним у необхідності перетворення системи російського бізнесу. Його пропозиція закликати Путіна змінити згубні для долі країни правила гри обговорювалася попередньо з керівником президентської адміністрації Олександром Волошиним, його першим заступником Дмитром Медведєвим, керівництвом РСПП.
Концепція Ходорковського начебто була всіма ними схвалена, а висловити спільну позицію доручили іншому бізнесменові – Олександру Мамуту. Той, однак, у вирішальний момент виявився хворим, і доповідати довелося зрештою самому Ходорковському. Його заява «Ваші бюрократи – хабарники і злодії, пане президенте», проілюстрована скандальною історією з розпилом чиновниками 600 мільйонів доларів під виглядом купівлі державною «Роснафтою» приватної «Північної нафти», не було тривіальною російською скаргою батюшці-царю на недбайливих і лукавих слуг, що знову вкрали якусь нафтову компанію.
Меседж Ходорковського був набагато серйознішим: «Я хочу грати за новими правилами відкритого, конкурентного, законослухняного, незалежного від бюрократії бізнесу. Багато моїх колег готові наслідувати мій приклад. Тільки так ми зможемо вивести економіку із системи бандитського капіталізму, що склалася за нашої c вами участі, і яка прирікає країну на застій і маргіналізацію. Але ми одні не можемо розірвати цей порочний зв’язок Грошей і Влади. До цієї операції повинна бути готова і сама Влада, і її бюрократія. і в цьому – ваша історична відповідальність, пане президенте».
Президент не захотів почути цього сенсу або, навпаки, почув його занадто добре, але не як глава держави, а як глава своєї корпорації. Був у нього і особистий меркантильний інтересик. Угода «Путін – Абрамович» (покупка «Газпромом» «Сибнафти»), що відбулася через рік, стала класичним римейком операції «Богданчиков – Вавилов» із заміною 600 мільйонів на 13,6 мільярда доларів.
Ходорковський вдарив у дуже хворе місце
Сам того не підозрюючи, Ходорковський вдарив у дуже хворе місце, розкривши непристойну таємницю верхівки режиму. Пітерська бригада, мабуть, вже тоді розробила схему переведення в готівку активів «правильних» олігархів і особистого фантастичного збагачення. Афера з «Північної нафтою» стала першою скромною пробою пера.
Історично Ходорковський був правий. Те, що він пропонував, і те, що він робив в останні роки перед арештом, було направлено на вихід країни з пастки олігархічного капіталізму. Вихід, який абсолютно не влаштовував бюрократію і її озброєний загін – силові структури. Саме тому вони з такою люттю накинулися на свою жертву, відчувши команду Путіна «фас». Шлях Ходорковського, шлях поділу бізнесу і влади, позбавляв їх у перспективі звичної солодкої ролі – кришування всієї російської економіки від нафтових компаній до меблевих магазинів і продуктових кіосків.
Наступ силовиків на бізнес, що розгорнувся, був не походом за відновлення соціальної справедливості, а бунтом доларових мільйонерів проти доларових мільярдерів, не демонтажем порочної системи кримінального капіталізму, а боротьбою за перерозподіл влади та власності всередині цієї системи. Ходорковський був покараний не за те, що він був олігархом, а за те, що він насмілився перестати бути олігархом.
Підступну роль в ідеологічному обґрунтуванні розправи над Ходорковським і в закріпленні в Росії системи бандитського капіталізму зіграла замовлена силовиками доповідь «Держава і олігархія». У ньому просто всі знаки були цинічно замінені на протилежні. Ходорковський був представлений ватажком змови олігархів, а злодії-силовики на чолі з Путіним, що входили у смак дуже великих грошей, – захисниками державних інтересів. Ну, добре, із силовиками все зрозуміло, а як же бізнес, системні ліберали у владі, всі ті, хто, здавалося б, готові були підтримати Ходорковського? Куди вони всі поділися, коли почалася розправа з Ходорковським? Ніхто з них не виступив на його захист.
Лакейська овація, влаштована Володимиру Путіну незабаром після арешту Ходорковського делегатами 13-го з’їзду РСПП, за своєю тривалістю і холуйською захопленістю, могла змагатися тільки з овацією Йосипу Сталіну делегатами 17-го з’їзду ВКП(б) в 1934 році. Бурхливі тривалі оплески. Всі встають. Щоб не сісти. І ті, й інші мали всі підстави недолюблювати невисоку, сувору людину, якій вони так шалено аплодували, і серйозно побоюватися його.
І ті, й інші зважилися при таємному голосуванні на маленьку дулю в кишені, останню в їхньому політичному житті. Делегати з’їзду переможців накидали кілька десятків чорних куль при обранні генерального секретаря. Делегати з’їзду переможених переобрали до складу правління РСПП вже заарештованого Ходорковського. Обидва з’їзди позначили символічний рубіж зміни постреволюційних еліт. У 1934 році – ленінської на сталінську, а в 2003 році – єльцинську на путінську. Зрозуміло, що на початку XXI століття зміна еліт відбулася набагато більш вегетаріанським способом, ніж у першій половині XX-го. Бажаючі могли емігрувати. А ті, що роззброїлися перед орденом мечоносців і принесли клятву особистої вірності Потаніним – Фрідманам, зберегли основний капітал, нерухомість, наложниць, щось ще по дрібниці.
Але в цілому єльцинська еліта (олігархи першого ряду, «ліберальні реформатори», ідеологічна обслуга режиму) пішли з провідних ролей. Причому покірно і слухняно. Маса досліджень була присвячена свого часу питанню, чому ленінська гвардія так покірно пішла під ніж сталінських репресій, і навіть поставлені до стінки вони продовжували кричати: «Хай живе Йосип Віссаріонович!» Адже серед них були і люди незвичайної сміливості, що проявилася під час Громадянської війни, і неабиякого розуму, які не могли не розуміти, куди тягне їх перебіг подій. Більшовицька номенклатура не могла виступити проти сталінської диктатури тому, що вона сама крок за кроком створювала її, була до неї абсолютно лояльна, відчувала себе абсолютно комфортно, здійснила разом з нею всі злочини, включаючи знищення мільйонів російських селян у роки колективізації.
Пристрасно бажаючи залишитися всередині цієї системи, вони аплодували будь-яким репресіям, включаючи розстріли власних дружин і братів. Сталінізм не був для них запереченням ленінізму. Він став його логічним і природним продовженням. Такі ж були в принципі і мотиви поведінки єльцинської еліти. Запустивши механізм континуальної номенклатурної приватизації, яка в очах переважної більшості населення завжди залишиться несправедливою, а для країни економічно руйнівною, вона втратила можливість утримувати владу і власність демократичним шляхом.
Їй знадобився російський Піночет, який «залізною рукою поведе Росію по шляху подальших ліберальних реформ», що на їхній мові означало – дозволить їм і далі легко рубати бабки через кишку адміністративного ресурсу. Поділившись, звичайно, зі своїми колишніми охоронцями, що посіли на цій кишці командні пости. Вони не підтримали тоді Ходорковського не тільки через страх перед Путіним, але, перш за все, через страх залишитися без Путіна наодинці з країною, та ще грати по чужих для них правилах конкурентної відкритої економіки, які пропонував Ходорковський.
Минуло вже понад 10 років, а вони так і стоять на тому ж з’їзді з опущеними штанами і душами і піднятими для нескінченної овації руками. Дуже відверто про це йдеться в нещодавній доповіді ідеологічного штабу залишків «єльцинської еліти» Комітету громадянських ініціатив: «В еліт можуть бути серйозні претензії і невдоволення, проте їх долає страх перед усіма, хто не «вписаний в піраміду» – від периферійних елітних груп до масових верств суспільства, що зазнають безталання... Путін розглядається елітами як політичне прикриття, без якого нинішньому режиму просто нема на чому більше триматися».
Така система може при захмарних цінах на нафту досить довго стагнувати, але ніякий змістовний розвиток, ніяка ініціатива бізнесу і ніякі інновації в ній неможливі в принципі. Саме це Ходорковський намагався 11 років тому дохідливо пояснити Путіну.
Дійсно, немислима гординя. Люди ж гордуваті як Путін чи Абрамович безтурботно продовжували і продовжують красти. В результаті Ходорковський і країна втратили 11 років життя. Він вирвався з путінського царства мертвих. Ми в ньому залишилися. Але він нам нічого не винен. У 2003-му він уже зробив, що міг. Він, як герой Кена Кізі, хоча б намагався, чорт візьми, хоча б спробував.
Андрій Піонтковський – московський політичний експерт
(Оригінал статті опублікований на сайті Російської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
