Доступність посилання

ТОП новини

Війна на Донбасі. Портрет українського солдата


Війна на Донбасі. Портрет українського солдата
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:00:41 0:00

«Великою проблемою нашого суспільства є те, що ми не звикли до психологів. Як жити далі, коли тобі ніхто не розповів, як це робити?!» – автор проекту

Тетяна Люта

14-19 липня у «Кризовому медіацентрі» триває виставка фотографій Віки Ясинської під назвою «Портрет солдата». На ній представлено серію психологічних портретів бійців, які захищають українську землю на теренах Донбасу. Своїми роботами автор намагається показати внутрішній світ різних за соціальним статусом людей, які об'єднані однією метою. Гроші, зібрані під час показів, підуть на підтримку тренінгу «Побратим». Його метою є допомога бійцям АТО у подоланні бойового стресу, шоку і посттравматичного синдрому. Після українського показу виставка буде представлена у Нью-Йорку та Бостоні (США). Автор проекту Віка Ясинська поділилася із журналістами Радіо Свобода своїми думками про солдатів, яких фотографувала.

– Фотографія, як на мене, скаже набагато більше. В принципі, ідея полягала у тому, що це будуть інтерв'ю з нашими хлопцями, різними добровольцями, або не добровольцями, які будуть розказувати свої історії. Оскільки я люблю портрети, мені подобається їх робити як фотографу, то, зробивши інтерв'ю, мені хотілося показати хлопців так, як бачу їх я. Портрет солдата – це свого роду втілення в життя соціальної і дуже важливої функції.

Як правило, я пишу психологічні інтерв'ю. Буває, що бійці розповідають свої історії, буває історії своїх боїв чи історії побратимів. Коли я вже зробила якесь десяте чи п'ятнадцяте інтерв'ю, то побачила, що це може бути якоюсь цікавою історією, скажімо, зрізом хлопців нашого суспільства. Тому ідея, по суті, виникла вже давно. Вона полягала у тому, щоб зробити таку от виставку. Потім з'явилися ще волонтери, які і запропонували зробити її благодійною. Мені це дуже припало до душі.

– Де ви знімали хлопців для виставки?

Окрім того, що ці люди дуже цікаві, можу сказати, що, спілкуючись з тобою не як з журналістом, вони починають розповідати такі історії, яких просто так би не розповіли

– Багатьох я знімала у нашому госпіталі. Декого із них на фронті, декого просто посеред міста. Тобто ми могли сидіти, пити каву і розмовляти. Окрім того, що ці люди дуже цікаві, можу сказати лише те, що, спілкуючись з тобою не як з журналістом, вони починають розповідати такі історії, яких просто так би не розповіли. І від цього їх хочеться зібрати у книгу.

– Що ви можете сказати про тих бійців, у яких брали інтерв’ю?

– Загалом, якщо взяти усіх тих, з ким я розмовляла, то це дуже різні люди. Але більшість із них мають таку цікаву ідею, навіть не цікаву, а дуже важливу – захищати свою землю. Напевне, така ідея найбільш поширена серед бійців. Але це був лише перший етап. Зараз у них є інша позиція – не тільки захищати свою землю, а й помститися за тих, хто вже загинув.

Вони пройшли тренінг, і бачать себе по-новому, бачать якісь цілі, бачать, що їм робити далі у житті

Усі вони дуже цікаво по-своєму. Але багато хто з них, як на мене, потребує нашої уваги, уваги від суспільства, від держави у психологічному плані. Хоча більшість із них цього не визнають. Тому я зраділа, коли волонтери запропонували зробити цю виставку благодійною для того, щоб зібрати гроші на реабілітацію бійців. Мені здається, що це така досить благородна мета. Тим більше, я вже спілкувалася із декількома хлопцями, які пройшли такий тренінг, і я бачу, що вони захоплені. А хлопці це непрості. Вони бійці з дуже сильним стрижнем. Тобто дуже патріотичні, дуже цікаві. Але, як на мене, все ж піддалися якомусь впливу. А тут вони пройшли тренінг, і бачать себе по-новому, бачать якісь цілі, бачать, що їм робити далі у житті.

– Тобто реабілітація допоможе їм адаптуватися до мирного життя?

Думаю, що дуже великою проблемою нашого суспільства є те, що ми не звикли до психологів. Як жити далі, коли тобі ніхто не розповів, як це робити?!

– Так, саме так. Взагалі, я думаю, що дуже великою проблемою нашого суспільства є те, що ми не звикли до психологів. На фронті, мабуть, все так само. У нас немає військових психологів, а це наразі дуже велика проблема. Бо тим хлопцям потім потрібно повертатися сюди, якось спілкуватися із нами, із сім'ями. А це не так просто, як нам здається. Бо вони починають жити по-новому. Хвиля уваги до них розсіюється, і починається просте життя у своїй сім’ї. А як жити далі, коли тобі ніхто не розповів, як це робити?!

Тому треба розповідати. І не один раз потрібно сісти і розповісти, не два, і навіть не три. Це повинна бути ціла реабілітація, цілий курс. Тому тренінги, які у нас вже існують, – дуже важлива складова реабілітації. До них треба привертати максимальну увагу, залучати бійців, намагатися поставити людей на ноги у психологічному плані.

– Якщо говорити про залучення людей, привернення уваги, то чи не плануєте ви розшити виставку, можливо, показати її в інших містах?

– У нас виставка з невеличкою кількістю робіт, бо вона із цитатами, а це трошки втомлює. Але я дуже сподіваюся, що восени ми зробимо масштабніший проект і повозимо його Україною. Після Києва виставка поїде до Штатів, де буде представлена у Нью-Йорку і Бостоні. Дуже хочеться максимально показати наших хлопців людям. І ми сподіваємося, що у нас це вийде.

– Чи є бійці, яких важко «відкрити» для себе, важко розговорити їх на тему війни, ситуацій, які там ставалися?

– Коли вони там перебували, то їм не до наших турбот. Вони небагато запам’ятовують, окрім боїв, а якщо й запам’ятовують, то бажають залишити це при собі. Тому вони і не дуже хочуть щось розповідати. І таких, до речі, багато, і я їх розумію. Бо дехто готовий розповісти свою історію, якось відкритися, а дехто взагалі ні. Дехто в чомусь розчарований, а дехто вважає за свій обов'язок закінчити справу, а тоді вже говорити про неї.

Їм, перш за все, не геройство потрібне, а наша увага. Вони не зовсім розуміють, для чого я записую з ними інтерв’ю. А я їм кажу, що хоча б для того, щоб у нас самих дух піднімався, коли ми дивимося на них. Адже наше тутешнє бачення не зовсім відповідає реальності. Іноді воно перебільшене, іноді навпаки. Я думаю, що як би ми не старалися, все одно не зможемо зрозуміти, наскільки їм там важко, поки не побачимо всього на власні очі. Навіть спілкуючись, ми можемо лише зрозуміти конкретне бачення людини, але не ситуації загалом. Це як у кіно: ти не відчуєш фізично того, що відчувають вони. Можна хіба картинку собі якусь уявити, а відчути – ні.

Відчути можна лише повоювавши

Відчути можна лише повоювавши. Бо просто там побувши, ти все одно дивишся на це, як глядач. А вони не глядачі, вони там вже як герої фільму. Якщо хочеш відчути все на собі, то потрібно одягнути форму, піти в армію і побути там хоча б місяць. Тоді ти точно зрозумієш, що це таке.

– Є такі риси, які притаманні усім бійцям, щось, що їх об’єднує?

– У них усіх є дуже сильна мотивація. Отой стрижень, який допомагає не падати духом. І це не просто відчуття обов’язку, певного роду роботи. Це справжнє відчуття того, що ніхто, крім тебе, не захистить рідної землі. Свого роду місія, яку вони несуть для нашого спільного блага.

– Ви казали, що фотографій значно більше, ніж представлено на виставці. За яким принципом ви їх відбирали?

– Тут багато-багато факторів. Сказати, що вони чимось кращі чи гірші, не можу. Просто присутній і візуальний фактор, де роль відіграє колір фотографій, експозиція, і те, щоб бійці не були одного віку, щоб їхні цитати не перегукувалися. Адже дуже часто у них схожі ідеї, бо воюють за одне і те ж. Тут немає якогось певного критерію. Просто усе на виставці показати не можливо.

Насправді, це дуже болючий процес. Бо коли ми з волонтерами відбирали, то серце боліло. Спочатку того відкинули, потім іншого. А хочеться ж показати усіх. Загалом тут немає якихось моїх особистих симпатій. От просто відібрали саме ці фото, і все. Сподіваюся, що восени організуємо великий проект і нікого не образимо, постараємося виставити набагато більше фотографій.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG