Доступність посилання

20 Серпень 2017, Київ 22:13

(Рубрика «Точка зору»)

Усі, кому не ліньки, критикують законопроекти про мову, подані на розгляд Верховної Ради. Що ж, їхні конкретні положення можна і треба критикувати й уточнювати. Проте більшість критичних атак має на меті зовсім інше: не допустити витіснення російської імперської культури з українських обширів. А мова тут – лише супутня нагода виступити на захист «русского мира».

Із тими, хто явно чи неявно підтримував і підтримує Путіна, все зрозуміло. Але цими персонами атаки не обмежуються. Скажімо, один досить відомий публіцист і заповзятий критик Путіна, який зве себе марксистом і претендує на роль ледь не провідного лівого теоретика України, договорився до того, що порівняв пропоновані законопроектами заходи з «новим Валуєвським циркуляром» і став на захист начебто «проєвропейського» закону Ківалова-Колесніченка (він же «закон КК»). Тобто Путін – це погано, а от путінізм і «русский мир» (утіленням яких і став ухвалений з порушеннями Конституції і регламенту «закон КК») – це добре.

Політична карикатура Олексія Кустовського
Політична карикатура Олексія Кустовського

Утім, насправді дивини у цьому казусі немає: «класичні» ліві стояли на принципово антиколоніальних позиціях; сьогоднішні європейські ліві ведуть боротьбу з неоколоніалізмом (іноді, правда, передаючи куті меду, захищаючи «мирних» терористів). А от «ліві» партії й інтелектуали Росії та «русского мира», за незначними винятками, були, є і найшвидше залишаться імперіалістами – чи то відвертими, чи то ледь прихованими. Так, між ними трапляються серйозні розбіжності щодо того, хто персонально має очолити імперію – Ніколай ІІ чи Ульянов-Ленін, – але «генеральна лінія» та сама.

Загалом же нинішні претенденти на роль «лівих України» захищають Росію «взагалі» (хоча «взагалі» вона була і залишилася імперією), російську мову та культуру (причому не опозиційну культуру Герцена-Сахарова, а панівну в совєтські часи культуру Леніна-Брежнєва) і вимагають «миру за будь-яку ціну» (а простіше – української капітуляції) на Донбасі. Разом із «лівими» тим же займаються відверті путіністи та провокатори.

А от що в цій критиці справедливо, так це твердження: радикальні зміни у мовному законодавстві, здійснені корумпованою та неефективною владою, не будуть позитивно сприйняті суспільством. Справді: за даними опитування, проведеного у грудні Київським міжнародним інститутом соціології, главі державі довіряє 13,7% українців, тоді як не мають довіри до нього 69% опитаних громадян. Кабміну на чолі з Володимиром Гройсманом довіряють лише 9,5%, а не довіряють – 72,8% респондентів. А найгірша ситуація з довірою до парламенту. Верховній Раді – тій, яка ухвалюватиме мовні закони – довіряють лише 5,3% громадян, не довіряють – 82,1%.

Утім, хіба не так само і з іншими реформами?

Шанси втрачені?

Дехто зауважує: «вікно можливостей» для реальної та потужної українізації втрачене, воно відкривалося навесні 2014-го, коли вже відбулося російське вторгнення до Криму та розгорталася кривава «русская весна» і будувалася «Новороссия». Тоді на хвилі патріотичного піднесення мовні реформи можна було здійснити. Але влада робила протилежне тому, чого вимагали виклики об’єктивної ситуації: вона переймалася тим, щоб «жоден танк не виїхав із казарм», щоб «не перелякати» Путіна та його прихильників в Україні, щоб не образити тих олігархів, які ініціювали початок «боротьби за федералізацію» та «права Донбасу». Якраз тоді всупереч Конституції проголосоване у Верховній Раді скасування «закону КК» не набуло сили. Допомогла ця капітуляція перед «імперією зла» і її пахолками? Ні. Бо тоді російські та деякі «українські» медіа давно вже наліпили українським патріотам, учасникам Революції гідності, ярлики «убивць-бандерівців». І шанс повернутися в сенсі прав української мови хоча би до часів Кучми був утрачений…

Ледь не хлипаючи, ці публіцисти твердять: утрачений назавжди.

Інші нагадують: наприкінці 1990-х, у час відносної політичної стабільності, набула популярності ідея, наче для забезпечення панування в Україні української культури та мови потрібні не так укази й закони, як 300 сімей бізнесової та політичної верхівки, що вдома спілкувалися б українською. Що ж, сьогодні вже є кілька десятків сімей, які цьому критерію відповідають. Але з такими темпами «українізації України» доведеться чекати щонайменше до ХХІІ століття. Якщо на заваді, мовляв, не стане клята нестабільність…

Утім, траплялися у 1990-і й персонажі, які з начебто ліберальних позицій категорично виступали за двомовність України на державному рівні. При цьому вони ділили всі політичні сили країни на «національні» (україномовні) та «загальнодемократичні» (російськомовні). Поділ щонайменше дивний, і події підтвердили його неправомірність: цим діячам так і не вдалося створити ліберальну політичну силу, що обстоювала б одночасно прогресивні реформи та двомовність. Навіть коли за такими проектами стояли дуже великі гроші та потужні мас-медіа, вони не збирали й 4% голосів. І то для цього доводилося залучати до виборчих списків популярних питомо українських діячів літератури та медіа. Бо російськомовні ліберали України здебільшого голосували за українські націонал-ліберальні і націонал-демократичні сили…

А відбувалося це тому, що у новітні часи українська мова завжди була мовою революції, мовою боротьби за свободу – ще з повстання на панцернику «Потьомкін» у 1905-му та Українського клубу у Державній думі Російської імперії у 1906-му. Базувалася ця боротьба на підґрунті української культури з її питомою європейськістю, її різноманіттям вільнолюбних ідей і настанов, її антиімперським пафосом і відсутністю прагнення «ощасливити» інших.

Усе ще попереду

Українізація України потребує величезних капіталовкладень, яких у бюджеті немає. Це справді так. Але, з іншого боку, це – справа надзвичайно вигідна зі стратегічного погляду. Адже відсутність реальної всеосяжної українізації на початку 1990-х наразі вже вбила тисячі українських громадян і вбиває їх далі.

Якби Україна була справді українізована (не лише у мовному, а передусім у культурному сенсі) на початку 1990-х, то «русская весна» мала б незрівнянно менше прихильників, і в разі агресії «ввічливих зелених людей» загиблих з українського боку було би відчутно менше. Не в останню чергу тому, що українська стала б повсякденною мовою війська.

Не випадково маршал Манергейм ретельно готував переведення фінської армії з російської мови наказів на фінську – і здійснив це вже на початку 1930-х, раніше не видавалося можливим через здійснення «фінляндизації Фінляндії», оскільки накази мають виконуватися на рівні автоматизму. Якби всі накази в українському війську віддавалися українською мовою, то навіть підслухані чи перехоплені вони б вимагали певного часу, щоби противник їх зрозумів. А у бою іноді все вирішує 2-3 секунди…

Отож треба дивитися вперед – і попереду, всупереч скептикам, існує ще одне потенційне, ще більш перспективне «вікно можливостей» для українізації. Йдеться про завершення незакінченої у 2014-му антиолігархічної революції, мова якої з об’єктивних причин буде українською. Але це окремий сюжет.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Закон про державну мову: прийняти реальність

Три законопроекти про мову. Вибір кращого

Український закон і мова киримли

Мовні законопроекти. Привид «насильницької українізації» у дискусіях

Україна і державна мова. У Верховній Раді аж три законопроекти

Українська мова – перевага в інформаційній війні з Росією

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG