Доступність посилання

ТОП новини

Українська мова і захисники «русского мира»


(Рубрика «Точка зору»)

Усі, кому не ліньки, критикують законопроекти про мову, подані на розгляд Верховної Ради. Що ж, їхні конкретні положення можна і треба критикувати й уточнювати. Проте більшість критичних атак має на меті зовсім інше: не допустити витіснення російської імперської культури з українських обширів. А мова тут – лише супутня нагода виступити на захист «русского мира».

Із тими, хто явно чи неявно підтримував і підтримує Путіна, все зрозуміло. Але цими персонами атаки не обмежуються. Скажімо, один досить відомий публіцист і заповзятий критик Путіна, який зве себе марксистом і претендує на роль ледь не провідного лівого теоретика України, договорився до того, що порівняв пропоновані законопроектами заходи з «новим Валуєвським циркуляром» і став на захист начебто «проєвропейського» закону Ківалова-Колесніченка (він же «закон КК»). Тобто Путін – це погано, а от путінізм і «русский мир» (утіленням яких і став ухвалений з порушеннями Конституції і регламенту «закон КК») – це добре.

Політична карикатура Олексія Кустовського
Політична карикатура Олексія Кустовського

Утім, насправді дивини у цьому казусі немає: «класичні» ліві стояли на принципово антиколоніальних позиціях; сьогоднішні європейські ліві ведуть боротьбу з неоколоніалізмом (іноді, правда, передаючи куті меду, захищаючи «мирних» терористів). А от «ліві» партії й інтелектуали Росії та «русского мира», за незначними винятками, були, є і найшвидше залишаться імперіалістами – чи то відвертими, чи то ледь прихованими. Так, між ними трапляються серйозні розбіжності щодо того, хто персонально має очолити імперію – Ніколай ІІ чи Ульянов-Ленін, – але «генеральна лінія» та сама.

Загалом же нинішні претенденти на роль «лівих України» захищають Росію «взагалі» (хоча «взагалі» вона була і залишилася імперією), російську мову та культуру (причому не опозиційну культуру Герцена-Сахарова, а панівну в совєтські часи культуру Леніна-Брежнєва) і вимагають «миру за будь-яку ціну» (а простіше – української капітуляції) на Донбасі. Разом із «лівими» тим же займаються відверті путіністи та провокатори.

А от що в цій критиці справедливо, так це твердження: радикальні зміни у мовному законодавстві, здійснені корумпованою та неефективною владою, не будуть позитивно сприйняті суспільством. Справді: за даними опитування, проведеного у грудні Київським міжнародним інститутом соціології, главі державі довіряє 13,7% українців, тоді як не мають довіри до нього 69% опитаних громадян. Кабміну на чолі з Володимиром Гройсманом довіряють лише 9,5%, а не довіряють – 72,8% респондентів. А найгірша ситуація з довірою до парламенту. Верховній Раді – тій, яка ухвалюватиме мовні закони – довіряють лише 5,3% громадян, не довіряють – 82,1%.

Утім, хіба не так само і з іншими реформами?

Шанси втрачені?

Дехто зауважує: «вікно можливостей» для реальної та потужної українізації втрачене, воно відкривалося навесні 2014-го, коли вже відбулося російське вторгнення до Криму та розгорталася кривава «русская весна» і будувалася «Новороссия». Тоді на хвилі патріотичного піднесення мовні реформи можна було здійснити. Але влада робила протилежне тому, чого вимагали виклики об’єктивної ситуації: вона переймалася тим, щоб «жоден танк не виїхав із казарм», щоб «не перелякати» Путіна та його прихильників в Україні, щоб не образити тих олігархів, які ініціювали початок «боротьби за федералізацію» та «права Донбасу». Якраз тоді всупереч Конституції проголосоване у Верховній Раді скасування «закону КК» не набуло сили. Допомогла ця капітуляція перед «імперією зла» і її пахолками? Ні. Бо тоді російські та деякі «українські» медіа давно вже наліпили українським патріотам, учасникам Революції гідності, ярлики «убивць-бандерівців». І шанс повернутися в сенсі прав української мови хоча би до часів Кучми був утрачений…

Ледь не хлипаючи, ці публіцисти твердять: утрачений назавжди.

Інші нагадують: наприкінці 1990-х, у час відносної політичної стабільності, набула популярності ідея, наче для забезпечення панування в Україні української культури та мови потрібні не так укази й закони, як 300 сімей бізнесової та політичної верхівки, що вдома спілкувалися б українською. Що ж, сьогодні вже є кілька десятків сімей, які цьому критерію відповідають. Але з такими темпами «українізації України» доведеться чекати щонайменше до ХХІІ століття. Якщо на заваді, мовляв, не стане клята нестабільність…

Утім, траплялися у 1990-і й персонажі, які з начебто ліберальних позицій категорично виступали за двомовність України на державному рівні. При цьому вони ділили всі політичні сили країни на «національні» (україномовні) та «загальнодемократичні» (російськомовні). Поділ щонайменше дивний, і події підтвердили його неправомірність: цим діячам так і не вдалося створити ліберальну політичну силу, що обстоювала б одночасно прогресивні реформи та двомовність. Навіть коли за такими проектами стояли дуже великі гроші та потужні мас-медіа, вони не збирали й 4% голосів. І то для цього доводилося залучати до виборчих списків популярних питомо українських діячів літератури та медіа. Бо російськомовні ліберали України здебільшого голосували за українські націонал-ліберальні і націонал-демократичні сили…

А відбувалося це тому, що у новітні часи українська мова завжди була мовою революції, мовою боротьби за свободу – ще з повстання на панцернику «Потьомкін» у 1905-му та Українського клубу у Державній думі Російської імперії у 1906-му. Базувалася ця боротьба на підґрунті української культури з її питомою європейськістю, її різноманіттям вільнолюбних ідей і настанов, її антиімперським пафосом і відсутністю прагнення «ощасливити» інших.

Усе ще попереду

Українізація України потребує величезних капіталовкладень, яких у бюджеті немає. Це справді так. Але, з іншого боку, це – справа надзвичайно вигідна зі стратегічного погляду. Адже відсутність реальної всеосяжної українізації на початку 1990-х наразі вже вбила тисячі українських громадян і вбиває їх далі.

Якби Україна була справді українізована (не лише у мовному, а передусім у культурному сенсі) на початку 1990-х, то «русская весна» мала б незрівнянно менше прихильників, і в разі агресії «ввічливих зелених людей» загиблих з українського боку було би відчутно менше. Не в останню чергу тому, що українська стала б повсякденною мовою війська.

Не випадково маршал Манергейм ретельно готував переведення фінської армії з російської мови наказів на фінську – і здійснив це вже на початку 1930-х, раніше не видавалося можливим через здійснення «фінляндизації Фінляндії», оскільки накази мають виконуватися на рівні автоматизму. Якби всі накази в українському війську віддавалися українською мовою, то навіть підслухані чи перехоплені вони б вимагали певного часу, щоби противник їх зрозумів. А у бою іноді все вирішує 2-3 секунди…

Отож треба дивитися вперед – і попереду, всупереч скептикам, існує ще одне потенційне, ще більш перспективне «вікно можливостей» для українізації. Йдеться про завершення незакінченої у 2014-му антиолігархічної революції, мова якої з об’єктивних причин буде українською. Але це окремий сюжет.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Закон про державну мову: прийняти реальність

Три законопроекти про мову. Вибір кращого

Український закон і мова киримли

Мовні законопроекти. Привид «насильницької українізації» у дискусіях

Україна і державна мова. У Верховній Раді аж три законопроекти

Українська мова – перевага в інформаційній війні з Росією

  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG