Доступність посилання

ТОП новини

Війна між Україною і Росією. Влада в Києві досі живе дружбою «по-братськи»?


Мішені з портретами президента Росії Володимира Путіна та російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Львів, 31 серпня 2014 року (ілюстраційне фото)
Мішені з портретами президента Росії Володимира Путіна та російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Львів, 31 серпня 2014 року (ілюстраційне фото)

(Рубрика «Точка зору»)

За три роки перед підписанням у Києві «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» Леонід Кучма, даючи інтерв’ю гамбурзькому тижневику «Шпігель», оригінально прокоментував нав’язливе бажанням Москви дружити з Києвом: «Я вам розповім таку історію. Росіянин і узбек зустрілися в пустелі й захотіли поділитися водою. «По-братськи? – запропонував росіянин, а узбек став на коліна й благає: «Ні, тільки навпіл!».

Попри цю повчальну оповідку, український президент таки поставив 31 травня 1997 року свій підпис поряд з автографом Бориса Єльцина у згаданому документі. Нагадаємо деякі його положення: «Високі Договірні Сторони <…> будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, <…> сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права <…> Високі Договірні Сторони сприятимуть створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні <…> Цей Договір укладається терміном на десять років. Його дія буде потім автоматично продовжуватися на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з Високих Договірних Сторін не заявить іншій Високій Договірній Стороні про своє бажання припинити його дію шляхом письмового повідомлення не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового десятирічного періоду».

Помовчимо. Подумаймо. Двадцять літ минуло. Відтоді. Багато чого сталося й змінилося у стосунках партнерів. До війни навіть дійшло. Щоправда заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Георгій Тука стверджує, що Україна в судовому порядку не змогла довести присутність збройних сил Росії на Донбасі. Ну не зуміла і край. Чомусь. Тож згідно юридичного статусу ми з Росією досі друзі й стратегічні партнери. Вигулькує закономірне питання: скільки ще автоматично дружитимемо?

21 грудня 2016 року посол США в Україні Марі Йованович у не зовсім дипломатичній формі зрезюмувала: «Я зараз скажу достатньо грубо, але протягом 25 років після набуття Україною незалежності ваша країна перебуває в умовах гібридної війни з Росією».

Збоку все краще видно. Але. Журналіст Ілля Контішев в «Експресі» за 27 квітня – 4 травня розповідає, як на четвертому році війни з Росією через станцію Тополі, що на Харківщині, щодня в обидва боки проходять кілометрові поїзди. «А маркування на вагонах просто вражають – «РЖД», «Газпром» , «Тольятті», «Єкатєрінбург»… Хто здійснює контроль (за тим, що потрапляє до України, а що вивозиться за кордон?»

Сайт «Главком» підрахував, що минулого року українські державні структури закупили російських автомобілів на 400 мільйонів гривень – у 2,5 рази більше, ніж у 2015 році. І це лише ті тендери, в яких виробника техніки вдалось ідентифікувати. Реальний обсяг закупівель може бути значнішим.

Дружба сяка-така триває. Лідером автобусного ринку в Україні став російський ПАЗ. У Києві відбувся з’їзд викладачів російської мови. На «Інтері» з мовчазного дозволу влади крутять заідеологізовані кінострічки – «Белорусский вокзал», «Шел четвертый год войны», «Дот», серіали про доблесних чекістів «Щит и меч», совєтскіх диверсантах і розвідниках «Задание особой важности. «Операция Тайфун» (Путін порадив? – О. Р.), «Женские радости и печали», «Сильнее огня», серіал «Я вернусь»; можливо, згодом вигулькне і скандальний «Танкіст»…

Акція протесту біля офісу телеканалу «Інтер» у Києві, 11 грудня 2014 року
Акція протесту біля офісу телеканалу «Інтер» у Києві, 11 грудня 2014 року

А ще на «Інтері» звучатимуть «не только любимые (ким саме? скільки 90-літніх комбатантів «вєлікой атєчєствєнной» залишилось? – О. Р.) песни военных лет – «День победы», «На безымянной высоте», «Журавли», «Десятый наш десантный батальон»…

Навіщо це все? Для чого? Це вияви «дружби»? Для того, аби ми, українці не забували про «вєлічіє савєтскава народа-пабєдітєля», щоб легше було навернути молодь в лоно совєтсько-російської імперії, аби прищепити підростаючому поколінню любов до «бєлокамєнной»? Фантасмагорія якась, незбагненна культурна шизофренія – вияви «дружби по-братськи» в умовах реального міліарного російсько-українського протистояння!

І справді. Знову на «Інтері», як і в минулі роки, концерт «Победа. Одна на всех», телемарафон «Наша победа». Така нав’язливість мимоволі викликає вмотивований протест: не була ця перемога «нашою», скільки вже можна говорити, писати, доказувати, демонструвати. Була війна за контроль над Україною з боку Гітлера і Сталіна. Гітлер програв, Сталін переміг. Україна опинилась в лабетах совєтської диктатури. Честь і слава тим, хто переміг нацизм, але нині Кремль перетворив «вєлікую атєчєствєнную» на путінське «побєдобєсіє», на новітню релігію «русского мира» з усіма її атрибутами – культом ряжених у совєтські гімнастерки і форменні сині кашкети НКВД, із лубочними іконами з Йосифом Сталіним та його «апостолами» – Георгієм Жуковим і Ко.

Відзначення дня народження Йосипа Сталіна на його могилі біля Кремлівської стіни на Червоній площі. Чоловік цілує ікону із зображенням радянського диктатора. Москва, 21 грудня 2015 року
Відзначення дня народження Йосипа Сталіна на його могилі біля Кремлівської стіни на Червоній площі. Чоловік цілує ікону із зображенням радянського диктатора. Москва, 21 грудня 2015 року

У німецько-совєтський війні були й світлі моменти – народ відчув своє значення, свою потрібність. Честь і слава тим, хто переміг нацизм. На жаль, саме на цій основі зараз людей примушують брати на віру клішовані вигадки путінської пропаганди, спекуляції на тему совєтського патріотизму, псевдопатріотичну риторику, в якій чудернацьким чином мирно сусідять й уживаються Микола Другий і Ленін, Денікін і совєтські маршали, сучасний триколор Росії з червоним стягом СССР і чорно-жовто-білим прапором Російської імперії. Кремлівсько-луб’янські ляльководи й режисери маніпулюють світлими почуттями, щоб виправдати сталінізм, який брутальним, аморальним способом використовував людей як гарматне м’ясо для свого захисту. А Україна підспівує та підтанцьовує. Бо є «Договір про дружбу…». Дарма що зламаний однією стороною.

Найпідступніше і найпідліше те, що своє спотворене світосприйняття, свою деформовану культуру Москва за допомогою новітніх інформаційних технологій та методів намагається поширити в Україні, використовуючи колаборантів на «Інтері», на інших телеканалах.

І не тільки. Хтось же дозволив промарширувати минулого року вулицями Києва пропагандистському «безсмертному батальйону», сутність якого більш ніж влучно схарактеризував журналіст Євген Якунов: «Це протест проти державності України. Це консолідація «вати» в її рафінованому вигляді. Це класика п’ятої колони. Це могло б здатися паноптикум... Якби за цим не стояв Кремль. І не виливалася чорно-жовтої жовчю безсмертна ненависть імперії до українського народу. Безсмертна заздрість і ревнощі»

Можливо, українська влада надто близько, буквально взяла до відома погрозу представника Росії в ООН Володимира Сафронкова на адресу представника Великобританії Метью Райкрофта – «Не смей оскорблять Россию!»? І дарма, що свого часу міністр Лавров безапеляційно охарактеризував своїх підлеглих: «дєбіли, бл…».

А, може, на очі бюрократичній верхівці на Банковій потрапили спомини Олександри Коллонтай, надзвичайного і повноважного посла СССР у Швеції? В листопаді 1939-го вона почула від Йосипа Сталіна таке: «Рускій народ – ето добрий народ. У руского народа – ясний ум. Он как би раждьон помогать другім націям. Рускаму народу прісуща смєласть, асобєнно в трудниє врємєна, в апасниє врємєна. Он ініціатівєн. У нєво – стойкій характер. Он мєчтатєльний народ. У нєго єсть цель. Паетому єму тяжелєє, чєм другім націям. На нєво можно паложица в любую бєду. Рускій народ – нєодолім, нєісчєрпаєм».

Ну як не дружити з таким народом? А щодо нинішньої неоголошеної російсько-української війни, то це лише прикре «непорозуміння» між двома братськими народами…

У січні 1995 року Джон Ллойд, кореспондент Financial Times у Москві застерігав: «Росія повернулася до безсоромної брехні та зухвалої пропаганди, повзучого авторитаризму, який ще не повністю охопив громадські інституції, але згодом зробить це».

Журналіст мав рацію. Натомість українська влада, схоже, схильна керуватись умовиводами совєтського академіка Олександри Панкратової, зробленими 1948 року: «Великий русский народ… ныне дает трудящимся всего мира образцы свободолюбия, глубокой приверженности к подлинной цивилизации, горячей решимости самоотверженно защищать мир, свободу и справедливость… Русский народ с давних времен стал вождем и верным боевым товарищем украинского и белорусского народов…». Помовчимо?

Як знати, можливо саме так думають і зазомбовані постсовєтськими серіалами з «Інтера» та інших вітчизняних телеканалів й ті українці (51% згідно соцопитувань), котрі продовжують вважати росіян братнім народом?..

Навряд чи їм відоме застереження Михайла Салтикова-Щедріна: «Цивилизующее значение России в истории развития человечества всеми учебниками статистики поставлено на таком незыблемом основании, что самое щекотливое самолюбие должно успокоиться и сказать себе, что далее идти невозможно».

Слушно. Далі йти неможливо. Разом з Росією. Звісна річ.

Наприкінці 1994 року постійний представник США при ООН Мадлен Олбрайт поставила Москву на місце: «Національні інтереси Росії не повинні виходити за рамки їх кордонів». Кремль не дослухався. Світ також не почув. Або вдав, що не почув. І виникли проблеми. Глобальні. Настав час їх не лише констатувати, але й розв’язувати. На користь Демократії, Закону, Правопорядку, Моралі…

Олег Романчук – публіцист

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Антиукраїнські сили хочуть використати 9 травня для провокацій (огляд преси)​

9 травня – антиукраїнське свято?

Акції «залякування» до 9 травня: хто кого провокує?​

Аваков: 9 травня правоохоронці жорстко реагуватимуть на антиукраїнську символіку та заяви​

  • Зображення 16x9

    Олег Романчук

    Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013), навчального посібника «Соціальна інформатика» (2016).

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG