Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 11:49

«ГРУшників ганяли по мінних полях» – волонтер і колишній розвідник Євген Близнюк


Вихід на засаду в Широкині

Ольга Ткаченко

Війна – це не тільки постріли. Війна – це завжди тактика. Перш ніж стріляти, треба знати точку. Відстань. Число. Координату. І хто там. Скільки їх. Навіщо вони там. Ці всі речі вираховує людина, яку ніхто не повинен бачити, – розвідник. Пильноокий, але непомітний. Його не бачить ніхто, а він знає кожного. Прописуючи холодні розрахунки, розвідник може не спати по кілька діб. Він зобов’язаний робити несподівані кроки, щоб «осліпити» противника заходом сонця й помітити відблиск його скла, коли той думає, що сховався. Світло телефона, недопалок, слід у траві – щоденний ребус розвідника. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів 33-річний Євген Близнюк із Кропивницького – один із тих розвідників, які прораховували оборону під Маріуполем у 2015-му. Він вивчав будову зброї зі школи, тоді ще не знаючи, що ці знання даватимуть йому можливість давати точні координати у пікових точках.

Він сам прийшов, щоб його мобілізували. Він хотів служити і мав знання про техніку і війну. Кожен механізм і особливості пострілів поселилися в його голові ще в третьому класі, коли він уперше прочитав книгу про зброю. Понад шістсот сторінок дорослої книги восьмирічному хлопчику давались легко, хоча й часто не все було зрозуміло. Пізніше він її перечитував і запам’ятовував більше деталей. З часом, уже в навчальному таборі, ці знання зроблять його інструктором.

Широкине. Вересень, 2015 року
Широкине. Вересень, 2015 року

​Зі спортом Євген завжди був на «ти» – має звання майстра спорту з бейсболу, після того, як залишив університетську команду з бейсболу тренував свої навички у страйкболі. Із поняттям захисту прапора й значенням слів «відстоювати честь держави» він познайомився також у спорті – неодноразово на європейських змаганнях відстоював честь України. Допомагав команді завойовувати перемогу і привозив персональні нагороди.

У березні 2015-го Євген Близнюк пішов мобілізуватись, не чекаючи повістки. Багато з його друзів уже служили.

Пацани по 19 років служать, захищають, ризикують життям, а ти такий 30-річний дядько лишаєшся вдома. Я сам пішов у військкомат

«І оглядаєшся – там пацани по 19 років служать, захищають, ризикують життям, а ти такий 30-річний дядько лишаєшся вдома. Я хотів іти служити, але в мене не було таких «дорослих» документів із військкомату, плюс я ж не був в армії. Повістка мені не приходила – я сам пішов у військкомат. Аж потім прийшла повістка про нібито мобілізацію. І то було «відмазкою» для моїх батьків, які були проти мого рішення. То так я ніби по мобілізації», – розповідає Євген Близнюк.

Євген не знав, де буде служити. Машина привезла бійців на полігон «Широкий лан» Миколаївської області – Військово-морські сили ЗСУ. Побратими керівництву про Євгена відразу говорили: «Він шарить у всьому». Після «допиту» таки з’ясувалося, що «шарить». Так він став інструктором. І чоловік, який ніколи до того не служив, почав навчати побратимів особливостей техніки і зброї. А згодом уже молодший сержант Близнюк почав формувати свою групу і роту. Він сам зібрав свою команду, з якими згодом цілодобово буде в полі нести службу. Залізничники, водії, викладач-економіст, музикант – єдиним спільним знаменником цих людей була вірність присязі та розуміння, навіщо вони прийшли на війну.

Хоч ніколи до того не служив, по сходинках звань майже з місця Євген «стрибнув» від матроса до молодшого сержанта. Таке звання вимагала його посада – командир групи і виконувач обов’язків командира взводу: «На початку серпня ми отримали наказ на переведення в зону проведення АТО. Ми були розвідкою».

«Поворот «клац-клац» – це чіткі цифри»

Євген Близнюк
Євген Близнюк

– Як допомогли знання з тієї «недитячої» книжки про зброю розвіднику Євгену Близнюку?

– Розвідник – це людина, яка має на належному рівні і знати, і розуміти всі види зброї: від пістолетика – до танка. Я знав ці всі характеристики, і вони дають мені матеріал для аналізу й правильного його сприйняття. Розвідник – це дуже різносторонньо розвинута людина, яка знає топографію – характеристики карти, координати, характеристики АГС, ЗУшки, кулемета, танку. Який звук у нього, як він вилітає, як далеко летить, час польоту. Якась дрібниця, якась необережна поведінка з того боку, необережний вистріл. Це «палить» противника на 100%. І я знаю, де він перебуває з точністю до метра.

– Для визначення відстані потрібні спеціальні прилади?

Я без підручних засобів можу прорахувати відстань і визначити дистанцію по орієнтирах

– Корегування взагалі може бути, умовно кажучи, «нерозумне» і «продумане». Перше – без приладів. Друге – з приладами. А я без підручних засобів можу прорахувати відстань і визначити дистанцію за орієнтирами. Я їх візуально собі розмічаю. Наприклад, два дерева, одне з яких візуально менше настільки-то. От я рахую, яка там відстань між ними. І коли я бачу, що там хтось вовтузиться, я можу точну відстань сказати – 75 метрів замість показника «трішки-трішки».

ГРУшників ганяли по мінних полях завдяки знанню рельєфів, розуміння того, де ми і що можемо. Так повинна виглядати професійна армія

А в АТО кожна деталь, кожен звук має значення. Багато видів зброї мають барабанчики для вирахування відстані. І кожен його поворот «клац-клац» – це чіткі цифри. Клік чи півкліка – це дистанція. Особливе значення цих звуків – у темряві. Коли не видно нічого, тільки чуєш звуки.

Чітка наводка – «засипаємо» підполковника російської армії. Це було у Водянці. ГРУшників ганяли по мінних полях завдяки знанню рельєфів, розуміння того, де ми і що можемо. Так повинна виглядати професійна армія.

Окраїна села Широкине. Березень, 2016 року. Стіна з написом «день «ДНР», за півкілометра від якої – окопи противника. Туман і дощ роблять українських військових «невидимими».

– Із якої відстані видно людину і по чому Ви розумієте, що то не «свій»?

– Більше від «півторушки» (півтори тисячі метрів – ред.) ти людину не побачиш. Якщо він там заліг, то його може тільки щось видавати. Дим з автомату, якщо вдень. Або спалах уночі. Або може бути по місцю видно, що тут хтось лежав. Або будуть бички і там написано «донской табак». Відповідно, тут хтось був не з наших і зовсім нещодавно, бо недопалки роса ще не покрила – вони ще жовтенькими не стали.

Тисяча метрів – це те, що можна дістати зі стрілкової зброї. Понад тисяча метрів – кулемети, АГС і так далі. І цю відстань треба прорахувати звідси. Особливо, якщо там щось ворухнулось, то запам’ятовуєш або пишеш у спеціальний блокнотик. Карти у нас завжди чисті були. Ми спеціально їх покривали скотчем. Щоб вони не намокли. Якщо на них щось нанести кульковою ручкою, то його легко стерти. А у всіх військових є розуміння про те, що таке так званий «журнал спостереження». Це папірець. Ти визначаєшся з орієнтирами, прив’язуєшся до карти. Позначаєш орієнтири, зрозумілі лише для тебе. І пішов список. Зайшли три людини, озброєні – орієнтир один. Номер два – о 15:30 вийшли. Зайшов із собакою о 19:12 – орієнтир номер три. Це все схематично розписано, і дистанції між ними розраховані. Для чого це робиться? Я з цим журналом, наприклад, наступного дня виходжу. Є люди, які готові відкрити вогонь. Я кажу: «Стріляй!». Хоча б просто в напрямку. Я бачу, де йдуть розриви. І знаю дистанційні координати. Там правіше-лівіше 200 метрів. Тому що я прорахував усю роботу і мені лишилося, як у грі в морський бій – Б2, Б4.

Окоп противника. За словами Євгена, він викопаний за всіма правилами з урахуванням досвіду чеченських боїв
Окоп противника. За словами Євгена, він викопаний за всіма правилами з урахуванням досвіду чеченських боїв

– Ви мали все достатнє обладнання та одяг як для розвідника?

Є специфіка обмундирування для розвідників. Те, що нам давала держава, не входить ні в які рамки

– Є специфіка обмундирування для розвідників. Те, що нам давала держава, не входить ні в які рамки. Той же «піксель» український (чи то нового чи старого зразка), якщо ти ляжеш у траву, вмить намокне. У болоньєвій якійсь штуці шурхотіти не підеш, і пролежати добу при мінус сім мокрим ­­– теж не дуже цікаво.

Взуття ми самі купували. Зброю привели в порядок стару. Мастило для неї – то була «бадяжна» соляра. Тому все ми закуповували за свої гроші.

Тепловізорами і «нічниками» (прилад нічого бачення – ред.) нас забезпечували. Були білоруські, американські. На 7 кілометрів видно, що «сєпар» телефоном клацає або сигарету підкурює. У розвідці є два завдання – побачити й ідентифікувати. От завдяки цій техніці ми могли його побачити. Але для ідентифікації треба була відстань не більше ніж 300 метрів. Так само з «теплачами». Білоруські брали близько півтора кілометри.

Відео, зняте через прилад нічного бачення. На 20-й секунді видно, як противник підкурює сигарету на відстані близько 6 кілометрів

Як відшукати примару

Маріуполь. Осінь, 2015 року
Маріуполь. Осінь, 2015 року

– Звідки почалося Ваше АТО?

– Мій початок був під Маріуполем – це місце постійної дислокації. Близько тижня сиділи без діла, поки нас ставили на баланс. Перший взвод вийшов до Широкина. А моя група поїхала в село Лебединське. Ми працювали тандемно. Вони – ліворуч, ми – праворуч. Завдання були різні. Вони мали досліджувати – вночі прокидалися перед самим передком і повинні були дізнатись, куди там ходять.

Широкине. Січень, 2016 року. Фото з безпілотника
Широкине. Січень, 2016 року. Фото з безпілотника

​Ми мали інше бойове розпорядження. На нашій території було багато «білих» плям. Там ще тільки «копались» і стояло завдання «виявити». Там були блукаючі кулемет 120-й та ЗУшка (ракетно-артилерійська зенітна установка – ред.). І танк, який стріляє, – звук є, а вибуху нема. Тобто то – імітація.

Це було бойове розпорядження, підписане на 14 днів. Нам треба було визначити, в яких місцях вони виходять і де ховаються, нанести їх на карту.

Два зруйнованих будинки у селі Широкине. Березень, 2016 року
Два зруйнованих будинки у селі Широкине. Березень, 2016 року

– Як виявити ці «привиди»?

– Ми виходили за межі досяжності нашої артилерії – без підтримки йшли «за нуль». Проводили там ніч або добу. Спостерігали, де виходи. Там же стояв і ще один підрозділ, з яким ми ділились інформацією. У тандемі з цим підрозділом за 14 днів «нарили» 92 цілі.

Танк, який з’являвся, виявився САУшкою (самохідна артилерійська установка – ред.), яка стріляла аж під Маріуполь. Це за 18 кілометрів. Тому ми не чули розриву. Ну, він був, але його було майже не чутно. А та ЗУшка, яку всі боялися, стояла на блок-посту під Широкиним. Вона просто стріляла в посадки, щоб лякати. Наосліп.

Широкине. Березень 2016 року. Вихід у засаду на добу

– Відстрілювались по виявлених цілях?

– Коли президент сказав, що можна давати «отвєтку», якщо артилерія сильно б’є. У нас за спиною стояла бригада, яка проводила протибатарейну боротьбу. Коли вночі світились чужі постріли, то, відповідно, вони працювали туди. Основне завдання із накривання робив інший підрозділ, який за 4 дні навів хорошого «шороху». Накрили цілу батарею, «шуганули» міномет (не попали по ньому, але він більше не з’являвся).

«Ми в будь-якому випадку побачимо їхні біноклі, але вони будуть сліпими»

Широкине-Лебединське. Грудень, 2015 року. Виїзд із зони для заправки балона газом, який використовують для приготування їжі.

– Коли виникла потреба перейти на Водяне? Лебединське було повністю «відпрацьованим»?

– Водяне на той час було у «сірій зоні». І це все, що ми про нього знали. Від Лебединського, де ми були, до «Водянки» була надто велика відстань, щоб там когось побачити. І завдання ж були інші.

Незадовго до того, як нам доручили організувати оборону Водяного, там був журналіст Іван Гребенюк, який незаплановано спровокував вихід на це селище. Він хотів взяти інтерв’ю у людей, які живуть у «сірій зоні», а натрапив на російську ДРГ (диверсійно-розвідувальну групу – ред.). Він розповідав, що якось відбрехалися і поїхали. А на блок-посту він доповів, що натрапив на цих людей. І таким чином став активізатором зайняття «сірої зони». Адже ми зрозуміли, що вони там «шляються» не просто так. Бо до того, як Іван про це сказав, ми не знали нічого про Водяне – воно було просто «сірим» і все.

Водяне. Грудень, 2015 року
Водяне. Грудень, 2015 року

– Яке завдання мав розвідник у Водяному?

– До заходу в Водяне в нас було завдання бути в засаді. Про всяк випадок. Ми прикривали фланг хлопцям, які заходили у «Водянку». Вони забігли туди буквально на декілька діб. Після чого швидко переписалося завдання. Ми мали непомітно зайти у Водяне і тримати його доти, доки лінію оборони не перемістять на 3 кілометри вперед. Стояло там 27 людей. Найближчі наші були за три кілометри мінного поля. На другому тижні нам підкинули помічника. Так місяць ми блукали.

Січень, 2016 року. Панорама території небезпеки у Водяному. Щоночі там ходили ДРГ противника.

Потім завдання в засадах були ті ж самі – шукати ворога. Поки безпосередньо оборона стояла попереду, ми бігли скрізь, куди можна було бігти – дуже втомились, але зрозуміли, звідки вони прокрадалися. У той час наші почали вже відбудовувати передню лінію. І постійно якийсь моторолер з’являвся зі спини. І нам, знову ж таки, треба було знайти це місце, звідки вони проходили. А дорога йшла з великим відвалом по обидва боки. Тобто можна було непомітно пройти через одну із дренажних труб (у пагорбі дороги – ред.). Відповідно, дорога вела в нашу спину. Вони знали про цей шлях, а ми ні. Коли ми знайшли це місце, там були уже підготовлені міни 120-ті.

Я і ще один чоловік прораховували оборону. «Буцались» по-хитрому. Нічого не обкопували і мали купу запасних позицій – лише б не міняти ландшафт. Бо постійно літали безпілотники, які могли дати противнику інформацію про нашу оборону та її особливості. Крім того, ми знали ландшафт до кожної ямки і за рахунок цього могли «здивувати» ворога.

– І як вдалося здивувати противника?

Ми в будь-якому випадку побачимо їхні біноклі – але вони будуть сліпими

– Усі користуються стандартними тактичними основами з книжок. Ми це знали і діяли врозріз. Ну, наприклад, прийнято виходити або рано-вранці, коли ще темно, або вночі. Аби приховати свої пересування. А в Лебединському я запропонував піти із заходом сонця. Якщо близько шостої години вечора подивитись на горизонт (як «сєпари» дивились), то можна випекти собі очі, коли сонце заходить. Ми в будь-якому випадку побачимо їхні біноклі – але вони будуть сліпими. І для «сєпарів» це зіграло злий жарт. Так ми непомітно прокралися до них і виявили процес розвантаження.

Напередодні ми чули якусь машину, щось на кшталт ГАЗ-66 – «шишалік» так званий. І під час цього несподіваного виходу побачили їх випадково – в кінці посадки було видно лише кут дому. І ми там побачити відблиск лобового скла. Потім ми вже взялись за стеження і побачили, що вони вивантажували великі зелені ящики. Готували нам сюрприз. Ми ці координати внесли і вже артилерія знала, що там є противник.

«А він каже: «Та він все-одно «сєпар». Живіть, хлопці»

Водяне. Січень, 2016 року
Водяне. Січень, 2016 року

– Як реагували на вас місцеві жителі?

Один кричав: «Заходите, тут «укропов» нету»

– У Водянці ми з ними спілкувалися – там було 14 місцевих жителів. Спочатку ми не знали, як до них ставитись. Причина проста. Один кричав: «Заходітє, тут «укропов» нету». Ми ж ішли без розпізнавальних знаків української армії. Бо хто його знає, як вони до нас ставляться і чого чекати. Ми зібрали з них телефони на другу чи третю добу, щоб ніхто нікому не зателефонував і не здав.

Якраз був Новий рік. Ми чекали «привітання». Але ніч пройшла тихенько. Першого числа я прокинувся. Кажу, треба щось робити, бо з такими сусідами не знаєш, чого сподіватись. Я дав завдання підлеглим. Буханка хліба, дві банки тушонки – поділили територію і рознесли. Потім доповісти про реакцію, чи все нормально. Ми потім побачили, що люди не злісні. Ми вже почали трохи спілкуватись. Ми їх підгодовували. Хоча нам їжу не привозили – ми самі там «бадяжили», що могли.

Група Євгена була розділена. Частина – у Водяному, частина – в Широкині. У перші дні нового 2016 року привітали один одного зі святом
Група Євгена була розділена. Частина – у Водяному, частина – в Широкині. У перші дні нового 2016 року привітали один одного зі святом

​Знайшли спільну мову. Один там був дядько Вітя. Коли нам допомога прийшла, стояло питання, де розміститись. То цей дядько Вітя вибіг з ломом і почав виламувати двері в сусіда. Ми такі: «Що таке? Не треба». А він каже: «Та він все-одно «сєпар». Живіть, хлопці».

Коли не було електрики, ми допомагали ремонтувати. Ми їм допомагали як могли. Там же виїхати дуже важко було звідти. Якщо «сєпарські» блокпости – без проблем, то наші можна було пройти з допомогою спеціальних дозволів. То вони давали нам свої картки, щоб отримати пенсію, чи казали, що купити.

– Оглядали покинуті будинки?

– Так, ми оглядали їх, тому що там могли бути місця стеження засланців. Треба дивитись на предмет «паливних» речей – хтось там сидів чи регулярно сидить. В одній із таких хат ми виявили місце, де постійно чатував ворожий корегувальник. Він після себе залишив свіжий сухпай. По ньому ми зрозуміли, що він був тут нещодавно. Але не було можливості його захопити, бо він не приходив.

У одній хаті було взагалі «весело» – дірка в стелі

У одній хаті було взагалі «весело» – дірка в стелі. Ми не могли зрозуміти, що це таке. А потім знайшли дві міни, які не розірвались. Вони на той момент уже були безпечні. Хлопці кажуть: «Давай десь винесемо». А кажу: «Ні, хай лежать. Буде безвихідь – гранату примотаємо, кинем, жахне нормально».

Міна, яка пробила дах будинку в Широкині і не розірвалася

У нас ці всі знахідки є на відео. Ми потім змонтували його під пісню одного з наших побратимів. Знімати, робити фотки ми почали вже ближче до кінця служби.

Тут ось видно «день незалежності» «ДНР» , там – за 400 метрів окопи. Тут ми зброю збирали. Це машина, яка колись їхала з нами у «Водянку» і там підірвалась.

Ось міна прилітає, а ніхто навіть не поворухнувся.

Відео змонтоване під пісню одного із побратимів Євгена

– Коли Ви завершили службу на Донбасі?

10 березня я вже виїхав з АТО. Причина проста – передчасно народила дружина

– Моя «войнушка» закінчилась для мене несподівано. 10 березня я вже виїхав з АТО. Причина проста – передчасно народила дружина. З командиром була домовленість, що він мене відпустить.

Я повинен був заступити в засаду на добу. Я їй телефонував, а вона каже, що народжує. Я з порушенням усіх правил беру з собою увімкнений телефон – замотаний із вимкненим звуком, щоб отримати смс, що все добре. Тільки під ранок я отримав повідомлення. Зірвався і поїхав.

9 березня, 2016 року. Фото перед виходом у засаду. Євген – перший ліворуч
9 березня, 2016 року. Фото перед виходом у засаду. Євген – перший ліворуч

– Ви потребували психологічної реабілітації після повернення?

Я ж «вирвався» звідти передчасно. Тому було відчуття, що я щось не завершив. Воно мене довго тримало. І відпустило тільки тоді, коли я згодом знов поїхав в АТО уже як волонтер

– Як такої реабілітації я не потребував. Одне, що заважало, – я не звик спати всю ніч. Я відкривав на декілька годин очі, дивився в стелю, а потім знову засинав. Але це така фізіологічна проблема була. Одне тільки, що я ж «вирвався» звідти передчасно. Тому було відчуття, що я щось не завершив. Воно мене довго тримало. І відпустило тільки тоді, коли я згодом знов поїхав в АТО уже як волонтер.

– Ви волонтером поїхали до свого підрозділу?

– Так, я приїхав до своїх хлопців, з якими служив. Це вже майже через рік було. У березні там були жорстокі бойові дії. Я почув ці вибухи і видихнув – то було те, що не відпускало. Ми тільки приїхали – міномет полетів. І в мене всередині десь: «Ух, нарешті, тут». Певно, тримало, що я не завершив роботу.

– Ваша група потребувала допомоги волонтерів?

– Ми повезли медикаменти. «Госпітальєри» попросили допомоги – це такі відчайдушні люди, які витягують людей, хтозна-звідки. І от їм треба були специфічні препарати. Ми були у Водяному.

У нас за попередній рік офіційно поранених не було. Був один пацан, якому попало по ногах дрібними осколками, але там неглибоко, і все добре. А потім же почалися ці весняні і зимові баталії у районі Водяного. Там уже було двоє поранених, четверо контужених. Поблизу двох моїх побратимів – за півтора метра – 120-та міна упала. Добре, що поряд лежала колода, тому більшість осколків потрапила у неї. А їх обох просто викопували з-під землі, бо засипало.

– Як доля привела Вас у волонтерство після служби?

– Я випадково зустрівся зі знайомим волонтером Андрієм Фоменком. Ми їздили по школах – там дітки готували малюнки, а батьки збирали допомогу. Потім зі ще кількома побратимами вирішили створити спеціальний центр, де будуть об’єднані різні типи допомоги, підтримки. Не всі ж повинні воювати. Хтось повинен заробляти гроші, щоб допомагати купувати необхідні речі. Хтось має лікувати АТОвців, хтось юридичну допомогу їм надавати і так далі. От ми і зібралися для того, щоб ці всі речі забезпечувати. Так народився Центр ресоціалізації військових «Коловорот».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG