Доступність посилання

22 Вересень 2017, Київ 21:11

«Через хлопців, які загинули, не маєш права відійти ні на крок» – Герой України Василь Тарасюк


Василь Тарасюк (праворуч), Герой України

Львів – 23-річний український офіцер Василь Тарасюк 24 серпня на параді Незалежності удостоєний звання Герой України і ордену «Золота зірка». Для нього це було несподіванкою і дуже хвилюючим моментом. Василь Тарасюк відl 2016 року воював на передовій у 72-й окремій механізованій бригаді, що розташовується у Білій Церкві Київської області. Він командував складними військовими операціями, був тричі поранений, а скільки контузій – не каже. Молодий офіцер має велику довіру і повагу з боку побратимів.

Василь Тарасюк простий, скромний, сільський хлопець із Волинської області, Ратнівського району, з села Заболоття. «Але ви не бачили його у бою», – зауважили побратими офіцера. Кажуть: він – мужній, сміливий, рішучий. Вдома дві сестри називають його люблячи «Малий», а побратими, які старші від нього подекуди навіть удвічі, – «Батя». Василь не вельми любить розповідати про фронт і свої військові здобутки. Вояки кажуть, що від нього навчились не лише мужності, але й військовим хитрощам.

З Радіо Свобода молодий лейтенант ексклюзивно поспілкувався після урочистого складання присяги курсантами-першокурсниками в Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, яку Василь Тарасюк закінчив у лютому 2016 року.

– Прийшов в академію, знав, що моє завдання бути військовим, захищати батьківщину. У родині нікого не було військових. Якось із дитинства думав про те, щоб стати військовим. Закінчив військовий ліцей, а потім – академія. Це був мій свідомий вибір. Тут у мене навіть не було питання: війна чи ні. Коли вступив на навчання, життя було мирним, спокійним, але нас готували до найгіршого.

– Ви вступили, коли в Україні ще був мир, але в 2014 році – анексія Криму, окупація частини Донбасу. Ви в цей момент – курсант третього курсу, і, мабуть вже тоді розуміли, що поїдете в АТО. Як ця ситуація вплинула? Чи був страх, чи змінилось ставлення до навчання?

Коли почались бої на Донбасі, у мене було бажання лише одне:якомога швидше закінчити академію і вступити у бій

– У лютому 2016 року я мав випуск, як і всі однокурсники, достроково через воєнні дії. Коли почались бої на Донбасі, у мене було бажання лише одне:якомога швидше закінчити академію і вступити в бій. У 2014 році ми всі розуміли, що підемо на війну, поїдемо в зону АТО. Наскільки я пам’ятаю, багато хлопців не могли дочекатись, коли ж буде випуск, вже важко було всидіти. Звичайно, це був поштовх до того, щоб краще все засвоїти в академії. Коли почалась війна, і навчання посилилось. Ми набули величезної практики: тоді це була робота з мобілізованими, зі студентами інститутів, які тут проходили навчання. Ситуація не налякала. У нас були хлопці з Криму, які залишили академію і поїхали додому. Потім дізнався, що вони вступили у навчальні заклади в Росії.

– 22-річний випускник академії обирає для служби 72-у окрему механізовану бригаду, яка постійно захищає країну на найбільш небезпечній ділянці в зоні АТО. Чому? Адже могла бути інша бригада – Ви були найкращим курсантом академії і могли вибирати.

– Я обирав бригаду, яка дійсно була бойовою, в якій можна було воювати на передовій. Тим паче, командиром роти був Андрій Кизило, який, на жаль, загинув пізніше – 29 січня 2017 року… Я з ним спілкувався постійно і планував потрапити саме в 72-у бригаду, оскільки це для мене була пріоритетна бригада. Я потрапив, як молодий лейтенант, у механізовану роту 1-го батальйону.

– Як Ви познайомились із Андрієм Кизилом?

– Андрій навчався в академії, був старший від мене, але ми жили в одній казармі на одному поверсі, спілкувались. Він у 2014 році закінчив академію, був зарахований до 72-ої бригади, вже від липня того ж року був на війні у складі бригади, командиром роти. Я в нього все дізнався про цю бригаду, як можна туди потрапити.

– Коли приїхали на службу в бригаду, яку ситуацію побачили? Коли рушили на передову?

– У мене були два етапи служби. Перший – це була служба з мобілізованими, люди неконтрактної служби, м’яко кажучи, з деякими були труднощі. Але це мене загартувало, так можна сказати. А другий етап – я одразу ж поїхав воювати на терикони біля Докучаєвська (40 км від Донецька), де велись бої, і там більше загартувався. Служив там до квітня 2016 року, тоді бригада виїхала із зони АТО, наш батальйон брав участь у навчаннях Rapid Trident на Яворівському полігоні. А потім був новий призов, це прийшли контрактники. У бригаду підібрав хлопців, підучив їх, і у вересні 2016 ми знову поїхали в АТО. У жовтні були вже в Авдіївці, найменша відстань до ворожих позицій була 30-32 метри.

– Як ставились до 22-річного лейтенанта побратими, більшість із яких були старші?

Ніхто не скасовував людські стосунки, немає такого, що я – офіцер, а ти – солдат, сержант. Завжди має бути взаємодія і взаємоповага

– Були хлопці старші, але авторитет здобувається завдяки знанням, ставленням до людини. Передусім, знаннями, якщо людина – лідер, якщо можеш навчити, показати, підказати. Але ніхто не скасовував людські стосунки, немає такого, що я – офіцер, а ти – солдат, сержант. Завжди має бути взаємодія і взаємоповага, тому що немає офіцера без сержанта, сержанта – без солдата. Через деякий час ми знайшли спільну мову, і пліч-о-пліч захищаємо нашу державу.

– Коли 40-45-річні почали Вас кликати «Батя»?

– Думаю, те, що ми пліч-о-пліч були в окопах, воювали на одній лінії, там і з’явилась довіра. Бо часто чути, що, мовляв, нас кинули, зрадили… Такого не було. У нашій бригаді цього я не бачив. Завжди офіцери поруч із солдатами і поруч із ними приймають бої.

– Власне, найважчі бої були у кінці січня – на початку лютого цього року у районі Авдіївської промзони. Дуже важкі бої взимку. Тоді загинув Ваш найближчий побратим Андрій Кизило. Ви на себе взяли командування боєм. Як це було?

Авдіївська промзона – це найбільш гаряча точка на сьогодні. Там постійно ведуться бої. Жодного дня немає, щоб не стріляли

– Це місце дуже близько розташоване до ворога, від 60 до 400 метрів. Тому там завжди можна очікувати і перехід у наступ, і диверсійні групи. Авдіївська промзона – це найбільш гаряча точка на сьогодні. Там постійно ведуться бої. Жодного дня немає, щоб не стріляли.

29 січня 2017 року противник перейшов в атаку. Її відбили. Андрій Кизило очолював групу, яка перейшла в контрнаступ. Ми зайняли їхні позиції досить удало, не було жодного «трьохсотого», зайняли кругову оборону. Деякий час була тиша, і після того противник застосував міномети, артилерію по наших позиціях, накрив вогнем усі шляхи підступи, нашу позицію, де ми перебували. У тому бою Андрій Кизило (позивний «Орел») загинув. Перейшло управління на мене і на командира взводу Андрія Верхогляда («Лівша»). Десь 6 днів були масивні бої, противник не зупинявся на артилерії. Спочатку – артпідготовка, «Град», артилерія, танки, міномети, а опісля вони намагались штурмувати, щоб відбити позицію. Разів із 4 пробували, і, зрештою, так і не змогли взяти назад позицію.

Позицію ми не залишили. Це вже був бій на смерть. Стільки хлопців полягло – ми не мали морального права залишити позицію

Пам’ятаю дуже добре перехоплення в радіостанції. Оскільки ми зайняли їхні позиції, то всі їхні радіостанції залишились. Було чути, як їхній колишній бойовик, який загинув, «Гіві», сказав зрівняти із землею всю цю ділянку. Тоді вже дуже тяжко було. Але ми з хлопцями ухвалили рішення щодо укриття, вигідних позицій. У моїй роті 4 бійці загинули, були загиблі з інших підрозділів. Позицію ми не залишили. Це вже був бій на смерть. Стільки хлопців полягло – ми не мали морального права залишити позицію.

– Ви побачили, що загинув Ваш друг Андрій Кизило, за яких обставин? Як Ви його забрали з-під обстрілів?

Він все зробив так, щоб ворог просто не зміг знову ці позиції забрати

– Під його командуванням ми провели дуже вдалий контрнаступ. Противника було знищено. Андрій провів кругову оборону, розставив хлопців, підготував в інженерному плані. Він усе зробив так, щоб ворог просто не зміг знову ці позиції забрати. Тоді він піднявся на пагорб, щоб першим побачити ситуацію, бо нам повідомили, що ворог готується до наступу. Андрій бачив, як вони дають команду, і дав команду на відбиття, прилетіли міни на позицію і він загинув… Своїм вчинком врятував інших. Довгий час його не могли витягнути, тому що був дуже щільний вогонь, і лише через кілька годин ми його з хлопцями могли витягнути і відправити тіло...

– Те, що загинули Ваші побратими, що поліг у бою Андрій Кизило, як це вплинуло на Ваш стан?

Звичайно, це була крапка, щоб не залишити цю позицію і битись до останнього, щоб не віддати ворогу українську землю, на якій пролилась кров наших хлопців

– У таких ситуаціях, навпаки, це додає якоїсь агресивності, злості. Звичайно, що треба себе опановувати, тому що не зможеш ухвалити рішення без адекватної точки зору. Звичайно, це була крапка, щоб не залишити цю позицію і битись до останнього, щоб не віддати ворогу українську землю, на якій пролилась кров наших хлопців. Позицію ми одразу перейменувати на «Орел», на честь Андрія.

– Сепаратисти були дуже близько від вас. Чи перекидались з ними словами?

– Бувало, що вони викрикували, ми їм включали гімн України. Від них до нас ходив кіт, спільний кіт, який то у нас жив, то у них. Ми йому бувало на шию причіпляли записку і він йшов до них із цим. Така була котяча військова пошта спілкування з ними.

– Якщо порівняти технічне забезпечення української 72-ої бригади і ворога, чи бракувало Вам чогось, що могло б допомогти зменшити людські втрати в боях?

– Це бій, а в бою без втрат не буває. Звичайно, що противник зазнав значно більших втрат. У нас забезпечення є, у нас командування адекватніше і тому як були бої, був знищений повністю їхній передній край. Були навіть радіоперехоплення, з яких ми чули, що вони кидали позиції, втікали, казали, що вони на таке не підписувались. Дуже сильно боялись нашу бригаду.

– Історія про те, як Ви сам зупинили танк, колись стане сценарієм для фільму. За героїзм і мужність Ви удостоєні «Золотої зірки». Ризикуючи не вперше власним життям, Ви врятували життя побратимам. Як це було?

Я з другого пострілу попав у нього, танк задимівся, я знову перезарядився, він знову відкрив вогонь. Третій постріл попав у танк

– Це було після Великодня, 20 квітня. Коли я проходив свої позиції, була відносна тиша, почав працювати міномет. Ми зайняли всю передню лінію ворога і нас дуже часто тривожив танк. Один танк, який виїжджав на 400 метрів і просто розстрілював наші позиції. Відбити його з дуже близької відстані було проблемою. Адже для протитанкових засобів потрібна відкрита місцевість, щоб його знищити. Десь трішки пізніше була підготовлена позиція, виставлена у тому місці, звідки танк зазвичай виїжджає. Коли він знову викотився, я його почув, побачив, що стоїть на вогневій позиції. Все було готово, щоб вступити в бій. Я бачив, що він був направлений на ту позицію, де загинув Андрій. Один постріл, я перевів вогонь на нього, після першого пострілу граната впала коло танку. Він одразу перевівся у мій бік, звідки був вогонь, вистрілив у ту сторону. Я з другого пострілу попав у нього, танк задимівся, я знову перезарядився, він знову відкрив вогонь, я підняв голову і побачив, як танковий снаряд полетів десь у посадку. Знову я постріл зробив, лягло біля нього, третій постріл попав у танк. Коли я хотів зробити контрольний постріл, мені прилетів від нього «подарунок», просто в мою позицію. Після чого мене відкинуло на 15 метрів назад.

– Які поранення Ви отримали взимку у боях і 20 квітня?

Не поїхав лікуватись, тому що були важкі бої і не було на кого лишати. У квітні був поранений у голову, важка черепно-мозкова травма, крововилив у мозок

– Отримав осколочні поранення, 30 січня і 2 лютого, в коліно і стопу. Але тоді я не поїхав лікуватись, тому що були важкі бої і не було на кого лишати. Медики роти надали першу допомогу, і я залишився далі на позиції. А коли ситуація стабілізувалась, то поїхав на лікування. У квітні був поранений у голову, важка черепно-мозкова травма, крововилив у мозок. Вже мусів довгий час лікуватись. За висновком медичної комісії, я вже став обмежено придатним до військової служби. Операції не проводили, лікували сучасними методами у лікарні Мєчнікова у Дніпрі, там мене витягнули. Потім продовжив лікування в Києві.

– Як зараз почуваєтесь?

– Уже не те здоров’я, що було, але потроху стараюсь відновлюватись.

– Як бачите своє життя далі?

Якщо краще себе почуватиму, то старатимусь повернутись у свою частину

– Хочу продовжити службу. Поки що перейду інструктором, працюватиму на полігоні, вчитиму військових. А якщо краще себе почуватиму, то старатимусь повернутись у свою частину.

– Що зрозуміли на за цей час служби і боїв?

На війні переоцінюється життя, виставляються свої пріоритети

– На війні переоцінюється життя, виставляються свої пріоритети. Приїжджаєш на мирну місцевість, тут вже зовсім по-іншому дивишся на цей світ, незважаючи на свій вік юний, розумієш, що найголовніше у житті. Колись ми сиділи і думали, що ось є новий телефон і є чому радіти, щось таке інше. А зараз полежати у теплі взимку на дивані – і одразу цінуєш, що це таке, радість (сміється).

– Що давало сили вистояти на передовій?

– Це хлопці, які загинули. Не маєш права відійти ані на крок, лише просуватись вперед. Бо це чиїсь друзі, підлеглі, сини, і не можна потім дивитись в очі тим людям, для яких ці хлопці були все.

– Коли Ви дивились на першокурсників-курсантів, про що думали?

Дуже важливо сьогодні мати більше молодих адекватних офіцерів, залучати їх до командування

– Думаю, що це ті хлопці, які в подальшому, як і я, змінять армію. Дуже важливо сьогодні мати більше молодих адекватних офіцерів, залучати їх до командування. Тих хлопців, які не служили у частинах і не займались бордюрами і травою, а пішли одразу в бій і бачать свої пріоритети. Сьогодні українська армія потребує українських офіцерів зі знаннями, гідністю.

– Чи закохані?

– Хм… У батьківщину (усміхається).

– То бажаю зустріти свою єдину!

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG