Доступність посилання

23 Вересень 2017, Київ 16:37

Режисер Буковський про фільми України і Росії, звання Народного артиста і Шевченківську премію


Сергій Буковський

Документальний фільм режисера Сергія Буковського «Головна роль», відзначений на кількох міжнародних фестивалях, виходить в український кінопрокат. У центрі «Головної ролі» – мама режисера, українська актриса Ніна Антонова. Загалом у Буковського є понад 40 кіноробіт. Серед них – картина «Війна. Український рахунок» – про події Другої світової війни. Війні Росії проти України режисер теж хоче присвятити свій фільм. Коли він готовий приступити до нього, чи зняв би кінострічку про Петра Порошенка або інших українських керівників, що йому дає звання Народного артиста, навіщо Україні зараз Шевченківська премія і Спілка кінематографістів? Про це Сергій Буковський розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.


Олександр Лащенко: Пане Буковський, Ваш останній фільм – «Головна роль» – про Вашу маму Ніну Антонову. Ви в інтерв’ю у травні цього року виданню «Лівий берег» сказали, що на прокат цієї картини не розраховуєте. За ці кілька місяців щось змінилося? Буде, можливо, прокат «Головної ролі»?

Переклад. Буде. Героїня – російськомовна. І це моя мама. Дякую, що Ви згадали. Все-таки картина виходить у прокат. Це буде ось-ось, у вересні-жовтні, по-моєму. Я вже не пам’ятаю точної дати. Буде в Києві, в Одесі, у Харкові, у Львові, Сумах, Дніпрі, Херсоні. Не тільки моя картина. Це ціла добірка документальних фільмів, які будуть показані у рамках проекту DOCU/ХІТ.(Фестиваль починається 14-го вересня – ред.)

– Ніна Василівна була і залишається актрисою. І не тільки у Вашому фільмі. Вона ж продовжує зніматися, так?

– І надзвичайно страждає, коли раптом у будинку не чути дзвінка. І вже минає місяць – ніхто не телефонує. Я кажу: «Мамо, ти вже стільки знімалася, працювала»... Неймовірно, звідки у неї сили? 82 роки! Вона дуже професійно все робить, тримає текст. А тексти в серіалах, а вона в основному в серіалах знімається – не доведи Господь, як це запам’ятати, як це вивчити! Вона дуже відповідальна людина, добре до цього ставиться, дуже професійно. І її дуже люблять на майданчику, тому що вона все робить, як належить.

– Як вона оцінила Вашу роботу – сина?

– Я думаю, після визнання її в Одесі – звісно, вона дуже задоволена і щаслива, але до кінця, напевне, не розуміє, навіщо ми це все робили і чому. В цілому добре. Ми дуже боялися, коли їй показували картину вперше. Ми повинні були показати. Ми показали у нашому кінотеатрі «Жовтень». Зробили такий невеликий закритий показ із колегами, друзями. І вона була спокійною, коли почула реакцію зали, і як там усе ми згладили. Тому що там є моменти достатньо жорсткі з мого боку стосовно героїні. Хоча хто знає, що у нас жорстко, а що – ні?

– Документальне кіно набагато дешевше, ніж художні фільми? Чи теж треба шукати собі спонсора, без продюсера, який нав’язує свою волю, ніяк?

– На все потрібні гроші. Це все ж таки технологічний процес. Тому що потрібні камери, копії, музика, багато чого потрібно. Це не література – ти сів один з ручкою та папером, сидиш і пишеш.

– І «рукописи не горять».

Поки в Україні існують тільки одні двері – Агентства кінематографії. Там все-таки держава останнім часом почала підтримувати

– Так, і «рукописи не горять». А все-таки гроші потрібні. Поки в Україні існують тільки одні двері – це двері нашого Агентства кінематографії. Там час від часу розігруються ці призи. Там все-таки держава останнім часом почала підтримувати.

– Є поступ, на Ваш погляд?

– Є, є.

– Якщо брати домайданний період, то постійно був занепад українського кіно. Я знаю, що були деякі роки, коли по одному фільму на рік знімали у кращому випадку. І був тільки період незначного піднесення, коли нібито син Януковича, Віктор десь посприяв трішки, як кажуть. До речі, Ви погоджуєтеся з цим?

– Я не знаю, хто кому, де і які хто гроші крав. Я свічки не тримав. У них я грошей не просив. Тому складно сказати. Хоча я знаю історії...

– «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» тоді ж зняли, наприклад.

Працювали відкати, там гроші прилипали до рук і досить великі

– Я не бачив цієї картини. Це картина Михайла Іллєнка. Кажуть, що у той час узагалі, безумовно, працювали відкати, там гроші прилипали до рук і досить великі. Не знаю.

– Зараз така тенденція. От Ви згадали серіали, в яких знімається Ваша мама. І от з’явилися українські серіали. Не будемо говорити про їхню якість – серіали є серіали, «мило» є «мило», але все-таки вони українські. Не російський, даруйте, цей непотріб, який тут десятиліттями займав телеекрани. Це все-рівно поступ?

Продакшн-компанії непогано жили, обслуговували російське замовлення велике. Сьогодні дивуються, що ж робити далі. Всі працювали на Костянтина Ернста

– Усі продакшн-компанії непогано з цього жили, обслуговували російське замовлення велике. Сьогодні вони всі дивуються, що ж робити далі. Бо всі працювали на Костянтина Львовича Ернста. І дуже непогано заробляли. Сьогодні проблема дійсно надскладна. Внутрішній ринок маленький, невеликий, грошей обмаль. І, безумовно, це призводить зниженню якості продукції.

– У радянські часи перед перебудовою, на початку її радянський кінематограф був доволі сильним, незважаючи на цензуру, у тому числі документальний. Уявити талановитого радянського документаліста, який прославляв би Брежнєва, було б нонсенсом, цього не могло бути в принципі. Зараз чимало російських документалістів демонструють таким чином погляд на світ. Як Ви вважаєте, чому це відбувається? Просто бажання, що треба «вместе с линией партии колебаться»? Чи тут, дійсно, ще чимало…

Влада, гроші, кіно – це все співіснує дуже близько і поруч

– Ми не сильно відрізняємося від цього. Давайте не будемо. Нещодавно про Януковича зробили колосальний фільм на УТ-1. І там було дуже багато відомих нам з Вами людей, яких ми поважаємо і любимо, які говорили якісь пишномовні речі стосовно Януковича. Влада, гроші, кіно – це все співіснує дуже близько і поруч. Тому, за великим рахунком, ми нічим не відрізняємося. Що, у нас не роблять фільмів про Порошенка? Будуть робити. Але не я.

– А Ви зняли б про Порошенка фільм – такий, який Ви бажаєте зняти?

Будь-яка людина, яке керує державою, це предмет для документального кіно дуже цікавий. Але ніхто на це не піде. Камера роздягає, камера – рентген

– Я думаю, що такий, який я захотів би, не захотів би він. Я вже маю досвід роботи з людьми публічними, зірковими. Навряд чи хтось із політиків погодиться робити так, як захоче режисер. Вони – люди влади. Вони – публічні люди. У них свій, надміцний, сформований образ самого себе на екрані, а тим більше президент. Хоча, напевне, будь-яка людина, яке керує державою, напевне, це предмет для документального кіно дуже цікавий. Але ніхто на це не піде. Ніколи. Камера роздягає, камера – рентген, вибачте за таку примітивну метафору. Але ніхто не піде.

З людьми, яких ми називаємо «прості люди», хоча, напевне, простих людей не існує, працювати легше, з ними простіше. Я не думаю, що мені було б цікаво робити про Порошенка кіно. Цікаво робити про цікавих людей і глибоких. А те все, що я бачу в нашому політикумі – мені фокус на них наводити не хочеться, чесно кажучи. Ні на кого.

– Я «Головну роль» не бачив, але «Війну. Український рахунок» дивився. І там дійсно погляд простих людей – не генерали, маршали, Йосип Віссаріонович, які водять олівцем по карті, а саме прості люди, ті мільйони, які гинули і своєю кров’ю здобували цю перемогу.

– Я, чесно кажучи, не всі свої фільми люблю. А от «Війну» дуже люблю. Ми робили її на якомусь неймовірному куражі, ентузіазмі, з неймовірним завданням закінчити і зробити це кіно. Тому що я виріс в сім’ї фронтовика – я знаю, що таке справжня війна, якою вона була на екрані, і якою вона була насправді. І ми у цьому фільмі дали слово простим людям. Це правда. Ми знімали їх. І це дуже, дуже, дуже цікаво. Для мене це дорого.

– Те, як жили люди під час Другої світової, Голодомору (теж тема, якої Ви торкалися), звісно, це було ще набагато гірше життя, ніж зараз. Хоча і зараз у кожної пересічної, вживемо таке слово, людини життя теж не цукор, у більшості. 10 тисяч трупів. Це ж у кожного є рідні. Та й умови не завжди хороші. У Києві це не так ще видно, а десь на околиці очевидно.

– Ось стоять хлопці на Хрещатику. Дуже хороша картина. Стоїть двоє хлопців, хлопці креативні років двадцяти, явно, кияни. Погойдуючись, стоять з плакатом, на якому фломастером написано «Хочу нажертися у мотлох!». Черга! З ними роблять селфі, дають гроші – вони «нажеруться у мотлох». Яка креативна думка у хлопців. По-перше, вони щирі, вони ж не написали «дайте гроші на ліки» чи «мамі відірвало ногу», «врятуйте наші душі». Ні, хочемо випити, просто випити, «нажертися у мотлох». Всі несуть гроші. Ось як працює простий креативний хід.

– Мене завжди цікавило як журналіста, десятиліттями вже спостерігаю весь цей розгардіяш в українській так званій «еліті», ще з часів Кучми… Що первинне: ця еліта з її олігархами, з ненажерливістю, яка навіть під час війни про себе не забуває на думку критиків, чи просто абсолютно вірний той вислів, що кожен народ заслуговує такого керівництва? Незалежно від того, хто зараз на Банковій сидить – Порошенко, його попередник, наступники?

– Минуло вже чверть століття незалежності країни... Ми отримали колосальний спадок. Не лише від соціалізму. Соціалізм лишень закінчив цю роботу, відполірував. Це ми винні.

– «Ми» перестали бути «совками» все-таки?

Старше покоління, середнє – це навіть не «совок». Це дуже непросто виводиться з організму. Був на з’їзді кінематографістів України. Там навіть не «совок». Це вже щось за межею

– Ні. По-перше, питання дуже широке: хто ми? Молоді люди, я думаю (слава Богу!), ними і народжувалися. Але величезна кількість, старше покоління, середнє покоління – це навіть не «совок», ще щось інше. Звісно, залишилися. Це дуже непросто виводиться з організму. Я був нещодавно, кілька днів тому, на з’їзді кінематографістів України. Там навіть не «совок». Це вже щось за межею.

– Існує ця спілка?

Ми нічого не хочемо змінювати. У центрі міста зробити модний кіноцентр – віддайте молодим. Ні, нас влаштовує!

– Так, існує. Нічого не змінюється. Ми хочемо ось так, як було. Ми звикли. Ми нічого не хочемо змінювати. У центрі міста зробити модний кіноцентр – віддайте молодим. Ні, нас влаштовує!

– Ви ще є у комісії ... Національна премія Тараса Шевченка.

– Є таке.

– Така премія має існувати, як Ви вважаєте, при всій повазі до Кобзаря, у 21 столітті? Це не СРСР, коли була Ленінська премія. Чи так не можна казати?

– Я думаю, що так не можна казати. По-перше, важливо, хто її отримує і які критерії. Я думаю, що вона має залишатися.

– Ви є Народним артистом України. Потрібні такі звання? Мають вони існувати?

– Ні. Вони нічого не дають. Вони абсолютно нічого не дають. Мені здається, що це все-таки атавізми радянського періоду. Ну і що, що я – Народний? Я так само сплачую 4 тисячі за газ. Я так само сплачую 25 гривень за літр бензину.

– Санаторій там? Путівка? Ні? Даруйте.

Вінок, кажуть, дадуть, коли понесуть ногами вперед

– Я, по ідеї, маю ходити у «Феофанію», у цю поліклініку, де всі депутати лікуються від страшних недуг. Я там жодного разу не був. Мені сказали, що треба оперувати – я звідти втік на другий день. Більше я цими послугами не користуюся. Ні. Ну, вінок, кажуть, дадуть, коли понесуть ногами вперед.

– Я згадаю ще одну Вашу кінокартину. «Живі». Там сюжетна лінія – Гарет Джонс, який тоді намагався на Заході якось просунути правду. Ми прекрасно пам’ятаємо з історії, був такий Волтер Дюранті, навіть Пулітцерівську премію отримав.

– Так. Це контргерой нашого фільму.

– Ви не є політичним експертом. Але зараз кажуть, через понад 70 років, на Заході, мовляв, коли ця російська війна триває, чимало західних діячів і митців теж: «ну що: там внутрішній конфлікт, в Україні, все нормально, Путін – сильний лідер»... Виходить, все повторюється?

– Ми саме про це і робили картину. Ми не аналізували, як це відбувалося, як це було, ми аналізували і розповідали про замовчування, про те, як реагує світ на трагедію. На будь-яку. І не тільки у нас. Меседж (я це слово дуже не люблю, якщо говорити) картини – якщо ти на це ніяк не реагуєш, то це рано чи пізно постукає у твої двері. Це сьогодні, коли ми маємо інтернет, зв'язок, «Вайбер», «Фейсбук», світ справі: ми занепокоєні, ми стривожені, але не більше того. Світ дуже швидко цікавиться іншими темами. Це вже його не хвилює. Це десь: ага, ми знаємо, що там відбувається – слава Богу, це нас не стосується, це нас не зачепить, ми спокійні. Зараз інші проблеми – Сирія, біженці, ІДІЛ і так далі. Це все дуже швидко змінюється.

– Не Україна все-таки?

– Не Україна. Агнешка Голланд, прекрасний польський режисер, класик польського кіно, яка була в Одесі з майстер-класом, робитиме ігрову картину про Гарета Джонса. Я пропонував цю ідею ще відразу після фільму «Живі», але якось все – ну, Гарет Джонс, ну нічого. Хоча його життя, його доля – це готовий сценарій для дуже хорошого жанрового кіно дуже сильного. От поляки знову нас обходять на поворотах.

– Але ж у Канаді зняли художній фільм про Голодомор. Ви не дивилися?

«Жнива скорботи». Був такий фільм. Були такі дуже дивні речі, коли за голод 1933-го видавалася хроніка 1920-х років. Не існує хронічки Голодомору взагалі!

– «Жнива скорботи». Був такий фільм. Дивився. Він доволі традиційний. «А-ля ВВС стиль». Хоча ВВС – це нічого поганого. Там, до речі, були такі дуже дивні речі, коли за голод 1933-го видавалася хроніка 1920-х років. Не існує хронічки Голодомору взагалі! Ніякої кінохроніки. Було б дивно, якщо би вона існувала. Я знаю цю картину, знаю режисера.

– Чому в Україні немає таких картин, може, я й помиляюся? Чому немає свого «списку Шиндлера»?

– Була ж картина «Голод-33» Янчука, який очолює спілку. У певні часи цим займалися. Взагалі про Голодомор можна було розповідати і знімати фільми лише у час перебудови. До того це була заборонена тема, табу і... ніякого Голодомору не було. Ну, хтось колись зробить, я так сподіваюся.

До речі, Україна підтримала Агнешку Голланд. І це буде копродукція – фільм про Гарета Джонса. Можна вважати, що це українсько-польське виробництво, якщо все буде добре, і вона отримає гроші з часом. Я думаю, що це буде прекрасна картина.

– Просто є безліч тем, які можна втілити. Але щоб при цьому не було цього пафосу, постійного образу України-жертви, яку постійно мучать? До речі, це правда. Це відповідає історичній дійсності. Але ж треба показати, що українці не тільки програвали, вони й вигравали. Про Довженка зняти фільм. Я не знаю. Можна ж... Чи знову проблема продюсерів, проблема грошей, кіно – технологічний процес і...?

На цю територію не варто заходити взагалі. Нічого не зробимо з голлівудським жанровим кіно

– Проблема у всьому. Якщо вести мову взагалі про наш український кінематограф і якісне жанрове кіно. Взагалі, я думаю, що на цю територію не варто заходити взагалі. Ми нічого не зробимо з голлівудським жанровим кіно. Ніколи ми цього не переможемо. Неможливо завтра на Запорізькому автомобільному заводі зробити «БМВ» і «Мерседес». Не вийде.

– Але ж великий Миколайчук був! Параджанов в Україні знімав. Значить, може це бути.

Весь час говоримо про відродження, відродження. Щодня рапортуємо. А де Миколайчук, Осика? Їх немає

– Ми весь час говоримо про відродження, відродження. Щодня рапортуємо. А де Миколайчук, якого я особисто знав і дуже люблю, у нього геніальна картина «Вавілон ХХ»? Де Льоня Осика? Їх немає.

– …де Вілен Калюта­ – герой Вашого фільму, оператор?

– Дивіться, Ви дивилися мої картини!

– Ну, не всі. Не буду брехати.

– Але читали, принаймні.

– Давайте якийсь позитив. Що ж, пане Буковський, так закінчимо – все так безнадійно?

Освіта – нульова. Необхідна фундаментальна, якісна, європейська освіта. Думаємо, вивеземо табун студентів у Канни, приїдуть звідти і розпочнуться канські картини. Не буде!

– Ні, не так все безнадійно. Але потрібні якісь стратегічні і правильні політичні культурні рішення, які повинні ухвалювати люди. Освіта – ну, нульова. Вибачте, я не хочу ображати моїх кількох колег, які вкладають свої серце і душу. Ми намагаємося зробити маленькі кіношколу документального кіно. Це краплина у морі. Але ця краплина точить каміння. У нас в майстерні у вересні розпочинається набір. Необхідна фундаментальна, якісна, європейська освіта. Цій професії можна навчити. І тоді все розпочнеться. А ми думаємо, що ми вивеземо табун студентів у Канни, вони приїдуть звідти і у нас розпочнуться канські картини. Не буде!

Хтось «хоче нажертися у мотлох», але більшість вже їдуть у Польщі, Німеччину, Англію

Давайте вивеземо людей на завод «Мерседес». Завтра ми не будемо робити «Мерседеси». Давайте в освіту вкладати гроші. Це дуже суттєво. Зараз усі студенти, молоде покоління – це дуже добре зрозуміло. Хтось «хоче нажертися у мотлох», але більшість вже їдуть у Польщі, Німеччину, Англію. У кого є можливості, звісно.

– Ми вже ретроспективно проглянули Ваші фільми. Голодомор, Друга світова війна, інші моменти. Це такі ж випробування, але Україна все-таки встояла, незважаючи на ці шалені жертви. Значить, може, є шанс, навіть незважаючи на цю війну, яка не припиняється?

– Я не маю жодних сумнівів. Звісно є.

– «Український рахунок» ще не вичерпаний? У позитивному сенсі.

– Звісно.

ПОВНІСТЮ РОЗМОВА З СЕРГІЄМ БУКОВСЬКИМ – У ВІДЕОВАРІАНТІ ІНТЕРВ’Ю

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG