«Медик врятує більше життів, коли бійців навчить самодопомоги, а не буде бігати з автоматом» – Роздобудько

Київ – Лікар з Березані Київської області Ігор Роздобудько пішов добровольцем у зону АТО на Донбасі влітку 2014 року, коли волонтери з усього світу передавали на схід України медикаменти для порятунку солдатських життів. На рахунку Роздобудька та його побратимів десятки врятованих життів й унікальний досвід, як за наявності мінімуму медичних засобів надати допомогу пораненому воїнові. В інтерв'ю для Радіо Свобода Роздобудько згадує про свої перші враження у зоні боїв, роботу фельдшерів і медиків-волонтерів та формування сучасної тактичної медицини.

– Початок боїв на Донеччині, гаряче літо 2014 року – це період, коли на полі бою працювали медики чи то добровольці, чи то волонтери. Тобто, статус наш був незрозумілий, завдання ж були поставлені чітко: допомогти пораненому і врятувати його життя.

Взагалі я зустрічав на передовій і лікарів з різних міст, які їхали в АТО під час своїх відпусток, і студентів медичних вишів, які рвонули на схід на час літніх канікул. Все було побудовано на ентузіазмі медиків, допомозі, часто неприцільній, волонтерів. У наших «супер-аптечках» у перші місяці АТО в наявності були хіба що йод, зеленка, бинти, радянські джгути і бинти, часто віком старші від тих, хто ними користувався.

– То як рятували поранених?

– Якщо говорити коротко, то нашим, фельдшерським, завданням було якомога швидше доставити пораненого бійця живим до стаціонарного госпіталю. І тут траплялись такі випадки, про які досі з жахом згадую: ми втрачали поранених побратимів у стаціонарах, тому що інколи не вистачало найнеобхіднішого з ліків і медикаментів, а іноді лікарям бракувало досвіду і знань. Тобто, інколи якість медичної допомоги не відповідала нашим очікуванням, люди помирали вже у шпиталях. Ще пригадую бравурні сюжети деяких ЗМІ, мовляв, військо України «переможно крокує по Донбасу», а при цьому десь на другому-третьому плані залишаються бійці, і не лише добровольчих батальйонів, роззуті, з намотаними на ноги ганчірками замість взуття, в якихось старих футболках і касках часів Другої світової війни. Мене довго «не відпускав» погляд бійця, котрий помирав просто у кадрі журналістів: його, скривавленого, поять водичкою, коли він стікає кров'ю.

– Як Ви взагалі опинилися в АТО?

– Думав піти фельдшером у батальйон територіальної оборони «Донбас», але там мою заявку кадровики розглядали близько місяця. Скінчилось тим, що я, сказати б, «психонув» і серед ночі набрав перший-ліпший знайдений телефон, який знайшов у соціальних мережах з позначкою «потрібні добровольці». Розмова була приблизно такою: так, мені 38 років, так, я старий, ні, я – не хірург, але належним чином рану перемотаю, так, хочу на схід, ні, на базу не згоден, так, маю досвід служби в армії, так, троє дітей, та не турбуйтесь, дітлахи і без мене наразі проживуть, бабусі-дідусі прогодують, я до вас приїду сьогодні після роботи, дякую. Далі – полк «Азов» НГУ, тиждень підготовки, вперше тримав у руках якусь ніби натовську аптечку. Нічне шикування, наляканий старшина, поїзд, Бердянськ, база.

– А чим запам'яталась медична служба того часу?

– Медслужба того періоду запам'яталася тим, що великою мірою ніхто в ній не хотів служити. У нас був розвалений УАЗ (марка автомобіля – ред.), з прикрученою шурупами тумбочкою – ото і весь транспорт. Невиразний начмед, хлопчина-масажист (як роззнайомилися, виявився класним хлопцем), ще хтось – і наказ сидіти та перебирати пігулки, які були навалені величезною горою в спортзалі на базі. У голові роїлись думки: «А як же бої? А навіщо я тут?». І вічне твердження начальства: «ствол» (автомат – ред.) тобі «не положено», ти – медик, сиди на базі. Закінчилося тим, що я фактично став дезертиром, рвонув автостопом з видуреним автоматом до Маріуполя і там осів. Тут побачив якийсь порядок. Медики мали пристойний «Мерседес», фельдшер мав досвід бойових дій, у нього я побачив наготовлені укладки на всі випадки життя – від ампутацій до опіків. Тут вже були навчання медичного складу на взаємозамінність. Тут добилися дозволу працювати з особовим складом, тому що зупинити артеріальну кровотечу вміли лічені одиниці, накласти пов'язку трохи більше бійців, а в усьому іншому щодо першої допомоги на полі бою у бійців був повний нуль. Тут я збагнув, що медик врятує більше життів, коли навчить самодопомоги, а не буде бігати з автоматом попереду всіх, хоча і це траплялось.

– Хто допомагав, хто підтримував тоді військових медиків?

– Мені особисто, моїм побратимам серйозну допомогу надавали зовсім молодий фельдшер «швидкої допомоги» з Черкас з позивним «Арчі», який, незважаючи на свій вік, тягнув ту рутину; ветеран-«афганець», добряк і за сумісництвом головний лікар Луцького центру ПМСД, нині заслужений лікар, а тоді просто Ігор Гнетньов, який вималював структуру медичної служби, а також Оксана Корчинська, нині народний депутат України. Тоді весь фронт знав її як пані Оксану. А восени 2014 року усі медики від батальйонного рівня й вище зібрані в Маріупольському аеродромі для вишколу від міжнародної організації «Захист патріотів» (Patriot Defence), якою керувала команда Уляни Супрун (виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я – ред.). Ми отримали унікальні знання і досвід, по-перше, а по-друге, розробили логістику сучасної української тактичної медицини. Тобто, куди би моя медична група не їхала, я знаю, що маю робити в межах сектору. Яка б проблема не виникла, я знаю, що неврологія та нейрохірургія – то п'ята міська у Маріуполі, а травми ока – найліпше друга тощо.

– Наскільки адекватно, на Вашу думку, діяли місцеві медики?

– Донбаські медики – то окрема сторінка моїх фронтових стосунків, і нині маю думку, що їх сепаратизм того періоду – це не симпатії до «Путлєра» чи ОРДЛО, а задавнена образа на державу, яка тримає їх ніби за рабів. Хоча з нашої ініціативи місцевим чиновникам і правоохоронцям доводилось ухвалювати певні кадрові рішення по окремих персонажах. Були часті погрози щодо поранених чи хворих бійців, які, зрозуміло, в медичному закладі перебували без зброї. Інколи доводилося ставити варту у відділеннях, раз навіть сам ночував у палаті з пораненим бійцем, коли всі підлеглі були на бойовому посту. Потроху ситуація почала змінюватись, ми їздили по місцевих медичних закладах для знайомства з місцевими медиками, за можливості надавали їм гуманітарну допомогу з волонтерських ліків, бо тоді «посипалася» логістика медикаментів, яка до війни була з Донецька, а з моменту бойових дій не встигла перебудуватися.

– Ви уже демобілізовані, чим займаєтесь зараз?

– Після демобілізації з першого дня пішов працювати на старе місце роботи у рідному місті Березань. За цей період відкрив 2 стартапи – отримав ліцензію на приватну практику. Викладаю тактичну медицину в медичному коледжі. Пишаюсь, що двоє моїх випускників мають державні нагороди. Щодо сучасного стану з тактичною медициною, то тут треба працювати і ще раз працювати на різних рівнях. Так, як я бачу, досі відсутнє будь-яке планування, ніхто не створює резерви по медикаментах, по крові тощо. Але сподіваюсь, що наші чиновники дійдуть до розуміння, що і банк крові, і постійне поповнення запасів медичного устаткування, ліків та медикаментів є нагальними речами за умов війни, котру Росія і далі веде проти України на українській же території.