Кремль хоче перенести акценти на внутрішню українську арену – Едвард Лукас

Коли у 2008 році британський журналіст і політолог Едвард Лукас опублікував книгу під назвою «Нова холодна війна. Як Кремль загрожує Росії і Заходу», яку багато хто зустрів скептично: мовляв, автор гіперболізує і демонізує російську владу. Зараз розмови про «нову холодну війну» стали на Заході звичними, а протидія «гібридним загрозам» з боку Кремля – популярною темою міжнародних конференцій з безпеки.

Одна з них, організована аналітичним центром European Values («Європейські цінності»), пройшла нещодавно в Празі. По її закінченні Едвард Лукас, оглядач британського журналу Economist і співробітник Центру європейського політичного аналізу (СЕРА), дав інтерв'ю Радіо Свобода.

– Усвідомлення того, що у Європи серйозні проблеми з Росією, стало загальним в європейському політичному середовищі, попри те, що ще кілька років тому багато хто стверджував, що це порожній алармізм, вигадки. Ми можемо розходитися в думках щодо того, як вирішувати цю проблему, але її наявність визнається практично усіма. Це крок вперед.

– У Вас немає відчуття, що Путін дещо втомився від кризи у відносинах із Заходом і загалом готовий піти на якийсь компроміс?

– Я думаю, нам потрібно бути дуже обережними і не сприймати всі заяви Путіна як чисту монету. Тактика Кремля винахідлива, там зовсім не дурні, вони випробовують різні методи, дивляться, що спрацює краще, а що гірше. Що стосується України, то, судячи з усього, в Москві зрозуміли, що здобути повну перемогу їм не вдасться, і зосередили зусилля на тому, щоб в результаті не програти.

​– Ви вважаєте, що ця ситуація – ні перемоги, ні поразки – може влаштувати Росію?

– Зрозуміло, що «Новоросію» створити не вдалося. Також зрозуміло, що люди продовжують гинути, зокрема і з російського боку, і серед сепаратистів, і це теж викликає питання в самій Росії: а за що, власне, вони гинуть? У цій ситуації, схоже, Кремль зміщує акценти, збираючись перенести їх на внутрішню українську арену. А саме спробувати досягти своїх цілей за допомогою друзів, що залишилися в Києві (з числа олігархів, політиків і так далі). Умовно кажучи, домогтися в Києві того, що не вдалося на полі бою під Маріуполем. Цим, як я думаю, і пояснюються миролюбні жести Путіна – це лише зміна тактики.

​– З приводу майбутніх виборів, як би до них не ставитися, є різні версії. Хтось вважає, що Путін, заручившись мандатом ще на 6 років, розпочне обережну відлигу, хтось – що, навпаки, гайки будуть закручені ще сильніше. Вам який сценарій здається більш реалістичним?

– Я думаю, обмеження громадянських свобод в Росії продовжиться. Наступним кроком може бути лімітування свободи користування інтернетом. Заборона анонімайзерів і VPN-сервісів вже набула чинності. Приводів для таких обмежень може бути безліч – наприклад, боротьба з тероризмом.

– Вам не здається, що Путіна, Кремль, силу і підступність російської влади в західному світі зараз надмірно демонізують?

– Як на мене, це правда. У США демократи, які, перебуваючи при владі, поводили себе щодо Кремля досить м'яко, тепер звинувачують росіян у своїй торішній поразці і виступають в ролі «яструбів». Причому роблять це часто люди, які жодних проблем у відносинах з Росією в минулому не бачили. І тут у них раптово відкрилися очі. Хоча в тій же Східній Європі багато років лунали голоси про те, що з Росією все не так просто. Але на них не звертали уваги.

Водночас правда і те, що ми можемо переоцінювати потенціал Росії. Це не Радянський Союз на піку його могутності. Росія набагато слабша, її економіка за обсягом приблизно дорівнює економіці штату Каліфорнія. У країни – безліч серйозних соціальних проблем. Путін досягає успіхів переважно завдяки західній невпевненості і нервозності. Якби ми розумніше використовували потенціал Заходу у найрізноманітніших сферах, Кремлю набагато важче було б досягти успіху.

– Чи довго Захід буде сприймати Росію тільки як джерело загроз, небезпеки і занепокоєння?

– Мені здається, з російського боку є бажання бачити ситуацію як жорсткий вибір: або ми розмовляємо і, можливо, знаходимо якийсь компроміс, або ми перебуваємо в конфронтації, і вам від неї теж може бути непереливки. За такої постановки питання природним виглядає вибір на користь переговорів. Але сама дилема помилкова. Адже вже є безліч каналів спілкування з Росією, придатних для використання в будь-який момент, коли того захочемо ми або росіяни.

Питання в іншому: що і як говорити? На мій погляд, тон із західного боку повинен бути жорстким: здайте назад! Ви зробили низку кроків, які ми вважаємо неприйнятними. Ми ввели санкції, вжили певних заходів, які зробили ваше життя менш приємним. Ця лінія може бути продовжена, якщо ви не зміните ваш підхід до низки проблем і ситуацій. Досі офіційно з боку Заходу, перш за все європейських політиків, в такому дусі офіційно майже ніхто не висловлювався. Тим часом під час українського конфлікту Путін був помітно здивований введенням санкцій. Також він був неприємно здивований ухваленням «закону Магнітського» в США. Якби західні країни з самого початку обрали інший спосіб комунікації з Кремлем, можливо, справи не зайшли б так далеко.

​– Зараз, у 2017 році, є відчуття, що західні країни дещо втомилися від України. Чи пов'язано це з тим, що українські реформи, мабуть, просуваються не так успішно, як розраховували на Заході?

– Взагалі, це добре, що Україна пішла з перших шпальт газет і новинних сайтів. Добре для самої України, тому що, коли вона там була три з лишком роки тому, вона переживала найгострішу конституційну, політичну, економічну кризу і перебувала під серйозною військовою загрозою. Зараз гостра фаза економічної кризи подолана, політична система переважно працює, повномасштабна російська агресія не вдалася. Я впевнений, що Україна могла б бути більш успішною і бажаю їй цього, але загалом і це історія скромного, майже ніким не поміченого успіху. Що Україні потрібно перш за все, то це час. Час для того, щоб дали перші плоди реформи, щоб оформився новий політичний клас, щоб зміцнилися державні і правові інститути. Звісно, західним країнам і міжнародним організаціям на кшталт МВФ варто бути строгими щодо української влади, жорстко пов'язувати фінансову допомогу з реформаторськими зусиллями Києва. Але в цілому ми не повинні недооцінювати те, як українці вирішують свої проблеми. Вони заслуговують на повагу.

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода