Доступність посилання

17 Грудень 2017, Київ 12:29

Україна і російські більшовики. Ультиматум, якому 100 років


Зображення Володимира Леніна і Володимира Путіна на міжнародній виставці плакату «1917-2017» у Празі, присвяченого 100-річчю Жовтневого перевороту в Росії. Прага, 16 листопада 2017 року

(Рубрика «Точка зору»)

Сто років тому, 7 листопада (20 листопада за новим стилем) 1917 року, Центральна Рада Третім Універсалом проголосила утворення української держави – Української Народної Республіки у федеративному союзі з Росією.

На пропозицію Бунду і під тиском козачого фронтового з’їзду, який проходив у Києві в жовтні 1917 року, на засіданні Центральної Ради була ухвалена резолюція, котра засуджувала більшовицький переворот у Петрограді.

4 грудня (17 грудня за новим стилем) Раднарком РРФСР надіслав Українській Центральній Раді цинічний ультиматум за підписами голови Раднаркому В. Леніна і народного комісара з іноземних справ Л. Троцького:

«Мы обвиняем Раду в том, что, прикрываясь национальными фразами, она ведет двусмысленную буржуазную политику, которая давно уже выражается в непризнании Радой Советов и Советской власти на Украине».

На завершення цілої низки демагогічних звинувачень прозвучала недвозначна погроза: «В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока – сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине».

У відповідь на брутальний ультиматум Генеральний секретаріат Центральної Ради надіслав добре аргументовану ноту. Наводимо лише невеличкий фрагмент: «Нельзя одновременно признавать право на самоопределение вплоть до отделения и в то же время грубо покушаться на это право навязыванием своих форм политического устройства самоопределившегося государства, как это делает Совет Народных Комиссаров Великороссии по отношению к Народной Украинской Республике. Генеральный Секретариат решительно отвергает всякие попытки вмешательства Народных Комиссаров в дело устроения государственной и политической жизни в Народной Украинской Республике».

Логіка українського уряду Москву не влаштовувала. Серед більшовиків панували незужиті імперські амбіції…

4 грудня в Києві розпочав роботу I Всеукраїнський з’їзд Рад. 6 грудня його учасники більшістю голосів ухвалили резолюцію про ультиматум Ради народних комісарів РРФСР: «Уважаючи ультиматум Ради Народних Комісарів замахом проти Української Народньої Республіки і виходячи з того, що заявлені в нім домагання нарушають право українського народу на самовизначення та на вільне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський З’їзд Рад Селянських, Робітничих і Салдатських Депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною та Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких простує українська демократія»

Текст московського ультиматуму став предметом гострої дискусії на обласному з’їзді РСДРП (більшовиків), який саме тоді проходив у Києві. Витяги з протоколів цього з’їзду більш ніж промовисті:

«Тов. З а т о н с к и й. <…> Если бы дело касалось пропуска только войск на Дон, я бы ничего не имел против ультиматума, <…> но если приказ о Советах исходит сверху, извне, то получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба. <…> на деле же мы идем к международной борьбе . <…> Пока еще среди украинцев раскола нет и он не предвидится, а потому приходится вести войну с украинским народом, а большевиков лишь небольшая кучка.<…>

Тов. З а й ц е в. <…> Война неизбежна. Мы должны поддержать народных комиссаров. Нужно здесь же, на Украине, образовать военный центр, а то Питеру неудобно вести войну».

Як бачимо, тов. Зайцев ненароком обмовився щодо майбутніх планів більшовиків – створення в Україні плацдарму (ним згодом став Харків) для наступу російських військ на Україну. Чому Харків? Народний секретар Народного секретаріату України (Радянського уряду України. – ред.) Георг Лапчинський у своїх спогадах згадував: «Обивательщина (Харкова. – ред.) цілком зрусифікована й зоологічно ворожа до всього українського (згадаємо, що нині, через десять років революції, києм доводиться вибивати з неї російський шовінізм!)»

7 грудня з Раднаркому РРФСР надійшла чергова ультимативна вимога: «Соглашение с Радой возможно только при условии категорического заявления Рады об ее готовности немедленно отказаться от какой бы то ни было поддержки калединского мятежа и контрреволюционного заговора кадетской буржуазии».

15 січня Ленін звертається до Морського революційного комітету з вимогою: «Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради». У ці ж дні він шле телеграми в Харків Антонову-Овсієнку і Орджонікідзе: «Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних заходів. Просимо послати загін абсолютно надійних людей. Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод. <…> Ради бога! Ленін».

На початку лютого 1918 року військо Муравйова підійшло до Києва. У зверненні Народного секретаріату, що засідав у Харкові, до робітників, селян і солдатів було чітко сказано: «Революционные войска, посланные Рабоче-Крестьянским правительством Российской Республики по требованию Народного Секретариата Украины, сегодня подошли к Киеву».

П’ять днів не вщухав жорстокий артилерійський обстріл міста. Більшовицький командувач Муравйов своїм наказом №9 від 4 лютого 1918 року закликав «немилосердно винищувати всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів та всіх ворогів революції». З приходом червоних у Київ у місті запанував справжній терор.

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко
Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

«Солдати забивали кожного офіцера або юнкера, якого попадали на вулиці, – згадує Г. Лапчинський. – Далеко гірше стояла справа з переслідуванням прихильників Центральної Ради, бо наші вояки не завжди вміли добре розбиратися в цій справі і під час масового терору могли потерпіти замість радовців просто українські національні елементи, навіть прихильні до радянської влади. <…> Ображатися не випадало – стан червоноармійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти та авантуристи, спекулювали на чуттях маси, граючи на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи».

Минуло сто літ відтоді… Можна лише уявити, якби 2014 року агресивні зайди з північного сходу заполонили вулиці Києва…

Як і сто літ тому інформаційна «шовіністична свистопляска», розпочата Кремлем наприкінці 2013-го, дуже швидко перетворилась у гібридну війну проти Української держави…

Чоловік тримає журнал The Economist із зображенням на обкладинці президента Росії Володимира Путіна із заголовком «Народився цар». Франція, Страсбург, 28 жовтня 2017 року
Чоловік тримає журнал The Economist із зображенням на обкладинці президента Росії Володимира Путіна із заголовком «Народився цар». Франція, Страсбург, 28 жовтня 2017 року

Усьому цьому є пояснення. Наукове. Лев Гумільов визначав етнічну антисистему як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям – специфічним ставленням до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем, тобто до зменшення густини/щільності системних зв’язків, що, врешті-решт, призводить до знищення системи – держави, ландшафту або етносу.

Етнічна антисистема виробляє для своїх членів спільне негативне світосприйняття. Для неї (незалежно від конкретної ідеологічної настанови її членів) існує одна об’єднальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я абстрактної мети – соціалізму, комунізму, «русского мира»…

Яскравим прикладом існування такої антисистеми (соціальної, економічної, ідеологічної) була Московія, Російська імперія, СССР, а тепер путінська Росія.

Олег Романчук – публіцист

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013), навчального посібника «Соціальна інформатика» (2016).

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG